Вільний подих
Назустріч гостям Польща розстеляє свої відремонтовані на кошти Європейського Союзу шосейні траси. Рівний шурхіт коліс по їхньому асфальту відразу заколисує після рідних вибоїн. А там, у кінці дороги, на вас чекають по-домашньому трохи стоптані тротуари Варшави й Кракова — вулиці, які живуть разом із людьми. На краківському Ринку хазяйнують голуби — такі ж простенькі й попелясті, як його тротуари, аж ніяк не романтичні білі красені, а абсолютно впевнені в своїх правах бюргери — але ж який теплий дотик їхніх крил, коли вони сідають вам на плечі, вимагаючи свою данину — печиво.
Як зграя голубів, вирує туристично- студентський Краків. Старовинному Ягеллонському університету вдалося стати справжнім міжнародним освітнім центром. Сюди приїжджають і потусуватися, й повчитися. Місто дихає імпровізованими концертами, музикою костьольних дзвонів і цокотом кінських копит.
Наполегливі краківські голуби пропонують бути самими собою. Пропонують так само, як сотні маленьких крамничок з безліччю сортів чаю чи кави, всілякими дрібничками чи східним мотлохом — абсолютно непотрібним з погляду здорового господарчого глузду, але ж як хочеться себе побавити, хоч трохи побути в їхньому напівтемному затишку! Цьому бажанню підкоряються не тільки туристи, а й самі жителі Кракова чи Варшави. І стає радісно за людей, які можуть собі дозволити зайти кудись просто з цікавості, купити щось, бо просто сподобалося, нагодувати дитину черговим екзотичним сортом морозива. Навеснi у Варшаві безліч лотків із різнокольоровим розмаїттям тюльпанів. Їх продають за досить демократичною, як на польські зарплати, ціною, — півтора злотого за штуку (долар — 3,6 злотого). Їх купують — і не лише в подарунок професорці чи тещі — а й просто так, для рідних, знайомих і для себе.
Поруч із тюльпанами — невеликі художні галереї. Тут немає показного блиску псевдобогеми, тут камерне мистецтво, особливий художній і життєвий простір, без присмаку пластику й склобетону. Це інше розуміння свободи. Навіть модерні скульптури Ігоря Міторая, які в когось викликають захоплення, а в когось зневагу, вписуються в ансамбль старої Варшави, тому що сприймаються як мистецтво. Щоправда, є у Варшаві й синтетика. Синтетична пальма височіє на одному з перехресть (звичайно, в районі сучасної архітектури). Досить гармонійно вписалася й шурхотить віттям, такий собі імпровізований пам'ятник артистичному шаленству й гумору. Цілком симпатична, на перший погляд не відрізнити від справжньої! Мистецтво в Польщі — масове чи більш елітарне — може подобатися або не подобатися, але воно є собою, а не держзамовленням, пам'ятником місцевій владі чи її друзям-скульпторам.
І звичайно, аж ніяк не є меморіалами варшавські готелі, бізнес- чи шоппінг-центри. Вони можуть бути гарними чи не дуже, але, знов-таки, це просто місця для того, щоб тут працювати, робити покупки, перебути добу-другу туристам чи діловим людям. Модний ресторан у Польщі насамперед повинен бути відомий своєю атмосферою, а не вартістю інтер'єрів. Наприклад, прості настінні світильники з уламків мармуру й оздоблення просторої світлої зали гілочками «котиків» — це у Варшаві стильно. А ресторани народної кухні в Кракові — це зовсім не місце, куди тільки американських туристів водять, аби показати їм, що то за дивина — наші бідні спопсовані вареники й борщ. Сюди приходять обговорити важливу справу, пообідати чи повечеряти просто тому, що тут смачно та затишно.
Схоже, що багато поляків знають: щоб добре почуватися, не обов'язково удавати з себе крутого. Можна просто добре робити свою справу, робити те, що тобі подобається. Це і є одним із виявів громадянського суспільства. Наприклад, міністр культури Польщі Вальдемар Домбровський — взагалі-то, випускник факультету електроніки Варшавської політехніки, стажувався за кордоном, заснував студентський клуб, який став відомий своїми культурними заходами. Потім керував продюсерським центром, поставив перший у Варшаві спектакль, що фінансувався з небюджетних коштів, а ставши міністром, зробив із колишнього залу цензурного перегляду фільмів один із найвідоміших столичних кінотеатрів.
За кілька днів у Польщі починаєш розуміти, чому тобі тут добре. Адже те, що тобі подобається в цій країні, насправді є й частиною тебе. Крокуєш вулицями Кракова й згадуєш якусь із вулиць Львова. Думаєш, що від цієї виставки був би в захваті хтось із твоїх київських друзів… Знаєш, що Варшаву після війни відбудовували з руїн так само, як Київ, що з комунізмом намагалися розпрощатися так само, як і ми. Але ж розпрощалися! Згадуєш і про «шокову терапію», й про те, що «Солідарності» сьогодні вже немає... Але немає в Польщі й олігархів, як у нас. Проте є, наприклад, «Газета Виборча» — видання, яке саме заробляє гроші, яке хотіло б інвестувати в українські медіа-проекти, та не може прийняти наші «правила» бізнесу. Реформи пішли іншим шляхом?
Але цей шлях закладено й у нашому генетичному коді. Бо як багато з нас надають перевагу швидкості інтелекту над знервованою швидкістю автомобіля (Москва, 110 км/год.: «Если будешь плестись, все поймут, что ты лох!»). Як багато переконаних у тому, що головне не те, скільки коштує твій костюм, а як він тобі личить, а взагалі найголовніше — це твій колір обличчя! Як багато впевнених у тому, що одне з найбільших благ, які ми прагнемо заробити, викладаючись «біля станка», — це можливість зупинитися й зробити стільки вільних подихів, скільки хочеться.
