Володимир БРИНЗАК: Мріяти про космос без ракет — безглуздо, але можливо

— Володимире Миколайовичу, ви чекали такого успішного виступу і чим можна його пояснити?

— Нам тривалий час бракувало стабільності. На відміну від спортсменок Німеччини, які навіть за гіршого для себе розкладу не опинялися за межею призерів, в українських біатлоністок успіхи чергувалися з явними провалами. Окрім того, у кожному новому сезоні «вистрілювала» то одна, то інша спортсменка. Нинішня зима показала, що певну психологічну грань вже подолала Зубрилова. Тепер слово за іншим дівчатами, адже в наступному сезоні їм буде важче подвійно — вони попали під пильну увагу суперниць.

— Дуже часто буває, що головою федерації є людина далека від даного виду спорту, але котра через обставини має можливість вплинути на розвиток виду і фінансову допомогу. У вас же щасливе поєднання — ви займалися біатлоном, а зараз у вас прокинувся бізнесмен.

— Довелося свого часу побігати на лижах і постріляти в мішень. Був чемпіоном країни, призером колишнього Союзу. Довелося попрацювати і тренером. На Спартакіаді народів у Красноярську мій вихованець Микола Давиденко став чемпіоном. Сьогодні з'явилася невелика можливість допомогти українському біатлону. Окрім того, що займаюся екіпіровкою, знаходжу гроші на поїздки, на восьми етапах розіграшу Кубка світу на яких я був, доводилося тимчасово перекваліфікуватися на тренера зі стрільби, мастильника, лікаря, психолога — словом, був майстром на всі руки.

— Як ви вважаєте, що вам як президенту федерації вдалося зробити?

— Створити команду. Люди — тренери, спортсмени, фундатори — стали працювати на одну ідею. Ми вийшли на новий якісний рівень завдяки тому, що не було зірвано плани роботи, тренувальні збори, участь у змаганнях. І ця упевненість у надійності, так би мовити, тилів мала обов'язково перерости в якість. Як бачите, медалі не примусили себе чекати.

— Отже, надійна біатлонна бойова одиниця існує, а як ідуть справи з її підпиткою. Тобто з вихованням талановитої молоді? І чи створено для цього необхідні умови?

— На жаль, умов немає. Існують фанати — тренери на місцях, які своєю титанічною працею, як старателі, знаходять «золоті одиниці». А закономірності — на жаль... У цьому відношенні нам ще далеко до Німеччини, де в кожному новому сезоні з'являється 8—9 сильних спортсменів і тренери збірної варіюють складом.

— Та все ж, на підході хтось є?

— Зараз є кілька чоловік — дві дівчини, які годяться на заміну нашим досвідченим майстрам.

— Що ви все про жінок та про жінок, — а що ж чоловіки?

— Потихеньку прокидаються. Порадував результатами Андрій Дериземля. Є ще Слава Деркач, Руслан Лисенко, але їм ще треба подолати той психологічний бар'єр, який перебороли жінки, тобто повірити у свої сили і те, що вони можуть стати лідерами. Але все це не так просто: це не футбол, де потрібен м'яч і можна тренуватися у дворі. Біатлон — це технічно складний вид, у якому велику роль грають, окрім вправності самого спортсмена, і змазка лиж, і набої, і зброя. Зрозуміло, що без грошей на придбання всього цього не обійтися. Це все одно, що говорити про космос, не маючи ракет.

— Але для тих же «ракет» потрібні добре оснащені полігони, тобто обладнані на належному рівні лижні траси зі стрільбищем. Я щось про таких в Україні не чув.

— Їх просто немає. От і доводиться виїжджати на тренування до Росії, Білорусі, Словаччини, Австрії.

— Але щось схоже є?

— На горі Тисовець, але туди ой ще скільки треба вкласти грошей.

— Останнє запитання. Основне завдання дня?

— Протриматися три роки до наступних Олімпійських ігор. Широкого вибору кандидатів на поїздку немає, і тому головне — розрахувати свої сили. Тим же дівчатам дати відпочити, готуючись, може, до одного, двох стартів у сезоні. Та що там загадувати...