Вісімнадцятий крок зроблено...

Незважаючи на певні здобутки України, й досі головним завданням для нашої держави залишається трансформація від радянської складової до європейської країни. Набагато більшого успіху в цьому напрямку здобули країни Балтії, які, виходячи з аналогічній ситуації — зі складу Радянського Союзу, — вже 2004 року стали частиною Європейського Союзу. Український народ на Майдані того ж 2004-го зробив свій вибір, підтвердивши і обравши європейський вектор розвитку, але, як показав час, влада виявилася нездатною реалізувати прагнення народу. До сьогоднішнього дня у нас не проведено жодної системної реформи.

Взяти, наприклад, земельне питання. В Конституції чітко записано, що земля є об’єктом права власності українського народу. Фактично ж земельний ресурс належить лише декільком відсоткам громадян (олігархам, політикам тощо). Й досі не створено прозорі умови діяльності бізнесу, який подекуди користується правилами, які діяли ще в 1990-х роках, під час первинного накопичення капіталу: рейдерські захоплення, «кідалово» тощо. Іноземний інвестор, приходячи в Україну, стикається з безліччю проблем: неврегульованим законодавством, корупцією, чиновництвом. Тож виникає логічне запитання — чи створено взагалі в Україні за 18 років ринкову економіку?

Але найбільшій критиці експертами сьогодні піддається судова система. Тотальна корупція і жодної реформи. Далі — обороноспроможність країни. Про яку військову реформу можна говорити, якщо у військових частинах періодично відключають світло?! Не оновлюється техніка, не проводяться навчання, не підвищується кваліфікація військовослужбовців. Міністр оборони навіть вже відкрито каже, що українське військо через кілька років може втратити свою боєготовність. Ряд непроведених реформ можна продовжити — це і медична, і адміністративно-територіальна, і пенсійна, і місцевого самоврядування тощо.

Конституцію України 1996 року визнали однією з кращих у Європі, але за всі ці роки державні мужі так і не навчилася її дотримуватися. Можна скільки завгодно критикувати чинне законодавство, але навіть воно — таке недолуге — не діє.

Як забезпечуються права народу на землю, ми бачимо, але така ж історія і з медичним, і з освітнім, і з конституційним і з іншим забезпеченням. Тобто проблема не тільки в реформуванні, але й у виконанні існуючих законів. Начебто існує в нашій державі інститут омбудсмана, тобто уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, але гострі проблеми залишаються відкритими.

Невтішним є приклад проведеного спеціально до Дня незалежності експертного опитування Інститутом антикризових стратегій. Політикам, журналістам, політологам було поставлено таке запитання: «Як ви оцінюєте стан державної самореалізації України в цілому?». Тобто за 18 років. Середня оцінка виявилася на рівні 2,458 (59 балів з 24 відповідей). Це означає, що самореалізацію України як держави можна оцінити на двійку з плюсом.

На переконання керівника Інституту антикризових стратегій Катерини Кириченко, така оцінка є вироком сучасній системі української влади. «Броунівський рух перманентної боротьби за владу між різними політично-олігархічними кланами підвів Україну до межі катастрофи, коли подальший розвиток подій може спричинити або соціальні вибухи, або втрату незалежності».

Але не все так погано, як здається. Завдяки підтримці таких культурних заходів, як етнофестивалі, вшанування історичних героїв тощо, український народ поступово повертає собі історичну пам’ять. І тут треба віддати належне нині чинному Президенту Віктору Ющенку, який протягом останніх п’яти років зробив чимало в цьому напрямку. До речі, цей рік для нього теж є підсумком п’ятирічного президентства.

Експерти постійно зазначають: Україна володіє дуже великим потенціалом — географічним, людським, ресурсним, інтелектуальним... Ми навіть не до кінця розуміємо це, але ті позитивні тенденції в свідомості українського суспільства неодмінно виведуть нас на вищий — європейський рівень. За вісімнадцять років в Україні все ж таки з’явилися чесні бізнесмени, лікарі, вчені, громадсько-політичні, культурні діячі, які «зробили» себе саме в нашій країні. Тому завдяки створенню таких мікросфер українці змінюють своє ставлення до історії і до себе, а як наслідок — і до будови власної держави.

Що заважає українцям почуватися повноцінними господарями у власній країні? День незалежності для вас — це більше особисте чи державне свято?

Еміль ФІСТАЛЬ, професор, доктор медичних наук, заслужений діяч науки та техніки, директор Донецького опікового центру Інституту невідкладної та відновної хірургії ім. В. Гусака:

— День незалежності я сприймаю як державне свято, бо ми ще не настільки самостійні, щоб сприймати його як своє особисте. Але незалежність держави має бути обов’язково, і хоча за ці 18 років ми не стали повністю вільними, але прагнути цього треба. Адже ми досить самодостатня держава із чудовим народом, який заслуговує на незалежність. Для цього кожен має робити свою справу добре, бо саме це — головна запорука державної та особистої свободи. Якщо кожна людина буде чесно працювати та чесно жити, тоді можна буде говорити, що ми справді ні від кого не залежимо.

Що дала мені країна, аби я став успішним? Ще до оголошення незалежності я сформував сам себе, але після розпаду комуністичної держави відчув себе вільною людиною. Це правда. І, мабуть, свобода — це найголовніше, що дала мені країна. Хоча перш ніж стати успішним, довелося подолати різні перешкоди — заздрість, недовіру, але з боку держави, на щастя, жодних перепон не було. І незважаючи ні на що, я з упевненістю можу сказати, що дійсно почуваю себе господарем у своїй країні. Це проявляється передусім у свободі слова, дій, думок, професійної діяльності, можливості спілкуватися з колегами як в Україні, так і за кордоном.

Володимир ВАСИЛЕНКО, представник України в Раді ООН з прав людини, Надзвичайний та Повноважний Посол України, професор:

— Для мене це водночас і особисте, і державне свято. Я робив усе можливе, щоб Україна стала незалежною, тому мені складно провести межу між тим, що стосується особисто мене, і тим, що стосується всієї нації. Я вважаю, що це свято номер один, втім, як і для кожної нормальної країни. Почуваю себе вільною людиною і вважаю, що живу в демократичній державі, хоча є багато недоліків і багато можна претензій висувати до Президента України і до уряду. Але взагалі той поступ, який Україна зробила за двадцять років, — колосальний, і ми на правильному шляху. Для мене цей день — це свобода моєї країни, це можливість обирати той шлях розвитку, необхідний для українців.

Сергій ДАЦЮК, експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»:

— Для того, щоб відчувати себе господарем, треба здобути це відчуття. Воно просто так, як Божий дух, не приходить до людини. Причина відсутності такого відчуття, я думаю, криється в тому, що Україна практично постійно була частиною сусідніх держав. Якраз оця необхідність мати постійного захисника створила в українців відчуття підпорядкованості. Ми мали короткі періоди незалежності, але навіть у цей час робили все для того, щоб взяти її в одного домінанта і передати іншому.

Точнісінько так ми робимо сьогодні — ми хочемо взяти Україну від Росії і віддати її Європі. Ми не хочемо взяти Україну собі, бо ми не хочемо жертвувати своїм життям. Немає такого періоду, коли б Україна відстоювала свою незалежність від багатьох ворогів протягом тривалого періоду. Події 2004 року дали надію, але, як виявилося, надія не виправдалася. Якщо б влада виконала свої обіцянки щодо суспільного телебачення, зменшення корупції, «бандитам — тюрми», а люди пішли б на спротив і змусили її це виконати, тоді б це була історична подія.

Павло КАЛЕНИЧ, директор агрофірми «Ольгопіль»:

— День незалежності для мене — переважно державне свято. Але, незважаючи на це, вдома його святкуємо з шиком: запросили заслуженого артиста України Романа Рудого, організуємо виставку вишиванок від наших майстринь. Тобто село гарно святкуватиме і гудітиме цілу ніч.

Загалом же День незалежності для будь-якої нормальної освіченої людини дуже важливий. Свій прапор, місце, де ти народився і виріс, традиції і звичаї свого народу — все це здатна оберігати і захищати лише незалежна держава. Звичайно, я не палкий націоналіст, але якщо ти живеш в Україні — потрібно її любити, поважати та оберігати. Тобто, треба бути патріотом України.

За вісімнадцять років незалежності влада у верхніх ешелонах не все зробила, щоб українці жили краще. Позначається на цьому і радянська законсервованість. Але від неї населення вже звільняється й починає освоювати різні види бізнесу, зростати духовно й матеріально. Як бізнесмен, який працює на селі, можу стверджувати: для ведення бізнесу і розвитку інших економічних відносин в Україні сьогодні існують умови, аби тільки ними користувалися. Хто хоче — той може і розвиватися.

Анатолій ЗЛЕНКО, екс-міністр закордонних справ України:

— Це непересічна подія для українського народу і для кожного окремого громадянина. Для мене особисто ця дата є дуже пам’ятною, оскільки мені пригадується 24 серпня 1991 року, коли я безпосередньо проводив переговори з головою Генеральної Асамблеї ООН у Києві. На тлі маніфестацій, які проходили біля Верховної Ради, навпроти, на вулиці Грушевського, ми вели переговори про концептуальні підходи інформаційної політики нової країни. Тому я розглядаю це свято в особистому плані і в контексті цілої держави. Я вважаю, що для того покоління, яке безпосередньо брало участь у подіях 1991 року, це свято душі. Зрозуміло, що це також і подія національного масштабу, тому до неї має бути і відповідне ставлення. 18 років незалежності дають підстави говорити про те, що ми йдемо шляхом демократії. Звичайно, ми господарі у своїй країні. І ця наша переконаність буде ще більшою, якщо держава ставатиме сильнішою, якщо ми почуватимемося сильними у контексті національної безпеки. Питання в тому, чи зможемо ми разом зі світовою спільнотою вирішувати нагальні проблеми, які постають у XXI столітті. Слід наголосити також, що ми неодноразово демонстрували готовність захищати державу будь-якими доступними методами. Я радий відзначити, що за роки незалежності ми напрацювали достатній інструментарій для захисту своїх інтересів.

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України:

— Що стосується тих українців, які відносяться до влади. В порівнянні з іншими країнами Центральної, Східної Європи, Прибалтики, українська так звана еліта не пішла на швидкі реформи. Звісно, були певні трансформації, але це торкалося лише вузького кола олігархів і бюрократів. У свою чергу народ України був усунутий від процесу змін, що проводилися в країні. Тому ми можемо констатувати, що пострадянська модель побудови держави повністю себе вичерпала. Вона не відповідає вимогам XXI століття. Але навіть сьогодні в нашій країні ще залишається сильним вплив пострадянської еліти, яка не сприймає такі європейські цінності, як повага до Конституції, законослухняність і т. д. Така еліта взагалі не розуміє, які треба проводити реформи. Якщо так буде продовжуватися, Україна може опинитися на узбіччі сучасного світового розвитку.

Нове покоління, яке може прийти на заміну старому, існує. Але, на жаль, робиться все, щоб не допустити його на авансцену політичного життя України. Ви подивіться, з чим ми йдемо на президентські вибори. Нема з кого вибирати. Країна практично поділена між тими, хто має обирати керівника секретаря обкому партії 60-х рр. минулого століття, який слугує інтересам сусідньої держави і взагалі не розуміє, що коїться у світі, й тими, хто має обирати людину, яка викликає дуже багато застережень. До них намагається пробитися молодий політик, але вже зараз він робить величезні помилки, обливаючи брудом президента і думаючи, що заробить на цьому певні бали. В країні немає загальнонаціонального лідера.

Із іншого боку, українці, яких можна віднести до широкого загалу, тобто суспільства, теж мають свої проблеми. Головним чином це пов’язано з багатьма роками бездержавності й усіх тих бід, які супроводжували український народ протягом багатьох століть. Але, зрештою, за ці 18 років українське суспільство змінилося. Треба прямо сказати, що за роки незалежності існували більш-менш вільні інтелектуали, не проводилися антиукраїнські репресії, з 2004 року існує вільна преса — всі ці фактори дали свої плоди. Ми насправді навіть не знаємо і не уявляємо, що відбувається всередині нашого суспільства. І хоч що б там робила вузька група людей у владі, вони вже не можуть зупинити цей процес. Процес зростання національної свідомості, почуттів, громадянського суспільства. Це ми можемо побачити навіть по тому, яким рейтингом сьогодні користуються комуністи та соціалісти.

Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту соціології НАН України, доктор філософських наук, головний редактор журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинг»:

— На мою думку, тут треба розділяти пересічних українців від політиків. Останні, безперечно, почувають себе повноцінними господарями в Україні. А от пересічні українці — тільки на шляху до відчуття себе власниками своєї країни. Попри всі помилки, наша країна оминула ті конфлікти, які мали місце в багатьох країнах колишнього радянського простору. Так, мало підстав говорити про суттєвий прогрес, але те, що система розвивається, немає сумнівів. Враховуючи нашу стартову позицію, я ще на початку 90-х років сказав, що нам потрібно мінімум тридцять років для того, щоб вийти на те, що називають країною Європи. Століття бездержавності, все ж таки, далися взнаки.

На початку 90-х 20% українців вважали себе громадянами колишнього Радянського Союзу. Тепер таких близько п’яти відсотків. Ті, хто вважав себе громадянами України, було десь третина, зараз — переважна більшість. Також дуже позитивними можна вважати певні ознаки формування громадянського суспільства. Стало більше людей, які не бояться висловлювати свої думки; які сприймають Україну як своє рідне. Звичайно, зараз існує розчарування у владі, але назвати це апатією не можна. Люди все одно приходять на вибори і вірять, що вони можуть щось змінити.

Юрій ШВЕДА, політолог, кандидат політичних наук, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Українцям заважає, в першу чергу, відсутність ментальності господаря у власному домі, оскільки історія народу, який був бездержавним, формувалася в такий спосіб, що почуття господаря і сама думка про те, що можна бути повноправним господарем, вичавлювалась, і люди, які про це думали і мріяли, зазнавали утисків. Це відбувалося не один рік — лягало важким тягарем на цілі покоління. Страх думки про те, що ми можемо бути господарями у власному домі, передався на генетичному рівні. Тому цей комплекс меншовартості, звичка оглядатися на когось, хто дав би нам дороговказ, дається зараз взнаки. З часом, напевно, цей комплекс буде подолано, але очевидно, що це — непростий шлях.

Володимир ПРИТУЛА, керівник громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— На жаль, в Україні ще не сформувалась цілісна політична нація. Через це різні групи українського суспільства демонструють різне, часто протилежне, ставлення до політичних, економічних та правових проблем, і на цьому тлі часто конфліктують з цих причин. Слабкість політичної нації в Україні призводить до відсутності єдиної політичної позиції, а отже, — до неможливості бути повноправними господарями свої країни, бо кожна група уявляє це господарювання по —різному.

Цим користуються як внутрішні, так і зовнішні противники єдності України. Вони нав’язують українському суспільству псевдодискусії, намагаються справжні інтереси та національні цінності підмінити міфами та псевдоінтересами, чим збивають українців різних національностей з магістрального шляху зміцнення своєї державності. Таким чином, бурхливі скандали, інформаційні війни, безпідставне плюндрування державних та національних цінностей, нав’язування чужих точок зору і оцінок, формування атмосфери розчарування та зневаги до держави як такої, державних діячів, державної політики, економіки, державних символів, навіть до національної валюти — все це розколює українське суспільство на міріади груп і групок, все це організується з єдиною метою — якомога довше залишити Україну в зоні впливу сусідньої держави, якомога надовше уповільнити і затримати, а то й зірвати процес суверенізації української політичної нації, процес становлення самостійної держави. Вся ця безплідна інформаційна піна нагадує дискусію про те, чи є життя на Марсі, в той час, коли під загрозою життя власної держави.

Вісімнадцять минулих років мали б навчити цього наших політиків, мали б сформувати заходи протидії такій ворожій політиці ззовні, однак багатьох наших політиків історія нічого не навчила. І це не дивно — надто вже хитрі та цинічні сили діють проти української державності, надто підступні плани вони реалізують у нашій державі. І це ще раз підтверджує надзвичайну необхідність єдності політичної нації, бо маємо протиставити їм ще більшу силу, ще більшу міць, повинні мати ще більшу витримку, мудрість, сміливість, ніж досі. І тоді ми переможемо, і у своїй хаті буде своя сила й своя правда!

Петро МАЛІШ, член Асоціації українських письменників, Хмельницький:

— Почнімо з того, кого вважали здавна господарем? Того, хто умів давати у своїй хаті лад. Повноправний хазяїн — то є мудрий і працьовитий, порядний і авторитетний, який знав, чого хоче. А тепер уявіть, що до нього завітали поважні дві особи: один — із претензією на житло, а інший пропонує позичку на розвиток господарства, маючи з цього в перспективі зиск. Як вчинив би наш предок? Розсудив би, очевидно, так: подякував «добродіям» і сказав, що в хаті двох господарів не буває — це першому. Другому — що зичити легко, а важко віддавати. Бо якщо не мені, то синові доведеться не солодко...

Мораль: у власній хаті не буде ладу, якщо сподіватимемося лише на КОГОСЬ — Росію, Америку, космічних пришельців, — нема значення. Треба стати й бути самим собою. Я після вікопомного 1991-го наводив і повторюю тепер пораду Івана Франка: «Нам усім, як нації, ніщо не прийде задарма, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що збудуємо своєю працею, то буде справді наше надбання». І цю настанову пам’ятаймо в час поборювань самих себе.

Висновок: шануймо близьких і далеких сусідів, але гідними почуваймося на рідній землі.

Юрій УЩАПОВСЬКИЙ, доцент кафедри економічної теорії Житомирського державного технологічного університету:

— Українці, на жаль, не почуваються господарями на власній землі. Головна причина такого становища міститься в площині культури. Український культурний простір, основним складовим елементом якого є українська мова, представляється локалізованим, не поширюється на всю територію і на всі сфери суспільного життя. Українське не є суцільним, в значній мірі відсутнє, наприклад, в економіці, в бізнесі.

Я говорю про людей, які ідентифікують себе українцями. Маю на увазі в першу чергу не етнічне походження, а приналежність до певної території, й стою на позиціях французького розуміння нації. Воно означає, що французом є той, хто сприймає французьку цивілізацію («la civilisation franзaise»), французький культурний простір, визнає себе частиною французької культури незалежно від свого походження, від кольору шкіри. Це найбільш правильний підхід у ХХІ столітті., коли акцент робиться не на етнічному походженні, а на належності до певного культурного простору.

Домінування чужої мови деформує українську ментальність, змушує українців підлаштовуватись під чуже культурне середовище. Відомий комплекс вторинності й меншовартості. Хвороблива звичка підлаштовуватись впливає не тільки на внутрішньополітичне становище, а й на зовнішньополітичну сферу. Значна частина населення України до цього часу перебуває в полоні радянських стереотипів і міфологем, що перешкоджає українській самоідентифікації. Коли українець соромиться визнати себе українцем, це проблема суспільства, в якому він живе. Разом з тим, навіть за несприятливих обставин частка людей, які все більше відчувають себе українцями, особливо серед молоді, зростає досить стрімкими темпами. Із перших вуст знаю, що, наприклад, кількість бажаючих отримати вищу освіту українською мовою на Донбасі в порядки разів вища від того, що можуть запропонувати освітні заклади регіону.

Ще одна важлива причина, чому українці не почуваються господарями на своїй землі, — наявність у країні потужної «п’ятої колони», яка підживлюється великими російськими грошима. Поведінка цих громадян мусить висміюватись, засуджуватись громадською думкою.

І слід визнати очевидну річ, що формуванню української нації як такої не перешкоджають інші культурні середовища, крім російського. Ті, хто ідентифікує себе з російською культурою, все одно повинні відчувати себе громадянами України, частиною українського культурного простору. Російськомовні українці мають бути «вклинені» в нього, цікавитись новинками української культури, знати українську історію, українських письменників, музикантів. Але це повинно бути добровільно, мусить існувати українська російськомовна культура, як є американська англомовна культура. Достатньо, наприклад, почитати московські та харківські російськомовні газети, щоб впевнитись, що писемна російська мова в Україні значно різниться від того, що в Росії. Російськомовна культура в Україні є певною окремішністю, але вона не повинна існувати поза межами українського культурного простору.

Алла ЧЕРНІЙ, кандидат політичних наук, Рівне:

— За 18 років незалежності в Україні залишається відсутньою національна ідея. Вона чітко не сформульована, не зафіксована, і не передбачено, коли її буде втілено. А це чинить уплив на формування економічної, політичної, культурної систем держави. Так, у нас багатопартійна система, а це дає підстави говорити про державу як про демократичну. Втім, ці партії, які представлені в достатній кількості, не займають чіткої ідеологічної позиції. Вони не позиціонують себе як ліберали, неоліберали чи консерватори. У лібералів, у консерваторів є певні цінності, певний формат впровадження запропонованих програм. В Україні ж такий процес відсутній. Програми, які декларуються, залишаються теорією, яка не має конкретики і реалізації. В результаті громадяни й не можуть зрозуміти, що чекає їх завтра, що політична система в особі держави може гарантувати. Тому немає відчуття захищеності.

Якщо говорити про економічну систему держави, то варто зазначити, що вона цілком залежить від політичної. Так, за роки незалежності України держава перейшла від планової до ринкової економіки. Однак багато хто й досі не може зрозуміти, як у такій системі можна отримувати прибутки, скажімо, від користування власною землею. Адже більшість жителів сіл не знають, що робити з паями, багато в кого пропали акції...

Існує й ряд правових проблем. Це й корумпованість, і відсутність системи захисту громадян України за межами держави. Певні кроки у цьому напрямі роблять, однак їх і досі не завершено.

Стосовно соціальної сфери, то Конституція гарантує безкоштовну освіту й медицину, насправді ж цього немає.

Тим часом, фактично ніхто з політиків не позиціонує незалежну Україну як самодостатню державу. Одні ведуть мову про те, що Україна не може розвиватися без підтримки Росії, інші — без Європи. Тобто тим самим підсилюється відчуття меншовартості. До того ж, у політичній системі не визначено вектору розвитку. Відповідно, незрозуміло, як Україна має розвиватися в економічній, соціальній, культурній сферах. Немає ні стратегії, ні тактики. У нас є декларації, які за роки незалежності не змінили ні форми, ні змісту. 18 років — це немало часу, однак результатів нема. До того ж, у нас відсутній громадський контроль. Тому суть незалежності для громадян і зводиться до відчуття, що від них нічого не залежить. І хоч як це прикро, але під дією усіх цих факторів українці не відчувають себе господарями у власній державі.

Федір СТРИГУН, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народний артист України, художній керівник Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької:

— Ми самі собі заважаємо. Доки не буде в українця поняття честі, совісті та національної свідомості, ні про яку Україну не може бути й мови. Жоден поляк, німець, француз чи, припустимо, італієць не сміється зі своєї держави, не принижує її, не обкрадає. Вони працюють на неї, люблять її й шанують. Тільки українці не знають своєї мови, не знають своєї історії, культури й завжди займаються лише мавпуванням. У цьому вся трагедія. Не економіка врятує державу. Буде культура, буде духовність — не буде вбивць, не буде брехунів, не буде кар’єристів і злодіїв. А в нас про культуру не думають! Українцям заважають бути незалежними 350 років рабства. Ці 350 років виховали багато манкуртів, яничар, покручів, «не помнящих юродства»... Це все треба виправляти. Причому мають виправляти українці, якщо вони хочуть бути нацією і державою. Українці повинні виховувати своїх дітей. Поки не пізно! Бо майже 20 років вже профукали!

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Все залежить від того, який набір факторів існував на момент здобуття незалежності. У когось цей процес проходив більш успішно, у когось — менш. У нас він проходив драматично, тому що була велика попередня «катастрофа» знищення національної еліти, а та, яка залишилася, повинна була ще стати національною. Тому дуже важливими були не тільки перші роки незалежності, а й десятиліття по тому. Адже, як кажуть: «Дитину виховують, коли вона лежить поперек ліжка, а не вздовж». Як відомо, з самого дитинства закладаються якісь правила, звички, традиції, а якщо це не відбувається, потім все це проходить через потрясіння. Зазвичай в бездержавному народі виховується багато стихійного, тому, щоб направити це в розумні береги, потрібен час і зусилля.

Святкуючи черговий День незалежності, нам треба пам’ятати — на початку 90-х років державність не звалилася нам на голову, вона здобувалася протягом багатьох століть величезними зусиллями і самовідданістю людей. Так, були причини, через які ми втрачали незалежність, але ці причини повинні бути предметом глибокого вивчення, і не стільки в школах і університетах, скільки тими, хто йде в політику, бо це їхня персональна відповідальність.

Я пригадую 1991 рік, коли здобувалася відтворена Українська держава. На той час я була парламентським журналістом. Може, це парадоксально, але я хочу сказати — дякую «совкам»! Коли я вперше почула це слово, я відчула внутрішній протест. Мабуть, я не помічала того негативу, який зазвичай вкладався в це слово. Я взагалі бачила інших «совків» — тих, які були справжніми українцями. Бо саме їхніми голосами на референдумі й була здобута незалежність. Звісно, були й такі серед Компартії, які злякалися змін, але більшість все ж таки бажала бачити нову Україну. Між іншим, згодом саме цими людьми приймалися закони для України, проводилися дискусії щодо Чорноморського флоту, саме за них була приведена до присяги Українська армія, підготовлений українсько-російський договір 1997 року. Загалом, було закладено дуже серйозні підвалини нової держави.

Про це треба пам’ятати, бо ми зараз багато говоримо про нових політиків, але виникає питання — яких саме? І не тому, що потрібні нові або інші, а тому, що необхідні якісно нові люди, які будуть спиратися на все краще, що було в минулому. Цікаво, якби перенести сьогоднішніх «говірливих голів» на початок 90-х років, чи втримали б вони тоді незалежність? Чи, взагалі, створили б вони нову Українську державу? Так, сьогодні завдання теж важкі, але вони не сумірні з тими, які були на початку 90-х, — проблема Криму, відсутність Конституції, національної грошової одиниці...

Прогрес міг би бути набагато більшим. Для того, щоб масова свідомість змінювалася, потрібні були канали масової інформації, заповнені адекватним змістом. Усього цього довгий час не було в Україні. Українці ще на початку 90-х років готові були змінюватися, але ті, хто був при владі, не виконали свою місію перед власним народом. Я вже не кажу про шанс 2004 року, який теж був втрачений. Люди давно готові до змін, адже ще на початку 90-х майже 90% громадян сказали «так» незалежній Україні. Потім це повторилося в 2004 році, коли люди сказали «ні» попередньому режиму, — ми хочемо жити інакше.

Зараз в Українській державі зацікавлені не лише чиновники, а й дуже багато інших людей — фермери, вчителі, бізнесмени, лікарі... І коли ці люди будуть почуватися господарями на своїй землі, тоді вже Українській державі нічого не буде загрожувати. Треба пам’ятати: гарант незалежності України — це її народ. Якщо в цей день будуть не лише паради та прапори, а в кожній хаті — свій маленький прапорець, тоді Україна буде міцна, й жодні зовнішні загрози її не розхитають. Але до цього ще далекий шлях. На жаль, наші політики вже встигли зробити досить багато, щоб дискредитувати саму ідею незалежності.