Відкладена інтеграція
Першого травня — день, коли офіційно відбудеться перше масштабне розширення Європейського Союзу на Схід. Можливо, на той час уже відбудеться черговий раунд переговорів з Плану дій Україна — ЄС, який було перенесено. Дві події відбивають цілком реальну ситуацію: по західному кордону України проходить водорозділ між Європою і «Ширшою Європою». Якою б м’якою не була ця нова лінія поділу, вона все одно існуватиме в найближчій перспективі як даність. Після першого травня може наступити «важке похмілля», вважають деякі польські експерти, намагаючись стримати загальну ейфорійну налаштованість. Що стосується України — її «європейськість» з його надбаннями і втратами визначатиметься в кращому випадку за кілька років — коли процес «травлення» в Європейському Союзі продемонструє успіхи першого розширення. І можна знову буде говорити про те, що згідно з установчим договором ЄС подавати заявку на вступ до Союзу може будь-яка країна, розташована в Європі, яка відповідає необхідним критеріям («копенгагенським»).
Саме по собі перенесення чергового раунду переговорів з Плану дій Україна—ЄС не означає нічого особливо поганого чи доброго. В умовах, коли мова про стан, якість і навіть кількісний вимір відносин між Україною і Європейським Союзом тільки починається, важко очікувати радикальних революційних змін у мисленні по обидва боки. Значно більше значення матиме те, що Україна завершила переговори з укладання протоколів з новими країнами—членами ЄС про їхнє приєднання до Угоди про партнерство і співробітництво. Протоколи діятимуть ще не менше двох рокiв попри те, що ні її положення, ні її характер давно не відповідають реальним потребам сторін, і тим більше — можливим перспективам. Іще більше значення матиме надання або ненадання Європейським Союзом Україні статусу країни з ринковою економікою при антидемпінгових розслідуваннях. Тут останн ім часом була низка досить оптимістичних заяв прем’єр-міністра Януковича і інших чільних представників українського уряду, але не було жодної чіткої і зрозумілої відповіді з Брюсселя. Можливо, іще більше значення можуть мати у найближчій перспективі реальні кроки української влади на всіх рівнях із справжнього, а не декларованого залучення західних інвестицій — для початку хоча б у прикордонній зоні. Як правило, клімат і характер політичних відносин міняються тоді, коли іншу сторону вдається переконати в своїй значимості. У випадку з ЄС це означатиме також, що ЄС може піти назустріч тоді, коли присутність французького, німецького, британського, італійського капіталу буде не просто значною чи помітною.
ЄС не схильний брати до уваги українські заяви про втрати країни у короткотерміновій перспективі від розширення ЄС і припинення дії особливих торговельних режимів з кількома країнами (в Києві називають цифри до $500 млн.) З одного боку, цієї проблеми можна було б уникнути, будучи членом Світової організації з торгівлі — це дає можливості захищати свої інтереси. З іншого ж боку — і обсяг, і структура українського експорту до країн- членів і країн-кандидатів на вступ до ЄС за роки незалежності могли б зазнати тих змін, яких вимагають тенденції сучасного розвитку.
Новий бар’єр, що виник на західному кордоні України, часто називають «шенгенською стіною» — адже після падіння берлінської стіни виникли перешкоди для спілкування між сусідами, зумовлені тим, що Україна знаходиться в «чорному списку» країн—членів Шенгенської угоди. З одного боку, це зумовлено тим, що через територію країни щороку чимала кількість жителів Індії, В’єтнаму, Пакистану, Китаю та інших країн намагається знайти шлях до ситої й благополучної Європи. Цю проблему за відповідної допомоги з боку ЄС вирішити можна, хоча процес часом нагадує непогано налагоджений міжнародний бізнес, ніж просто проблему. Але Україна сама є експортером нелегальної «чорної» робочої сили, як свого часу — Польща, Югославія, Чехія. Цей очевидний факт плюс залежність мислення від стереотипів часів «холодної війни» зумовлює явне небажання Заходу якось обговорювати це питання — і водночас Україна практично нічого не зробила для того, щоб люди із задоволенням працювали вдома, виїжджаючи до Західної Європи у справах чи заради туризму.
Бадьорі рапорти в Києві з приводу Єдиного економічного простору теж створюють проблеми для самої України: установчі документи ЄЕП і заяви представників Росії недвозначно встановлюють пріоритетність Москви у прийнятті рішень, підпорядкованість багатьох моментів торговельної, тарифної, навіть валютної політики її інтересам, утворення з часом митного і валютного союзу. У Києві говорять про те, що очікують від ЄЕП тільки зони вільної торгівлі без винятків. Говорять також і про те, що ЄЕП є своєрідною відповіддю на розширення ЄС. На Заході запитують з цього приводу — то чи дійсно Україна хоче якщо не до ЄС, то принаймні поглибити відносини з ЄС?
Копенгагенські критерії не є чіткими. Вони лише говорять про демократичний устрій, свободу преси, конкурентоспроможну ринкову економіку. Навряд чи шлях до цих критеріїв пролягає через ЄЕП.
