Відрізані

Вулиця Азатлик, на якій живе сім’я Куртмалаєвих, ділить тутешнє життя на дві різні частини: будинки на одній її стороні належать до селища Ак-Мечеть і підпорядковуються Сімферопольській міськраді, а тому там є все: електрика, газ, водопровід, прокладені дороги, є навіть телефон. Селище так називається тому, що саме з цієї сторони Сімферопольської улоговини стояло велике татарське місто Ак-Мечеть, засноване ще у середньовіччі, біля якого за вибором графа Потьомкіна після 1783 року почали будувати губернський центр Сімферополь — Місто Користі, у перекладі з грецької. Взагалі влада іменує селище чомусь Новомиколаївкою, але ніхто зі здоровим глуздом його так не називає, Ак-Мечеть — і тільки. Про Новомиколаївку, яких на карті тисячі, навіть мало хто знає.

Але будинки на другій стороні цієї ж вулиці вже належать до селища Фонтани і підпорядковуються Чистенській сільраді і Сімферопольському сільському району. Тому тут немає нічого: ні електрики, ні води, ні газу, ні доріг, а про телефон уже ніхто і не говорить. І будинки — не особняки, як у Ак-Мечеті, а одні підмурки і стіни без дахів, викладені переважно з популярного в Криму через його дешевизну каменю-ракушняка. В Ак-Мечеті — 1326 ділянок, на яких живуть понад п’ять тисяч колишніх депортованих, у Фонтанах, які, в свою чергу, діляться на Нижні і Верхні, 543 ділянки, але реально живуть тут репатріанти всього на 100 чи 120 ділянках, тобто чоловік 400-500, якщо лічити і дітей, тільки ті, кому вже зовсім жити ніде, — ні в Узбекистані, ні в Криму у родичів. І всі вони жахливо заздрять тим, хто живе в Ак-Мечеті, і всіма силами намагаються давити на Сімферопольську райраду і держадміністрацію, щоб хоч щось із цивілізованого життя з’явилося й у них. Але влада робить мало, насамперед, через те, що у Сімферопольському районі, так повелося, татар не дуже люблять — усі землі району навколо міста зайняті репатріантами практично скрізь самовільно, тому в адміністрації, очевидно, вважають: самі поселилися, самі й живіть. Далі обіцянок справа майже не йде: обіцяли виділити гроші на будівництво двох кілометрів дороги, лінії електропередач, але ніхто з жителів Фонтанів не може сказати, виділили чи ні. Голова місцевого, тобто Фонтанівського, меджлісу Ельвіра Сулейманова говорить, що була нещодавно в райвиконкомі і їй показали навіть банківське доручення про перерахунок 100 тисяч гривень як авансу на будівництво електролінії, але інші фонтанці не вірять, кажуть — обдурять і зараз, як обманювали раніше. А якщо і перерахували, то коли воно почнеться, те будівництво, може, ще через рік…

ЕМІРУСЕЇН ДЖЕРБИНОВ І РУСТЕМ КУРТМАЛАЄВ

Емірусеїну Джербинову пощастило більше: він переїхав до Криму раніше, а тому поселився з сім’єю в Ак-Мечеті, на вулиці Аметхана Султана, 12. Щоправда, і він ще будинок недобудував, зовні ракушняком світить, і двір не встиг обладнати, але жити сім’ї уже є де — все ж дах надійний, будинок теплий. І дружині робота знайшлася: викладач німецької мови та заступник декана на філологічному факультеті в татарському, як його називають, індустріально-педагогічному інституті. І у нього робота була. Ось тільки тепер уже не зробить він нічого: ні будинок не добудує, ні двір не обладнає. Через свою ж роботу і загинув — застрелив Емірусеїна, контролера електромережі «Крименерго», з мисливської рушниці 16 калібру Рустем Куртмалаєв: набрид він йому — ходить і ходить зі своєї благополучної Ак-Мечеті до бідних Фонтанів і загрожує світло відрізати. А в його вагончику, крім світла, нічого більше і немає. Відрізати світло — все одно, що життя позбавити. Тому минулого разу Рустем попередив його: «Ще прийдеш, застрелю!». Але не повірив Емірусеїн, пішов ще раз, і Рустем стримав своє слово…

Рустем Куртмалаєв був молодшим від Емірусеїна. Джербинову за 60 років, а Куртмалаєву — 41 рік. Рустему, можна сказати, не пощастило. До Криму з Алмалика переїхав значно пізніше, поселитися ніде було, жили в сараї у знайомих, а три роки тому купив ось цю ділянку на вулиці, яка відділяє Фонтани від Ак-Мечеті, позичив у знайомих на час вагончик. Минулого літа за два метри від вагончика поставив стіну і перекинув дах — вийшов сарайчик для курочок й іншої живності, все ж легше прожити. І хоч на їхній стороні вулиці електролінії нема, він перекинув провід через дорогу на міську сторону і підключився зі своїм вагончиком до столичної сімферопольської електромережі. Тут так усі роблять. Майже третина селища у вагончиках живе, але хоч світло в «будинку» повинно бути — і їсти зварити, й обігрітися. А чим платити за світло — ось вічне запитання, з яким до нього весь час і приходив Емірусеїн. Рустем довго не працював. Останнім часом тільки влаштувався черговим у міському морзі, а дружина кілька місяців як працює у міській лікарні санітаркою. Разом заробляли гривень 300 на місяць. Вистачало на їжу і трохи на одяг — сину їхньому 13 років, його одягнути також треба пристойніше. Багато хто за світло не платить, не став і Рустем платити. І якби не наполегливість Емірусеїна або не завзятість Рустема, були б вони живі і здорові, радували б дружин і виховували б дітей. Адже як інші татари роблять: прийшли відрізати світло — нехай відрізають! Контролери підуть, а господар знову підключається. «А як я буду з сім’єю і з дітьми зимою в холодному вагончику і навіть без світла? — запитує. — Знову відріжуть — знову підключуся! Ще прийдуть і відріжуть — ще підключуся!..» І так без кінця…

Але ці двоє татар горді трапилися, ніхто не поступився, ось і лежать тепер обидва в сирій землі, на одному кладовищі…

ФАТАЛЬНИЙ СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ

Цей день, як усі добре пам’ятають, був сонячний. До Криму, як часто буває в листопаді, повернулося літо. На градуснику в тіні майже двадцять, а в степу — і всі двадцять п’ять градусів вище нуля. Про те, що татарські селища не платять за світло, в Криму говорять давно, але ніхто не знає, як вирішити проблему. Вже боргів нагромадилося — кілька сотень мільйонів гривень! Уряд автономії і меджліс виходили вже з ініціативою і в Київ, пропонували з такого-то дня всім почати платити, а заборгованість списати. Але і так не виходить — дві третини людей на самобудовах сидять без роботи і зарплати, всі гроші, відкладені про запас, давно витрачені на закупівлю будматеріалів, і тепер люди залишилися і в недобудованих будинках, і без коштів для існування. Навіть якби постановили: всім платити, чим би вони платили? Можна, звичайно, світло повідрізати, адже все одно підключаться, як тільки контролери підуть, а, з другого боку, і людей шкода: як їм навіть без світла у недобудовах — ні обігрітися, ні їсти зварити, ні дітям уроки повчити, ні телевізор подивитися чи газету почитати? В енергонагляді також не звірі працюють. Ось і шукай вихід…

Зайшла до Емірусеїна вранці їхній бригадир Антоніна Іванівна Домбровська. Треба знову їхати по ділянках, наполягати, щоб платили, та загрожувати відключенням, може, хтось і заплатить, все ж для «Крименерго» прибуток, хоч на зарплату таким робітником, як вони, контролери, буде. Йдучи з будинку, Емірусеїн Джербинов сказав дружині: підемо по ділянках, там Куртмалаєв уже застрелити мене погрожував… Але ніхто не думав, що це так серйозно. Ми погрожуємо світло відрізати, вони погрожують убити нас. Так і живемо — погрожуючи одне одному смертю. Таке життя зараз…

Від вулиці Аметхана Султана до вулиці Азатлик далеченько, майже половина селища. Ніхто не дізнається вже, що думав Емірусеїн у цій останній своїй дорозі за кермом своєї машини. Але, напевно, не про те, що Рустем вистрілить, інакше не поїхав би. Навіщо йому життям ризикувати заради державної електроенергії?

А ось і вагончик Куртмалаєва, обнесений дротяною сіткою. У дворі кури бігають. Нікого не видно, дружина, напевно, на роботі, хлопчина у школі. Зупинив машину, підійшли до хвіртки, також сплетеної з дроту на дерев’яній рамі, як озвався собака, маленький і рудий такий. Не встигли постукати — двері вагончика відчинилися, звідти блиснув воронованою сталлю гвинтівковий ствол, а клубка вогню, що вирвався з нього, Емірусеїн уже, очевидно, і не бачив: заряд великого дробу розбив йому всю голову. Домбровська з помічницею, злякавшись несподіваного повороту подій, взялися бігти, але Рустем вискочив на вулицю і, коли Антоніна Іванівна зупинилася від втоми й обернулася, — вистрілив і в неї, але була вона вже далеко, дріб розсіявся, і жінка відчула не один могутній удар, а відчула, як десяток маленьких свинцевих кульок, немов оси, впилися їй у ноги та в живіт…

Набігли люди. Викликали міліцію і «швидку допомогу». Приїхала рота патрульно-постової служби з пістолетами й автоматами. Стоїть порожня машина, й Емірусеїн лежить мертвий. Оточили вагончик і почали Рустема викликати, розбили вікна і виявили, що його у вагончику немає. Люди підказали: він із рушницею пішов до цвинтаря. Пішли ланцюжком туди. Рустем ховався серед могил і кущів. Йому наказали здатися. Він у відповідь почав стріляти, і заряд дробу частково влучив сержанту в коліно. Ніхто не знав, скільки у Рустема патронів, чи є у нього ще щось, гранати, наприклад. Іти на вірну смерть? Хто хоче ризикувати заради якогось татарина, який, як кажуть, обкурився конопель?! Відкрили прицільний вогонь із кількох автоматів — легкий вскрик, і все затихло. Так Рустем Куртмалаєв пережив Емірусеїна Джербінова всього на кілька годин. Лежав він там ще довго, тільки у другій половині дня приїхали і забрали його вантажівкою…

ЛІЛЯ КУРТМАЛАЄВА

Ліля, дружина Рустема, розповідає, що день цей був, як і всі інші, тільки якийсь неясний біль відчувався десь усередині. Закінчилася робота, поїхала додому, і тільки на кінцевій зупинці люди розповіли їй усе. Не чула під собою ніг, як добігла до вагончика, — вікна вибиті, все відчинене, на дверях печать. Зірвала і забігла всередину — все перевернене. Зупинилася і тільки тоді зрозуміла все, що трапилося: сльози задушили свідомість. А де Рустем? Їй сказали: візьміть документи і тоді заберете в морзі, вона кинулася до тумбочки — немає ні паспорта, ні інших документів, подивилася у шухляду — пусто, немає двох золотих каблучок, інших прикрас. Хто тут був — невідомо…

Коли ми приїхали до Фонтанів, біля вагончика з вибитими вікнами товпилися люди. Собака вже втомився гавкати і сховався до будки, ні на що не реагуючи. Страшно було що- небудь запитати у Лілі, ніби придавленої до землі горем і почорнілої. «З чого б ми могли за це світло платити?! Десять років на 150 гривень жили!» — тільки і змогла сказати…

Навколо нас загуділи люди. Наперед виступив старійшина Османов Зекі, всі шанобливо затихли, і він заговорив тихим голосом.

— Розумієте, у нас у 1944 році все забрали — будинки, худобу, землю, мечеті, господарство, школи, бібліотеки. 50 років ми жили на чужині. Нині повернулися додому, а тут нас також вважають чужими, особливо в цьому Сімферопольському районі. Чому в місті всі питання облаштування вирішені, а у нас немає нічого? Тут усі підключилися самовільно, а як же інакше жити? Нам пропонують: купуйте електроопори, трансформатор, проводи, оплачуйте роботу. А де ж гроші, які виділяють за програмою переселення депортованих? Хто їх украв? За десять років не можна хіба електролінії нормальні провести? Чому ми за установку електролічильника повинні по 500 гривень платити? Чому повинні за свій рахунок будинки будувати? А де ті будинки, які у нас забрали, адже ми всі у своїх будинках жили? І Рустема не треба було вбивати. Ну, скільки там у нього патронів було — п’ять чи десять, полякали б його здалеку чергами у повітря, він би розстріляв патрони, а потім би взяли його живим. Де наш умілий спецназ? Відсидів би Рустем своє, але дружина і син не залишилися б сиротами. Адже всі знають — хворий він був і на переписувачів під час перепису з рушницею кидався. Не можна було з ним наполегливість виявляти, адже загнало його у глухий кут це життя, він слабкий був, не знав, що робити далі з таким життям. І ніхто йому не допоміг. А так убили його, і що — ця жінка і дитина 13 років тепер почнуть платити цій державі за світло? Що у них зарплата від цього більшою стане? Чому проблему з боргами всі знають, але ніхто не вирішує? Адже у нас і фонди різні є, зрештою поставили б питання ребром, люди могли б скинутися і заплатити за найбідніших, чому навіть меджліс про це не думає?..

А в Ак-Мечеті цього дня вже були похорони. Сотні людей зійшлися до недобудованого будинку Емірусеїна Джербінова. Сервер Аметов, голова ради старійшин, говорив: «Горе сталося у нас, двоє наших жителів загинули ні за що…» Рустем Алімов, голова місцевого меджлісу, сказав: «Якби жили нормально, хіба таке могло б бути?..»

КОМЕНТАРІ

Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ремзі Ільясов вважає підходи ВАТ «Крименерго» до установки лічильників електричної енергії не завжди коректним. «Є факт підходу за національною ознакою до установки лічильників», — сказав він. — З його слів, «люди приходили з Лугового і скаржилися: живемо на одній вулиці, але чомусь нам, кримським татарам, намагаються поставити, а до не кримських татар навіть не заходять». Аналогічні скарги надходили неодноразово під час прийому населення, зазначив заступник голови Меджлісу. Такий підхід «Крименерго» йому здається «дивним», він вважає, що «ставити лічильники можна було б усім». Стосовно трагічного випадку Ремзі Ільясов зауважив, що «ситуація швидше за все пов’язана з важким економічним становищем загалом, люди не мають постійної роботи, нелегко їм живеться, очевидно, депресія, можливо, деградація». Заступник голови Меджлісу повідомив, що відправив членів регіонального меджлісу на місце пригоди для того, щоб «заспокоїти народ».

Однак у Рескомнаці Криму вважають, що випадок не має етнічної підоснови, оскільки вбитий контролер був також кримським татарином. За даними Сімферопольської міської електромережі, у районах компактного мешкання колишніх депортованих «платежі досить низькі». У минулі роки оплачували тільки 7-8 відсотків спожитої електроенергії. Останнім часом завдяки установці шаф зовнішнього обліку ситуація зi сплатою дещо покращилася, повідомляє «Кримське агентство новин».

Заступник голови Ради міністрів АРК Едіп Гафаров вважає дії контролера ВАТ «Крименерго» не зовсім коректними, а роботу правоохоронних органів поспішною, передає «Кримське агентство новин». «В Ак-Мечеті є будинки, де справді крадуть електроенергію, де є електроприлади, що споживають по 40-50 кВт. З них треба починати, з 2-3-поверхових будинків», — підкреслив він. Зі слів віце-прем’єра, сім’я Куртмалаєвих жила у вагончику. «Ну, що там перевіряти: одна лампочка і більше нічого», — сказав він.

«Щоб такі випадки більше не повторювалися, «Крименерго» слід навести порядок у місцях компактного мешкання», — додав Едіп Гафаров. Він спростував інформацію «Крименерго» про те, що кримські татари винні 83 млн. грн. за електроенергію. «Та не може такого бути. Ми рахували: у межах міста в середньому житель споживає 70-100 кВт на місяць, а там у середньому виходить понад 1000 кВт на людину. Це явно завищена цифра», — вважає Едіп Гафаров Зі слів віце-прем’єра, більшість кримських татар платить за електрику. Винятки становлять одиниці. Віце-прем’єр також висловив здивування стосовно ставлення «Крименерго» до кримських татар. «Мені позиція «Крименерго» не зрозуміла. Стільки кілометрів ліній електропередач, стільки трансформаторних підстанцій побудували за рахунок держави і віддали їм безкоштовно, а вони не можуть навести порядок», — підкреслив він.

А ось погляд А. Йоффе , директора підприємства «Сімферопольська міськелектромережа»: «Зрозуміло, що цей конфлікт стався, крім усього іншого, і на грунті особистих ворожих відносин: адже Куртмалаєв і раніше погрожував Джербінову розстрілом. І якби ця хороша людина повідомила про це до правоохоронних органів або взагалі до нього не йшла, то нічого б і не було. Адже напади на контролерів енергонагляду останнім часом почастішали, на них спускають собак, б’ють, закидають каменями. Такі випадки зафіксовано у Нижньогірському і Ленінському районах. Але «Крименерго» не може посилити їхню охорону, адже на це потрібні чималі кошти, і тоді доведеться ще підвищувати тарифи, можливо, в кілька разів. Ми вдаємося до охорони тільки у крайніх випадках, під час рейдів із відключення «складних» неплатників. Тільки тоді інспектори «Крименерго» працюють разом із міліцією. А якщо йдеться про те, щоб просто перевірити лічильник, то такої охорони не треба. Сьогодні інспектори енергонагляду озброєні тільки газовими балончиками й ультразвуковими приладами для відлякування собак. Але не боротися з крадіжкою електроенергії ми не можемо, адже і нам треба платити за паливо для електростанцій і видавати зарплату нашим службовцям, хоч подібних ексцесів нам слід уникати. Адже такий випадок міг би статися і між листоношею та мешканцями цього села, між контролером, скажімо, газової мережі, якби вона там була, між дільничним лікарем і пацієнтом.

До мене на прийом приходять сотні людей, які мають мізерну пенсію чи заробіток, і перед ними стоїть альтернатива: купити молоко і хліб чи заплатити за електроенергію, то зрозуміло, що це —соціальна проблема. Ось у чому річ. Сьогодні мільйони наших людей не можуть розрахуватися за комунальні послуги. Вирішити цю соціальну проблему можна тільки на урядовому рівні, — як тільки у нас підвищать пенсії, як тільки знизиться безробіття, зростуть заробітки, — у всіх грошових відносинах люди стануть добрішими, і проблеми зникнуть…