Європейська парадигма України

Ми сердечно вітаємо пані Оксану! Зичимо міцного здоров’я, щастя, радості, любові, натхнення і невичерпної енергії, цікавих масштабних проектів одночасно з відповідальними партнерами — для легшого та успішного втілення! А втім, краще, ніж поетичними рядками з «Пісеньки з варіаціями» Ліни Костенко, не скажеш: «Хай буде все небачене побачено,/ Хай буде все пробачене пробачено./ Єдине, що від нас іще залежить, —/ Принаймні вік прожитии як належить. Увазі наших читачів пропонуємо біліц-інтерв’ю з іменинницею — напередодні свого відльоту до Італії вона люб’язно погодилася відповісти на кілька запитань.

— Пані Оксано, коли мова заходить про Вас з мамою — видатною поетесою Ліною Костенко — Ви з великою любов’ю і вдячністю говорите про ці стосунки. А як Ви побудували відносини зі своєю донькою Ярославою Франческою, яка зовні і, як кажуть, внутрішньо така подібна до своєї української рідні?

— Мої стосунки зі Славою будувалися не лише на великій любові, а й на великій повазі. І це, власне, мамина школа: повага до дитини як до безцінної, але насамперед — самоцінної особистості. Мама завжди казала мені, що дитину треба поважати, як дорослу людину, тільки ставитися до неї з ще більшою увагою, діалогувати з нею, вміти до неї прислухатися. У дитинстві, наприклад, мама мене ніколи ні до чого не змушувала. Але найстрашнішим для мене словом було її твердо вимовлене «будь ласка»: тут я розуміла, що це імператив. Я маю велетенський набуток від цієї школи, і тому стосунки з мамою — це завжди невичерпне джерело оновлення людських, родинних, професійних смислів. Власне, так росла моя Слава. Як на мене, завдяки цьому в дитині формується не лише почуття свободи, а й почуття відповідальності, не лише самоповага, а й самокритичність. І сьогодні я щаслива від цього: Слава — не просто дочка й онука, а великий нам друг, якийсь новий та особливий вимір нашого світу. І її подвійна ідентичність — теж джерело цього постійного творчого обміну. Вона природно себе почуває і в українському світі, й в італійському. Нещодавно була дружкою на карпатському весіллі — у дочки моєї дуже близької подруги, і вкрай автентично виглядала в гуцульських строях, перемовляючись українською, англійською, італійською з різнонаціональними гостями.

В Україні здається, що вона більше схожа на італійку, для італійців вона — скоріше, слов’янка. Але це, власне, і є приклад європейської ідентичності: коли не одна ідентичність існує за рахунок чи супроти іншої, як це часто буває в українсько-російських біномах, а дві ідентичності взаємно доповнюються. Зі свого дитинства я пам’ятаю, як у дитячому садку діти били мене під столом ногами, — щоб і не видно, і дошкульно, суто радянська ментальність уже в чотири-п’ять років! — за те, що я розмовляла українською. А малу Славу в Італії скрізь просили: скажи, а як буде українською те чи інше слово, або — ой, яке в тебе гарне незвичне ім’я. Тому Слава не змушена вибирати одну з ідентичностей, а навпаки, завдяки їхній комбінації має в собі вільне й переконане почуття власне європейської ідентичності. Як казав колись Драгоманов: я європеєць з українським корінням. Нещодавно написала мені есемеску з Амстердама: «стою під дощем у черзі до музею Ван Ѓоѓа і остаточно почуваю себе північною європейкою». Я усміхнулася, бо прочитала це як крипто-критику і українських абсурдів і італійських недоладностей через потяг до більш суворого, дисциплінованого, структурованого та відповідального світу Північної Європи.

Взагалі думаю, що нині постає феномен української європейської молоді. Це народжена в Україні молодь, яка вчилася за кордоном, це молодь, яка натуралізувалася в інших країнах, не втративши зв’язку з Батьківщиною, і молодь на перехресті культур. Цей феномен потребує вивчення, уваги, стратегії. І допомоги цій молоді. Наприклад, мені по-людськи нестерпно бачити, що Слава в підлітковому віці вже могла об’їздити пів-Європи, а для її українських друзів та подруг — студентів, блискучих оригінальних особистостей — часто виявляється проблемою поїздка за кордон, перспектива там навчання тощо. Тобто пострадянська реальність, забираючи в України європейську перспективу, і сьогодні продовжує відбирати у нашої молоді майбутнє. І це — кардинальна проблема, якою нам належить займатися найближчим часом.

— Із чим входити в новий навчальний рік? Мається на увазі діяльність кафедри україністики, яку очолюєте в Римському університеті «Ла Сап’єнца».

— У новий навчальний рік входжу з відчуттям цілковитої відірваності нинішньої України від цивілізованого світу, від можливості модернізації країни. Глобальний світ — це не фантазія, це дуже складна реальність. Це відеократичний, інформатизований, високотехнологічний світ, в якому центральним питанням є освіта, рівень та якість цієї освіти. Більша чи менша серйозність сучасних країн вимірюється професійними, моральними, фінансовими інвестиціями в освіту. Не випадково ж в усіх рейтингах перша десятка провідних університетів світу — це незмінно університети американські та британські. Крапка. А ситуація в Україні в цьому питанні — до сюрреалізму ганебна. Згадати черги біля університетів, які займалися з третьої ночі, — тоді як у Європі й Америці документи подаються тільки через інтернет. Уже не кажучи про корупцію: журналісти говорять про мільярдні хабарі у сфері освіти. То чи не досить цього, щоб зрозуміти, що керована з Кремля освіта може привести лише в глухий кут — патологічного невігластва, неморальності, непрофесійності? Уже не кажучи про новий етап радянізації історії, про демонтаж будь-якої форми знання про Україну, — хіба не досить, що впала і імперія, і совок, і ніяка ідеологія не допомогла?! Так буде й цього разу, тільки не виключено, що з більшим гуркотом і з більшою кров’ю порівняно з 1991-м: російський економіст Іларіонов пророкує «третий распад России». Однак питання й в іншому: якщо суспільство мириться з цим і, більш того, живить собою цю корумпованість та відсталість, — може, на інше воно й не здатне? Може, тоталітарна система назавжди відібрала в людей інстинкт самозахисту — тому їх не цікавить навіть те, що буде з їхніми дітьми завтра? Які ж претензії до влади? Ці експонати пострадянської кунсткамери обіцяли демонтувати Україну — й успішно цим займаються. Але справа громадянського суспільства — якщо таке є — зупинити цей процес.

До всього ж — під тиском глобалізованого світу — відбувається реформування європейських і зокрема італійських університетів. Гуманітарні науки переживають кризу. Славістика загалом дедалі менше цікавить студентів: маємо мегапотоки англістів та іспаністів, дедалі більший простір завойовують китайська та арабська мови. Славісти супроти цього — одиниці, включно з русистами, попри міцніші позиції русистики. Тим часом есбеушники ганяються за істориками в країні, зануреній у злочинну за своїми макромасштабами корупцію. А місцеві політикани гадають, що коли вони протиснуть коліном ще якийсь закон, аби тутешня напівписьменна російська ну геть уже розлилася по Україні, то зроблять цим велику послугу Росії. Краще нехай подбали б, аби містом-героєм Севастополем не плавали фекалії та щоб не труїлися діти на кримському відпочинку. Люмпенізована Малоросія — це якраз і є один з ефективних інструментів самодеструкції російської культури.

Працюючи в Римі, я вже майже двадцять років «моніторую» цю ситуацію, тому добре знаю: хто б не був при владі, розбудова знання про Україну як культуру і як державу за кордоном практично відсутня. Паліативні заходи — це максимум. Тому я свідомо будую, так би мовити, альтернативний проект: інтерпретацію історії української культури як невід’ємної складової культурної еволюції Європи. Так писала свою книжку «Українська літературна цивілізація», так викладаю і свій курс україністики, і курс «Слов’яни і Європа», який дуже люблю: це грандіозна і ще мало досліджена в багатьох своїх аспектах тема. А щодо суто україністики, то десь протягом найближчого року в Італії відбудуться принаймні три симпозіуми, присвячені політиці, культурі та суспільним проблемам України. Але про це писатиму окремо.

— Ви знову «пропадаєте» у видавництві «Либідь». Це означає, що можемо сподіватися на книжкові новинки? Від Ліни Костенко чи Оксани Пахльовської?

— Так, знову часто «пропадаю» у видавництві «Либідь». Ми дуже гарно спрацювалися, коли виходило нове видання «Берестечка» та «ґіацинтове сонце». Цього разу працювали над проектом, який виник несподівано і стихійно. а потім дуже нас захопив. Це книжка Ліни Костенко «Річка Геракліта» — її можна назвати «міні-вибране», тобто тут є вірші, раніше друковані, а ще частина віршів, які писалися в ці роки і які пізніше вийдуть окремими трьома книжками. Це, власне, книжка про час і про людину в часі. Побудована вона у своєрідний спосіб — чотири цикли природи, які відповідають людським станам, почуттям — від найінтимніших порухів душі до пророцтв, від художницьких замальовок до метафізики, від мінімалізму до поліфонії. Тут циклічний міфологічний час перетинається з лінійним християнським. Тут домінує любов — як таємний код перетворень людини, її шляху до себе. Фактично від початку мама була не причетна до цього видання. Їй завжди цікавіше писати, аніж друкувати. Але ми напосідалися, і, врешті, мама дала для цієї книжки нові поезії. Післямову написав Дмитро Дроздовський — як завжди, ерудовану і з несподіваними підходами — це спроба відчитати поезію Ліни Костенко крізь призму європейської поезії. Страшенно цікаво було працювати з Сергієм Якутовичем: після барокового монументалізму його геніальної графіки — чи то в «Мазепіані», чи в «Берестечку» — раптом абсолютно інша художня мова, яка межує то з віденським сецесіонізмом, то з італійським неореалізмом. Художник пише жінку в різних станах її емоційного та інтелектуального буття, шукає в ній діонісійське та аполлонівське начала, але окреслює лише наближення до неї — бо жінка невловима і постійно змінна, як його Осінь, що міняє маски, як загадкова епічна Зима, як занурена в загадку пробудження Весна та язичницьке грецьке Літо в стихіях гроз і відроджень.

Словом, працюється дуже гарно. Книжка наближається до верстки. Дуже ціную професіоналізм «либідчан». Директорка пані Олена Бойко та головний редактор пані Світлана Головко — не просто видавці високого класу, а професіонали з даром інтуїції, з рідкісним сьогодні почуттям такту, з глибоким і солідарним щодо письменника баченням світу та його проблем.

Із моїх найближчих робіт — готую до друку дві книжки статей: «Філософія бунту» —про європейську традицію в українській культурі, «Мати і Антихрист» — про Голодомор і проблеми побудови пам’яті в різних європейських країнах. І також дві книжки новел.

— Очевидно, Ви стежите за розвитком сучасної української літератури. Оскільки на відстані ліпше бачиться, то скажіть: як сприймається Україна та її культура за кордоном?

— Почну з простого, здавалось би, спостереження. Цього разу я летіла до Італії через Варшаву. Уперше за багато років у літаку не прозвучала інформація українською мовою, а лише польською та англійською. Від помаранчевої революції й надалі український текст був завжди. Навіть ще минулої зими пам’ятаю, як австрійські авіалінії вибачалися, що не всі тексти звучали українською, а формула була така: «Вибачте, ми ще не володіємо українською». Словом, виявлення поваги до країни, яка себе поважає. Натомість тепер так штивно й чітко звучала мова національного і мова міжнаціонального спілкування. Все, простір Європи. Суржикофонні пасажири притихли і пробували видавити з себе півслова англійською, показували пальцем на сік і казали «епл». Тільки що стюардеси розуміли навіть їхню дебільну російську, а вони не розуміли жодної з мов. Тільки одна пані роздратовано передражнила стюардесу, коли та її просила зачекати: «зачєкать», «зачєкать», а почєму я должна ждать?!». І справді.

Подібна ситуація і в культурі. Європа — це простір націй з дуже сильною індивідуальною ідентичністю. І саме своєрідність і неповторність кожної ідентичності дає змогу витворити простір спільних культурних та моральних цінностей. Європа ввічливо відсторонюється від націй, які не вміють захищати власну ідентичність, а особливо від націй, які не поважають себе. А в нас склалася цікава ситуація, коли від державних інституцій та окремих особистостей як у самій країні, так і за кордоном постійно шириться інформація про неіснування України. Нинішні очільники і діями, і словами доводять за кордоном, що Україна — таки ж недолуга частина так само не дуже долугого «русского міра». Навіть мегаломанії «русского міра» переймає: ось уже президент збирається об’єднувати Європу з Азією. Мабуть, наступним етапом буде об’єднання Африки з Америкою, а чом би й ні, обидві ж починаються на літеру «а».

Що ж до інтелектуалів, то чим відрізняються, скажімо, деякі «постмодерністи» від нинішнього «міністра освіти», очільника оруеллівського «Міністерства Правди»? І ті й ті проголошують, що української культури немає, що еліти катма, що історія не потрібна тощо. І тут, може, найбільше винувате моє покоління: адже ми починали в умовах, коли за насмішкуватий вірш, прочитаний у ніс побагровілим цековським барилам, до тюрем не кидали. Але радянська моральна корупція глибоко сиділа під шкірою. Звідси й істероїдні феміни, що вчора писали «Товариші комуністи», а сьогодні хрипнуть, закликаючи голосувати «проти всіх», і вчорашні партійні дами, що сьогодні створюють образ «незаангажованої» української літератури — так, ніби в Європі у ХХ столітті хоч десь була незаангажована культура, — і наркотизовані псевдомачо з оповідями про пересипи й перепої, і культ люмпен-лексики в умовах, де щонайменший прояв інтелектуального життя нищився фізично, і морально, і матеріально. Тому наша економіка, соціальне життя, культура — це все ще великою мірою прояв патологічних пострадянських синдромів. Мало, дуже мало людей в інтелектуальному світі, які свідомі цих проблем та які мають необхідний теоретичний і практичний інструментарій, щоб боротися з таким станом справ. Але слава Богу, що вони все-таки є — і в різних сферах. «День» у цьому сенсі — це один з небагатьох концепційних осередків реконструкції та розбудови європейської України.

Ось у цьому, власне, суть. Ані окремий переклад, ані окреме дослідження, ані окремий симпозіум ситуації змінити не можуть. Це лише більш чи менш доривча інформація про Україну. В усьому потрібна система. Сприйняття країни зміниться ззовні лише тоді, коли відбудуться незворотні внутрішні зміни: реальне, а не фіктивне постання громадянського суспільства, укорінення ідентичності через оволодіння власною культурою, через самоповагу, почуття гідності.

У тому ж самому літаку я взяла до рук Gazeta Wyborcza і прочитала два матеріали. Один був присвячений десятиліттю від дня смерті Єжи Ѓєдройця. Польські автори писали про «революційного князя» — з безмежною пошаною, ба навіть пієтетом. Ніхто його не «десакралізовував», ніхто не доскіпувався про подробиці його сексуального життя. Говорили про його повагу до різних націй, зокрема до України. Про його критику хворобливого протагонізму деяких інтелектуалів, що тікають від необхідності протистояння владі. І про Європу: що Польща лише тоді позбавиться своїх комплексів геополітичного прокляття — країни, затиснутої між Росією та Німеччиною, — коли внутрішньо відчує себе частиною європейського світу, — і аж тоді сильна Польща опиниться в суверенній Європі.

А поряд — повідомлення: Польща — єдина держава ЄС, яка 2009 року не зазнала рецесії, а нині за темпами свого економічного зросту зрівнялася з Німеччиною. Ось і різниця між європейським світом і «русскім міром»: поступ супроти застиглості, динаміка супроти суспільного омертвіння. Я пораділа за Польщу. Як і моя Слава, я теж маю дві ідентичності, — але залишилася саме з тією, якій важко. Власне, це і є відповідь на питання, якими нас бачить зовнішній світ, насамперед Європа: починати треба з себе. Якщо такі категорії, як «Європа» і «демократія», будуть насичуватися конкретним культурним змістом, якщо Україна спроможеться на реальне відчуття себе частиною Європи, за 15—20 років (не менше!) їй вдасться досягнути рівня сьогоднішньої Польщі. А ні — то залишиться сировинним придатком Росії — як так само сировинного придатку ЄС.

А ще — прислухаймось до найтрагічнішого голосу Росії — Юрія Афанасьєва. У своєму неймовірно гіркому інтерв’ю на сторінках «Дня» — «Високочолі холопи» (10.08.2010) — він запитав: «Чи потрібно рятувати таку Росію — з деспотизмом влади, де особистість і більша частина населення стали об’єктом придушення? Моя відповідь: ні. Якщо така Росія зусиллями панівної еліти відтворюватиметься й надалі, що ж у ній буде гідного порятунку? (...) Рятувати треба, але не цю Росію і не цей режим. (...) Міняти треба парадигму Росії».

Можливо, нам легше. Бо нам теж не варто рятувати ТАКУ Україну — де України, по суті, й немає. Але не треба нам міняти й парадигму України. Просто необхідно відбудувати європейську парадигму України. Для тієї ж таки європейської української молоді. І для власної гідності. Мета ще далека до реалізації і справа — важка. Але благословенна.