Як нам, українцям, будувати майбутнє?

Отже, після нещодавніх заяв провідних політиків Франції, Німеччини та експертів США навіть нашим найоптимістичнішим політичним прожектерам, які були «глибоко впевнені», що ми будемо в НАТО або хоча б із ПДЧ у найближчі кілька років, тепер стало зрозуміло: в НАТО нам дорога перекрита. Пригадаємо заяви деяких наших провідних політиків про те, що Бухарест — це перемога України. Тепер, перечитуючи переможні заяви нашого Президента та МЗС аж до грудневого саміту НАТО, переживаєш відчуття незручності за своїх високопоставлених співвітчизників.

Ким же перекритий нам шлях на Захід? Відповідь для багатьох зрозуміла: Росією, Німеччиною та Францією. Але якщо прийняти цю установку за єдино істинний погляд, то ми ніколи не наблизимося до Заходу. Бо дорогу на Захід переважно ми перекрили собі самі. Якби Україна дійсно була готова до вступу в НАТО, то ні Росія, ні Німеччина, ні Франція не завадили б їй вступити в Північноатлантичний альянс, не змогли б, бо НАТО — це не лише Німеччина або Франція.

У чому ж виражається наша неготовність? По-перше, у відсутності достатньої підтримки більшої частини населення, про що в нашому ЗМІ вже говорено-переговорено. На це звичайно заперечують, що в деяких інших країнах у момент вступу в НАТО підтримка з боку населення була також невеликою. Так, це правда. Але в цих країнах йшлося про нації, що склалися, які не мали протилежних поглядів і щодо інших важливих питань: мовної проблеми, спрямованості економічного співробітництва, культурної та історичної спадщини. Різне ставлення до НАТО не було в цих країнах проблемою, здатною спровокувати конфліктну ситуацію або навіть розкол нації. У нас ця проблема також не була б архіважливою, якби не була пов’язана з іншими, вище названими дуже важливими проблемами. Практично проблема НАТО — це для нас проблема вибору вектора подальшого розвитку і це проблема не вирішена. Ми самі не знаємо, який вектор обере наш майбутній уряд і наш майбутній президент. Хто добре знає ситуацію в Криму або на сході України, погодиться, що влаштувати там кризову ситуацію щодо НАТО для антиукраїнських сил не надто складно. Багато хто ще не забули, як безпорадно виглядала наша центральна влада, коли антиукраїнські сили в Криму під керівництвом російських консультантів влаштували дике полювання на військових західного Альянсу перед військовими навчаннями, що так і не відбулися з цієї причини. Подібне неможливе в жодній іншій країні, що претендує на вступ у НАТО.

Крім цього, жодна з країн Східної Європи, що вступали або вступають у НАТО, не перебували й не перебувають під таким могутнім інформаційним впливом іншої країни, що вважає НАТО блоком-суперником, як Україна під російським впливом.

І нарешті, жодна інша східноєвропейська країна не перебувала в такій глибокій і тривалій політичній кризі, як Україна. У своїх аналізах для внутрішнього споживання ми чесно заявляємо, що поки не уявляємо собі виразно, як ця криза вирішиться. На Заході також цього не уявляють.

І що дуже непокоїть — наші західні партнери поки що не знаходять у нас реальних політиків, від яких можна чекати успішного виведення України з кризи. Ми також їх поки що не знаходимо. Повинно бути зрозуміло, що нинішня когорта наших провідних політиків через свої абсолютно непрофесійні дії втратила довіру більшості своїх європейських колег (не дивлячись на дипломатичні посмішки й ввічливо-обтічні фрази західних політиків та дипломатів). Більше того, деякі наші провідні політики все більше перетворюються на об’єкти насмішок не лише у нас і в Росії, але й на захід від українських кордонів. Скажіть, будь ласка, про що свідчить усунення міністра закордонних справ, відразу ж після того, як він робить попередження послу Росії, який вийшов за межі своїх дипломатичних повноважень?

Це свідчить про повну зміну політичного курсу України Верховною Радою та урядом. Так це й розуміється за кордоном. Якщо ж наші політики, ухвалюючи таке рішення, мали на думці щось зовсім інше, то значить нами керують ті, кого свого часу відомий російський мислитель Іван Ільїн назвав «державними немовлятами і політичними недоумками».

Наступне. В жодної східноєвропейської країни, що вступала в НАТО, не було такої негативної репутації, яку зараз має Україна. Весь авторитет, який ми мали після помаранчевої революції, знищений практично повністю — завдяки лідерам цієї самої революції після їхнього приходу до влади. І вони, ці політики, продовжують погіршувати наш імідж і далі. Якщо ж врахувати, що їм у цьому активно допомагають парламентські партії КПУ й ПР, а також наші російські «брати», то перспектив на виправлення цього самого іміджу в нас дуже мало.

Сумно, що й більшість простих західноєвропейців пов’язують зі словом «Україна» передусім негативні образи: це гострі політичні й економічні проблеми, корупція, крадіжка російського газу, убогість значної частини населення і нечувані багатства олігархів та інше... Ми не відгороджені від Європи залізною завісою, і нас знають у Європі непогано. Обдурити нам нікого не вдасться. У багатьох західноєвропейських країнах підтримка України їхніми політиками може сприйматися населенням як безрозсудна й дуже ризикована політична гра і загрожуватиме втратою багатьох голосів на виборах.

У східноєвропейських країнах при різному ставленні до вступу в НАТО простого населення існував консенсус щодо цього питання серед політичної та економічної еліти. У нас подібного консенсусу немає, і його досягнення найближчим часом не передбачається. Ні західноєвропейська, ні нова американська влада не підтримуватимуть щодо питання приєднання до НАТО й до Євросоюзу українських політиків, які вже через рік і навіть раніше можуть опинитися не при ділі, після чого вектор орієнтації країни може бути розвернений на 180 градусів. Ті західні політики, які ще сподіваються на продовження своєї політичної кар’єри, не захочуть посадити себе в калюжу подібним чином.

У нас іноді посилаються на країни Балтії, що вступили в НАТО при різному ставленні населення до цього блоку. Але в цих країнах була практично стовідсоткова єдність серед корінного населення, а в нас і етнічні українці щодо деяких питань, у тому числі й щодо питання НАТО, розділені на дві частини.

Та й потрібно визнати чесно: кожен, хто побував у будь-якому прибалтійському селі або місті, розуміє — це Європа. Про більшість же наших сіл і провінційних міст стверджувати подібне — це означає смішити європейців і обманювати себе. Та й розміри проблем для НАТО після вступу маленьких прибалтійських та інших країн і величезної розбалансованості України непорівнянні.

Ось ці чинники і є головним бар’єром на шляху України в НАТО та Європейський Союз. Насамперед потрібно старанно працювати над їхнім усуненням. Потрібно зміцнювати країну економічно й політично. Час рішучіше діяти нашим наймудрішим представникам великого і середнього капіталу — і насамперед їм слід би вкладати кошти в модернізацію економіки та модернізацію політичного життя. Те, що ми маємо зараз, — це вже не демократія. Це переддень авторитарного режиму або подальшого ослаблення та розвалу країни. Нашому бізнесу не потрібно підгодовувати політичних авантюристів і бездар — це гроші, викинуті на вітер, оскільки вони, ці політики, провокують нестабільність, що згубна для серйозного підприємництва.

Звичайно ж, існують й інші бар’єри на шляху до НАТО та Євросоюзу. Це економічні й політичні інтереси Німеччини та деяких інших європейських країн, що суперничають із США і зацікавлені в партнерстві з Росією. Це й побоювання цих країн отримати в особі України потенційно могутнього політичного та економічного конкурента всередині своєї «теплої компанії».

Але хто заважає нам зробити Україну привабливою для капіталу цих країн і зв’язати їх економічними інтересами? Поява в Україні іноземних підприємців є зараз сигналом до атаки на їхні гаманці для десятків пройдисвітів у всіляких українських організаціях — від пожежників до керівників міста і навіть держави. Але й роздача хабарів не гарантує у нас остаточного успіху через рейдерство — як відверто кримінальне, так і легальне державне. Тому більшість цих іноземців зрештою втрачають інтерес до України і вирушають до інших країн. І абсолютно марно наші політики та дипломати, переконуючи всіх своїх західних колег у нашій цінності для Заходу, вказують при цьому на авторитарність Росії. Саме нинішня авторитарність Росії та Китаю робить їх цінними партнерами для західного капіталу. Недавно німецький концерн-гігант «Сименс» заявив про те, що виводить свої капітали з Франції й починає співробітництво з російськими атомниками з будівництва атомних електростанцій. Це співробітництво особливо цінне для німців, оскільки вони, вочевидь, отримають доступ до «гарячих» технологій (реактор і ядерне паливо), де через вихід Німеччини з ядерної енергетики вони відстали від своїх конкурентів. Меркель і Путін узяли здійснення цього проекту під свій контроль. При авторитарності російського режиму і страху перед ним чиновників це практично означає «зелене світло» для цього проекту без будь-якого зволікання. Тому для великих німецьких підприємців авторитарність Росії — це, швидше, плюс. І багато кому з них абсолютно «наплювати» на чеченців або російських демократів. Це сумно, але це факт. Наша демократія найбільше потрібна нам, а не німцям або французам. Це треба враховувати. Можливо, після отримання сигналів із США і після домовленості з Путіним про співробітництво в галузі ядерної енергетики А. Меркель і зробила жорсткішою свою позицію щодо вступу України в НАТО. Потрібно також враховувати, що саме дуже впливові в Німеччині та Західній Європі німецькі соціал-демократи свого часу почали наведення мостів із СРСР; тож для них співробітництво з авторитарними режимами стало вже традицією і налякати їх російським авторитаризмом не вдасться. Про порушення демократії потрібно говорити із західноєвропейськими правозахисниками і принциповими ліберальними політиками, а не з бізнесменами та політиками-прагматиками, які представляють їхні інтереси.

І звичайно ж, нам потрібно змінити ставлення до Росії. Природно, не варто перед нею підлабузнюватися і здавати свої економічні, політичні та культурні інтереси. Просто потрібно поводитися розумно і солідно — не лізти на рожен першими, пропонувати співробітництво скрізь, де це взаємовигідно, розраховувати політичну ситуацію в нашому регіоні й у світі на багато ходів уперед, щоб уникнути можливої тотальної конфронтації, що невигідна ні нам, ні Росії. Якщо ж конфлікти інтересів із Росією (як і з іншими країнами) все-таки виникають, то до їхнього вирішення потрібно готуватися завчасно, і діяти потім із повною віддачею сил — не розраховуючи, що все вирішиться на нашу користь, лише тому, що ми хороші, а вони всі — погані. І острів Зміїний, і газові війни, і провал вступу в НАТО мають зрештою чому-небудь навчити наших політиків. Потрібно виходити з того, що ми ні кому ні чим не зобов’язані, але й нам також ніхто і нічим не зобов’язаний. Французька та німецька влади діють в інтересах своїх народів (а значить і для свого національного капіталу), і саме для цього вони були обрані своїми виборцями. Дай нам Бог швидше отримати політиків, які захищали б наші національні інтереси так само вміло, як це роблять їхні французькі або німецькі колеги. У більшості тверезомислячих аналітиків, наприклад, складалося враження, що в проміжку між двома важливими для нас самітами НАТО українські політичні «мужі й дружини» на чолі з президентом робили все можливе для того, щоб показати Заходу: хоч на словах ми і за НАТО, але насправді нам абсолютно байдуже, приймете ви нас чи ні. Усунення з посади спікера за кілька днів до важливого засідання Альянсу було верхом політичної нерозсудливості пронатовської партії у наших владних верхах. Західноєвропейські політики таких ляпсусів не пробачають.

Доти, доки наші політики за своїм професійним рівнем не піднімуться до європейського рівня, з Україною буде дуже складно вирішувати важливі проблеми, а тому допускати її в НАТО й Євросоюз для Західної Європи просто небезпечно. Тому потрібно не продовжувати безплідні пошуки винних у наших бідах за кордоном, і стверджувати, що німецькі та французькі (а тепер і американські) політики недостатньо розуміють те, що розуміємо ми — мудрі. Нам потрібно швидко виправляти ситуацію у своїй країні.

Необхідно внести корективи і в зовнішню політику. Не псуючи відносин із партнерами та союзниками, яких уже маємо (США, Велика Британія, Польща, країни Балтії...), разом із тим потрібно продовжити пошук можливих економічних і політичних партнерів або навіть друзів поза НАТО й Євросоюзом. Насамперед потрібно звернути увагу на Китай, Японію, Казахстан та інші країни. У Казахстану, наприклад, можна повчитися тому, як наполегливо й успішно захищати свої національні інтереси і в той же час співробітничати з Росією з багатьох питань. Потрібно «наводити мости» з Францією, Німеччиною та іншими європейськими країнами. Тому корисною є участь у будь-яких спільних заходах. Але важливо, отримуючи нових партнерів, не втрачати старих. Деяким нашим ЗМІ, наприклад, зараз явно хочеться посварити Україну з Польщею.

І якщо все це нам вдасться виконати, то про наші плани (в тому числі й про вступ до Євросоюзу або НАТО) ми вестимемо розмову і з Францією, і з Німеччиною на рівних — із реальними шансами на успіх. У всіх наших потенційних противників є слабкі місця, які можна буде використовувати, щоб примусити їх зважати на наші інтереси.

Але це вже справа майбутнього.