Виступ, якого не буде

Скажу відразу, що головним своїм досягненням вважаю стабільність в оцінках нашої ситуації. Нині, в День незалежності, я можу сміливо повторити слова, сказані мною 1992 року: «Сьогодні насправді Україна — держава- банкрот. І давайте визнаємо, що це є головною загрозою незалежності». Щоправда, порівняно з 1992 роком нам вдалося довести ситуацію, так би мовити, до буквального стану. У той час наші кредитори ще не загрожували оголошенням дефолту.

Виявилося, що в нашої економіки і в нашого народу великі внутрішні резерви. Кажуть, що порівняно з 1994 роком реальний ВВП скоротився на 24,7%. На середню зарплату не можна купити товарів, необхідних для виживання, проте ми ще не вимерли. Чесно кажучи, ніхто не може пояснити, чому — це велика загадка для всіх нас.

Про економіку більше говорити не буду, про неї й так багато говорять. Скажу тільки, що абсолютно не можу зрозуміти своїх лівих опонентів, коли вони називають мене провідником ліберальних реформ і ледь не будівником капіталізму. Де ви бачили такий капіталізм? Ліві люблять говорити про «первинне накопичення капіталу» — але хіба у нас хтось щось накопичує? Просто ділять (чи, кажучи народною мовою, — «крадуть») те, що залишилося. Капіталізм — це передусім торгівля, але ось вам цифра — перевезення вантажів скоротилися порівняно з 1994 роком на 73,1%. Це означає, що ніхто не торгує, а отже, ніхто й не виробляє. Та що там казати, якщо в країні грошові відносини — основа ринку — зведені до мінімуму, а заборгованість між підприємствами збільшилася у 20 разів! Де ви бачили такі податки чи митні побори? У нас ціна товару, якого ми не виготовляємо (наприклад, комп'ютера), в результаті всіх «накруток» після перетину ним кордону може вирости майже вдвічі! А приватна власність? Де ви бачили «акціонерне» підприємство, 51% акцій якого належить державі? Це ж просто державне підприємство з участю приватного капіталу! Де ви бачили у нас ринок цінних паперів, таблиці в газетах із вказівкою курсу акцій? А дрібний власник? Який же він власник, коли держава будь-якої миті може прийти до нього й відібрати все, що захоче, або й зовсім закрити без усякого суду. Зрештою, земля головний товар — хіба продається? Вони кажуть «заводи не працюють». А чи чув хто-небудь хоч про одне банкрутство? Про вільне ціноутворення з урахуванням всіляких обов'язкових «норм рентабельності» говорити язик не повертається. І, нарешті, головне. При капіталізмі виграє той, хто сподобався споживачам, а в нас — той, хто сподобався владі. Є різниця? А вони кажуть — «впровадження ринкової моделі» і ледь не монетаризму. Смішно!

Ба, більше — за час мого правління саме слово «реформи» стало ледь не лайливим, такі поняття, як «ринок», «бізнесмен», «приватна власність», «приватизація», дискредитовані остаточно, і тепер справжнім ринковикам доведеться чимало попрацювати — чи то винаходити нові слова, чи то ще щось робити.

Тепер про демократію. Знову ж таки, не можу зрозуміти, коли комуністи нас називають «демократами». Будь-який політолог скаже, що в умовах, які дісталися нам від СРСР, коли громадянського суспільства практично не існує, державі належить вирішальна роль. Роль ця полягає у сприянні тому, щоб люди могли самі забезпечити себе та свої сім'ї, а держава охороняла б їх і вирішувала суперечки між ними. Замість цього за роки мого правління бюрократичний апарат збільшився у кілька разів. Ми створили стільки контролюючих і перевіряючих органів і наділили їх такими повноваженнями, що скоро не залишиться тих, кого вони повинні перевіряти й контролювати. Сьогодні людина набагато більшою мірою залежить від держави, аніж це було навіть у Радянському Союзі. Ми повністю втілили на практиці слова, що приписуються якобінцеві Фуше: «Закони мають бути такими, щоб ніхто не знав напевно — винен він чи ні».

Сьогодні ми спроможні позбавити будь-кого засобів для існування, а за бажання — позбавити його свободи. Я ніколи не розумів значення громадських організацій і особливо політичних партій. Будучи висуванцем «Нової України», я жодного разу не відвідав зборів цієї організації і надалі чітко дотримувався цієї позиції. Я активно перешкоджав зміцненню партій і противився їх участі у виборах. У результаті було ухвалено «змішаний» виборчий закон, але це теж не «перемога демократії» — партії або є, або їх немає. Принаймні, ті, хто проти партій (а комуністи — проти), можуть говорити про те, що вони є, хоч партії ніяк не можуть впливати на ситуацію.

А опозиція? Правої опозиції вже немає. Та навіть не це головне. Головне, що нами створено чудову систему, значно ефективнішу, ніж в СРСР. Навіщо саджати до в'язниць опозиціонерів? Відразу починаються крики на Заході про порушення прав людини. У нас дисиденти йдуть у легальні партії. Їх саджати не треба. Треба саджати фінансистів цих партій (раніше я вже сказав, що будь-який бізнесмен завжди винен перед нашою державою). Скажу навіть, що, як показує досвід, досить їх «притиснути» і опозиційний запал зникає. У пiдсумку, партії начебто є, але їх начебто й немає — що вони можуть без грошей? І на Заході ніхто не обурюється — політв'язнів у нас немає, а є навпаки — ціла купа опозиційних партій. До речі, ви знаєте, що я завжди був прихильником такої ситуації, коли все максимально невизначено й ніхто не може сказати, що є і чого немає і хто й за що відповідає (скажу навіть, що це головна, основоположна межа моєї політики). Пригадайте хоча б, що перед виборами я обіцяв очолити виконавчу владу, а потім «забув» про це. У пiдсумку, в нас фактично відновлено радянську модель управління — президент, як ЦК, усім командує, а відповідає за все уряд.

Про незалежні засоби масової інформації, по-моєму, говорити не треба. Це найбільш очевидне досягнення. З небажаними тут можна вчинити так само, як і з підприємцями. Ми контролюємо навіть доступ до «Інтернету», причому за рахунок тих, хто цей доступ продає.

Дорогі співвітчизники! Друзі! Якби мене спитали, як іще можна назвати Україну, я б сказав — «країна ніби». Погляньте самі на приведені вище аргументи та факти, й ви побачите, що в Україні процвітає справжній соціалізм, тільки всі вважають (не без моїх старань!), що його вже ніби немає, а є щось інше. Звичайно ж, дорогі мої, це «інше» вам не подобається, і багато хто з вас має намір голосувати за комуністів. І правильно. Поки ви так вважаєте, ми — непереможні.

P.S. У День незалежності 24 серпня Президент напевно виступить зі святковою промовою. Так чи інакше, йому доведеться розповісти, що позитивного він приніс країні за п'ять років президентства. Досі ми знаємо тільки один «аргумент» — за Кучми не було війни. Втім, хоч які ще аргументи він винаходив, навряд чи вони когось переконають. Дуже сильні інші аргументи, які знаходяться в душах і кишенях наших громадян.