Як відучити собаку гавкати
У моїх хороших друзів є одне щастя. Називають його гордим південним ім’ям Бато. У нього чотири лапи, хвіст, чорна густа шерсть, висячі вуха та невичерпні запаси життєрадісності. Друзі стверджують, що він спанієль, цілком імовірно, що це так і є, але порода не має значення, бо досконало відомо одне: це найкращий пес на світі.
Не так давно в господарів Бато щастя добавилося. Друге щастя, як неважко здогадатися, також має чотири лапи, хвіст і решта, тільки з голосом не заладилося — псина не найбільша, а гавкає настільки голосно, злісно та хрипко, що просто вуха закладає. Хоча вона зовсім не зла, і сама по собі гавкає вкрай рідко. А ось разом із товариським Бато — часто. На вулиці. І вдома також. І вранці. І ввечері. І пізно вночі. Завжди і скрізь.
І спасу від цього жодного немає. Такі хороші песики... А за цей цілодобовий дует хочеться або їх вислати у відкритий космос — як легендарних Білку і Стрілку, — або полетіти туди самому. На найближчому шатлі.
І ось настає момент, коли господиня цих двох пречудових тваринок ставить собі запитання, що за парадоксальністю межує з дзен-буддистським коаном: «Як відучити собаку гавкати?!»
Справді, як?
Тут ось нещодавно по телевізору розповіли про одного... артиста, інакше його і не назвеш. Здається, в Черкасах він промишляв квартирними крадіжками. Не простий злодюжка, о, ні! Віртуоз! Йому вистачало 10-15 хвилин, щоб просочитися в як завгодно добре замкнену квартиру, знайти «речі першої необхідності» (його власний вислів) — тобто золото та валюту, і так само тихо піти. Вищий пілотаж — одна господиня на чверть години до магазину вийшла по хліб, повертається — все. «Речей першої необхідності» немає. Міліція просто з ніг збилася — по 3-4 однотипні пограбування на день, думали, що якась банда працює, організована за останнім словом кримінальної техніки, але ж ні.
І ось цікавий епізод — коли наш герой заліз до чергової оселі, там був величезний сторожовий собака.
Але він не подав жодного звуку.
Він узагалі злодія не помітив.
Далі автор цих рядків зупиняється в роздумах та нерішучості, бо узагальнити такі драматичні факти можна двома абсолютно різними шляхами.
Варіант перший, кажучи давньою радянською мовою, суспільно-політичний. Мовляв, так і наша преса, наша нещасна умовно вільна журналістика... Знайшлися такі собі сторожові пси демократії! Коли злодії в державі й у вікно, і в двері тягнули все, що під руку підвернеться, мовчали, а то іноді скавчали підлесливо, хвостом виляли, навіть крадений корм із руки їли. А тих, хто таки голос подавав, до розряду скажених дворняжок зараховували. А тепер свободу почули — і почалося: варто лише вулицею президентському сину в надто іноземному авто проїхатися, ногами на підвіконня — стриб, — і гавкати, і гавкати! А те, що в квартирі лише стіни залишилися з їхньої вини, навіть не пам’ятають!..
З іншого боку, все це марнота та суєта. У кожному з нас сидить собака долі — не добрий, не злий, просто брехливий, дурний і галасливий, із бажанням лише їсти, спати та голосним гавканням привертати до себе увагу. І гавкає він від самого народження і до смерті нашої, і відволікає нас від свого призначення, яке в кожного — своє. І як же примусити його замовкнути?
Ось черкаська історія і дає нам настанову: відучити собаку гавкати може лише справжній майстер, який одночасно допоможе нам позбутися предметів «першої необхідності», тієї собачої бездумної мішури, яку ми приймаємо за коштовності.
Саморецензія: обидва висновки мають серйозні недоліки та методологічні вади. Шкутильгає доказова база, замало фактів. Нарешті, немає переконливого вирішення проблеми, означеної заголовком статті.
Тож питання залишається відкритим.
Апорт!
