Високий лицар
Епоха Василя Цвіркунова в українському кіно
Міністерство культури і туризму України разом з Національною спілкою кінематографістів України вшанували пам’ять Василя Васильовича Цвіркунова з нагоди 90- річчя з дня його народження.
Василь Цвіркунов — знакова постать в українській культурі, багатогранний, високоосвічений, ерудит (ще 1938 року закінчив філологічний факультет Ворошиловградського педінституту), до війни працював учителем мови і літератури та директором сільської школи, побував у пеклі двох воєн — фінської та Другої світової. На останній втратив ногу, однак і після цього не перейшов на мирну працю — до 1953 року був начальником спецшколи Військово-повітряних сил, випускники якої досьогодні, як сказала на вечорі Ліна Костенко, згадують Василя Васильовича добрим словом; був секретарем Ворошиловградського міському партії, відповідальним секретарем журналу «Комуніст України», закінчив аспірантуру Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві; 1959 року захистив кандидатську дисертацію, став заслуженим діячем мистецтв України, професором, академіком Академії мистецтв України.
Тому з тезою Юрія Іллєнка, яку він висловив на урочистому вечорі, що В. Цвіркунов прийшов керувати творчим колективом кіностудії імені О. Довженка збоку, не маючи до того досвіду роботи в кінематографі, можна посперечатися. Дуже часто буває, навіть у науці, що саме «людина збоку» робить відкриття, прорив у галузі, якою до того не займалася. Однак у випадку з В. Цвіркуновим йому не можна покласти на карб, що він був анальфабетом у кіномистецтві. Він був глибоко обізнаний з літературою — українською, російською, зарубіжною, й, головне, глибоко переконаний, що саме література є фундаментом кіномистецтва, що без якісної першооснови — цікавого сценарію — навіть найвидатніші режисери й актори не створять талановитий фільм.
А от думка Юрія Герасимовича про те, що на час приходу В.Цвіркунова кіностудія імені О.Довженка була в занепаді, є слушною. Дійсно, в 60-ті роки фільми довженківців були притчею во язицех, піддавалися нищівній критиці, вважалися одними з найгірших у Союзі: коли глядачі бачили на афішах кінотеатрів, що демонструється фільм студії Довженка, здебільшого ігнорували його, зали були напівпорожніми. Першопричиною мистецької кризи була слабка літературна база, яка не мала цікавих сценаріїв, режисери здебільшого екранізували театральні вистави. Зрозумівши це, В. Цвіркунов вдався до кардинальних кроків — він вирішив налагодити тісний контакт з письменниками, залучити якомога більше талановитих літераторів до співпраці, зробив, як тепер модно говорити, ноу хау — добивсявідкриття на студії сценарної майстерні, куди запросив багатьох письменників, зокрема, В. Земляка, Д.Павличка, І. Драча, М. Ткача, О. Сизоненка, В. Сичевського, К. Кудієвського, за сценаріями яких були зняті стрічки, більшість з яких увійшли у золотий фонд українського кіномистецтва. В. Цвіркунов активно підтримував їхнє звернення до творів української класики: Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Ю. Яновського, екранізація яких принесла довженківцям не лише всесоюзну, а й світову славу, зокрема, епохальний фільм С. Параджанова (сценарій І. Чендея) за повістю М. Коцюбинського — «Тіні забутих предків» — здобув близько двадцяти різноманітних міжнародних нагород.
При В. Цвіркунові головними редакторами кіностудії були письменники О. Сизоненко, В. Земляк, Ю. Бедзик, які залучили до творчої співпраці відомих майстрів пера — М. Стельмаха, О. Гончара, А. Головка, П. Загребельного, Н. Рибака, Ліну Костенко, М. Вінграновського, Ю. Щербака, й багатьох інших українських літераторів, прозові твори яких отримали цікаве екранне прочитання.
