«Якщо голос дитини йде в підпілля, то він може обернутися протестом»,

ПРАВО НА ПОМИЛКУ

— Я росла досить благополучною дитиною і якихось особливих проблем батькам не створювала. Навчалася на «відмінно», активно брала участь у громадській роботі, була досить слухняна. За все моє шкільне життя отримала всього одну «двійку» за те, що підказувала на уроці. У студентські роки якісь конфлікти виникали, але вони носили локальний характер і надовго не затягувалися. В тому, що точки зору на моду, оцінку подій, що відбувалися, не співпадали, не було нічого дивного, адже я і мої батьки мали різний досвід, різний фокус бачення. Я взагалі вважаю, що часом у конфлікті є потенціал для розвитку.

Думаю, що для моїх батьків було дуже важливо, щоб я стала дійсно самостійною особистістю. Батько був військовим, а мама — медичним працівником. Хоч вона і не була зайнята на роботі з ранку до самого вечора і багато часу присвячувала сім’ї, мене особливо не опікувала. З першого класу до школи я ходила сама, перетинаючи щодня, як мінімум двічі, пожвавлену автомагістраль. Я досить часто губила ключі від квартири, але трагедії з цього ніхто не робив. Взагалі будь-яка втрачена річ, а таких речей було багато — рукавички, парасольки, гаманці — не була причиною для скандалів. Причиною серйозних розмов була неправда, спроба лукавити. Хоч я вважаю, що і неправда може бути на благо, не все так однозначно. Адже лікарі не завжди говорять правду, і вони в цьому праві. Буває, що лобова правда не вирішує проблеми, а тільки її посилює, а іноді доводиться вибирати між формою близькості та формою справедливості. Мені набагато важливіше зберегти з дочкою близькі стосунки, і заради цього я готова поступитися власними принципами та визнати право на існування інших цінностей та інших підходів у баченні тих явищ, які викликають конфлікт. Адже коли не втрачаються близькі стосунки, можна вести дискусії та поступово зближувати погляди, а в результаті — досягти консенсусу. Якщо вважати, що батьки володіють істиною в останній інстанції, то тоді коса находить на камінь і народжується та тріщина між старшим і молодшим поколіннями, яку потім дуже важко подолати. Якщо голос дитини йде в підпілля, то потім він може обернутися протестом.

Кожний час виробляє свою систему цінностей. Для багатьох представників покоління моїх батьків і сьогодні ще властивий революційний максималізм, сприйняття світу в чорно-білих тонах, ставлення до людей за принципом «якщо ти не з нами — значить ти проти нас». Якщо ж говорити про покоління молоде, то ми повинні усвідомлювати, що швидкість змін, які настають у цьому світі, молодими сприймається зовсім по-іншому, у них складаються інші форми відносин із цим новим світом. Діти більш чуйно вловлюють зміни та сприймають нове. Навіть дошкільнята легко освоюють комп’ютер, який стає частиною їхнього життя, структурою їхніх особистостей. Щоб дорослій людині перейти від рукопису до комп’ютера, їй потрібно подолати певний бар’єр. Точно так само і в сприйнятті моди, коли багато батьків із жахом дивляться на своїх дітей і кажуть: «Хіба можна так одягатися?», те ж і з музикою, і стандартами поведінки.

Колись мені дочка сказала, що за дитиною потрібно визнати право на власну помилку. В правильності цих слів я не раз згодом переконувалася. Хоч і говорять, що розумний вчиться на чужих помилках, але людина стає розумнішою іноді, коли робить свою власну помилку. Інша річ, щоб ціна помилки була не надто великою. Однак не передаючи відповідальності та самостійності, неможливо навчити бути відповідальними та самостійними. Це, безумовно, завжди ризик, частка відповідальності та самостійності повинна бути дозована. В цьому умінні дозувати і полягає майстерність батьків. Як дитина сама вчиться ходити, їсти, одягатися, точно так само вона за допомогою батьків повинна навчитися розмірковувати про своє життя і нести відповідальність за нього, навчатися робити вибір.

«ЗОЛОТИЙ ЗАПАС» РАДОСТІ

— Особисто для мене передача відповідальності дочцi була просто життєвою необхідністю. Все життя я професійно дуже зайнята. Я прагнула до поєднання своїх подружніх і материнських обов’язків із цікавою для себе роботою. Іноді мій робочий день перевищував 8 годин, я досить часто їздила у відрядження. Дочка ходила до ясел і дитячого садка, їздила до піонерських таборів. Однак мені було не байдуже, кому довіряти свою дитину. Я намагалася вибирати дитячі установи, вихователів для своєї дочки. Я шукала для неї розумних і добрих наставників. Одна лише безмежна любов дуже часто не приносить користі. Вона призводить до того, що дитина стає єдиним «сонцем» у сім’ї. А діти завжди дуже чуйно вловлюють ступінь своєї важливості, межу своєї влади над дорослими і, ставши такими ось «сонцями», починають підпорядковувати своїй владі всю сім’ю. Проблема полягає в тому, що вони в такій ситуації не вчаться співчувати. На мій погляд, роль сім’ї полягає в тому, щоб зробити процес виховання не тільки «накачкою» знань, передачею певного досвіду, традицій, а й вихованням почуттів. Якщо ми не будемо вміти співчувати, то ми не зможемо достатньою мірою розуміти інших людей. Це означає, що ми не навчимося виражати свої почуття і пояснювати їх, не будемо розуміти, чому втрачаємо друзів, чому оточуючі не готові любити нас так, як нас любили батьки.

Я з великою цікавістю спостерігаю за багатьма молодими сім’ями, які сьогодні, на мій погляд, дуже мудро виховують дітей. Одна така сім’я свою восьмирічну дитину вирішила влітку відправити на відпочинок до Італії. А дитина відмовилася від такої принадної подорожі та запропонувала на призначені для своєї поїздки гроші відпочити всією сім’єю в Криму. І батьки, оцінивши вибір дитини, з радістю прийняли її пропозицію. У цій же сім’ї хлопчик займається музикою, і мама, щоб підтримати інтерес сина до цих занять на етапі, коли у хлопчика з’явилися спокуси та сумніви, починає брати у нього уроки музики. Вийшла дуже цікава гра зі зміною ролей, із нестандартним спілкуванням старшого і молодшого та з позитивним для кожного і в цілому результатом. При цьому дуже важливо, що в процесi цiєї гри нагромаджується «золотий запас» радості, який зміцнює стосунки і зберігається в пам’яті на все життя.

ВМІННЯ «САМОСТОЯТИ»

— З 1990 по 1996 рік у мене була експериментальна програма, присвячена дівчаткам-підліткам, яка називалася «Вечірня жіноча гімназія». До уваги дівчаток двічі на тиждень у вечірні години було запропоновано цикл предметів i продумана культурна програма, що сприяло створенню атмосфери для розвитку і саморозвитку. Адже школа навчає фізиці, хімії, але не вчить запобігати життєвим помилкам, мало вчить життю. У Вечірній гімназії дівчатка-підлітки могли отримати відповіді на свої життєві запитання в процесі спілкування з викладачами, кожен із яких був особистістю, а також одна з одною. У 1995 році у нас з’явилася можливість організувати першу в Україні міжнародну конференцію, на якій обговорювалися проблеми соціалізації дівчаток-підлітків. Представники Асоціації жіночих шкіл Великої Британії головну цінність у роботi з дівчатками побачили у вихованні самостійності. Мені запам’яталося саме формулювання теми їхнього виступу — «Самостійна дівчинка сьогодні — самостійна жінка завтра». Коли пізніше я читала нарис Юрія Лотмана «Пушкін», то звернула увагу на те, що автор, який був і залишається одним із найавторитетніших фахівців російської культури, вважав головною рисою генія Пушкіна вміння самостояти, залишатися самим собою, відстоювати свою систему життєвих цінностей. Це був висновок, який послужив «інформацією до роздуму». Сьогодні у мене не викликає сумнівів, що самостійність, автономність — необхідні якості, завдяки яким ми стаємо особистостями, цікавими як іншим, так і самим собі, можемо бути незалежними як економічно, так і духовно.

У багатьох сім’ях сьогодні можна зустріти літературу про виховання тих, «хто в домі хазяїн», і не знайти книг про виховання дітей взагалі. Виховання — це велика праця, це навички і знання. Те, що кожна дитина має право на повагу її людської гідності, багато батьків часом декларують, але забувають у безлічі реальних ситуацій. Конвенція про права дитини, яка ратифікована Україною десять років тому, поки що не стала настільною книгою для кожного, хто причетний до виховання, в тому числі й для батьків. Думаю, було б добре створити при школах батьківські університети, групи взаємодопомоги, де можливі обмін радісним батьківським досвідом, обговорення способів вирішення батькiвських проблем. Я прихильниця того, щоб у школах з’явилися батьківські асоціації, а не тільки були батьківські комітети при директорі школи. Такі асоціації могли б вирішувати питання не лише матеріальні, а й визначати, що потрібно дітям, щоб у школі їм було комфортно, щоб забезпечити таку якість освіти та виховання, яка максимально можлива в рамках даної школи та кожної окремої сім’ї.

Коли моїй дочці було 11 років, я вступила до аспірантури в Москві, і нам довелося з нею спілкуватися в дещо незвичному графіку. У четвер чи п’ятницю я сідала в поїзд і на вихідні приїжджала додому до Києва. У мене вперше в житті з’явилася можливість тісного спілкування з дитиною і чоловіком під час тривалих канікул, встановлених мені як аспірантці. Потрібно сказати, що багатьом знайомим нашої сім’ї, колегам мого чоловіка така модель жіночої поведінки, м’яко кажучи, здавалася дивною. Звучали навіть засудження на мою адресу за те, що я кинула сім’ю. Але сім’я пройшла випробування і не тільки не зруйнувалася, вона по-своєму зміцнилася: виникли нові і більш тісні стосунки між батьком і дочкою. Я ж змогла захистити кандидатську дисертацію, створити базу для подальшої наукової роботи, за що була дуже вдячна своїм близьким. Я думаю, що, якщо подружні стосунки не дозволяють реалізувати себе, і якщо сім’я в цій самореалізації не забезпечує підтримки, то в такому випадку втрачається і цінність таких сімейних стосунків. Ми з чоловіком пройшли через цей конфлікт, і виявилося, що знайдене нами рішення відкрило нові можливості.

СПІЛЬНА БАЗА СМИСЛІВ

— Одним із позитивів мого зайнятого життя було те, що друзями дочки ставали мої друзі. Вони товаришували зі мною, але у дочки з ними були абсолютно незалежні від мене стосунки, і у кожного з цих дорослих людей моя дочка чомусь вчилася. Їхнє життя ставало для неї реальними моделями поведінки та ілюстраціями дорослого світу, в якому багато різних колізій і безліч проблем. Таке спілкування давало можливість зрозуміти, що у кожного свiй ступінь свободи, і що право на своє переконання маєш не тільки ти; що ті чи інші переконання формуються і різними обставинами життя кожної людини. Думаю, що для розвитку самостійності батьки дітям повинні давати коментарі до фактів — пояснювати те, що відбувається навколо, пояснювати свою позицію відносно того, що відбувається, підтверджувати це життєвими прикладами.

Мені завжди була цікава і важлива думка моєї дочки-підлітка з приводу різних життєвих ситуацій. Іноді її погляд виявлявся більш мудрим, аніж мій, і я приймала це з радістю. Життя сім’ї — це не тільки обіди, вечері, прання білизни та лад у домі. Це все повинне бути, але іноді спільна прогулянка чи екскурсія, обмін думками, розмови, спілкування, спільне дозвілля, коли всій сім’ї раптом стає цікавим одне і те ж, набагато більше зближують, аніж тільки організація спільного побуту.

Я, наприклад, вважаю дуже важливою традицію сімейного читання. Сьогодні це дуже актуально, тому що комп’ютери та телебачення стали більш ніж популярні. Читання — форма розвитку дитини, від читання залежить розвиток уяви. Своїй дочці я прочитала «Робінзона Крузо» без єдиної ілюстрації в 5 років. Я була здивована, що дитина в такому віці може сприймати серйозний текст і без картинок. Потім пішла класика, яку ми читали вже по черзі. Таким чином, спiльні смисли та спiльні тексти нас об’єднували. Я старалася цікавитися літературою, яку читала дочка без мене. Культура — це тексти. Це смисли. Враховуючи це, бажано, щоб у батьків і дітей була спільна база цих змістів. Тоді легше вибудовується розмова, тоді можна апелювати до якихось образів, цитат, персонажів. Ми живемо в той час, коли телебачення дуже агресивне, коли існує дефіцит запитаності та опанування якісної літератури, коли її потенціал для створення атмосфери теплих людських стосунків використовується явно недостатньо.

Своїми стосунками з дочкою на сьогоднішній день я задоволена, і я задоволена тим, як їй вдається формувати стосунки з оточуючими її людьми. Якось вона мені сказала, що пройшла чудову школу в плані людського спілкування в нашій сім’ї і що вона зможе вижити де завгодно. Адже у сім’ї не завжди буває тиша і спокій, а є конфлікти, зіткнення різних поглядiв. І не тільки між її членами, а й тими людьми, з якими ця сім’я якимось чином пов’язана. У цьому році у нас з чоловіком з’явився онук, а разом із його народженням прийшли нові емоції, нові роздуми, нові радощі, нові проблеми. Далі буде, йдемо далі…