Хто вони, куди поспішають щоранку — більшість без портфелів, у той час, коли їхні ровесники сидять за партами?

Запитати про це змусила зрозуміла тривога.

— Снідати йдемо, ось наша їдальня, — коротко відповів наймолодший, старший же передбачливо наступив йому на ногу, давши знак мовчати.

З'ясовувати, чого їх тут годують, довелося недовго. На це, можливо, неделікатне запитання, просто відповів урешті сам найстарший, здається, ватажок серед хлопців:

— Бо ми — злидарі.

— Хто?! — перепитала, не повіривши в почуте.

— А хіба ви самі не бачите? — здивувався вже хлопець моїй нетямущості...

Слово за слово... і розгорнулася безрадісна картина їхнього буття. Більшість із хлопців — сироти при живих батьках — алкоголіках і наркоманах. Одні назовсім повтікали з дому й живуть, де прийдеться: подорожують електричками, ночують у підвалах, на горищах. Інші тікають від батьків, коли ті п'яні, й повертаються, коли п'яна буря тимчасово затихає. А сюди щоранку жене голод — тут християнська католицька місія «Тріумф серця» організувала благодійну їдальню для таких ось «нічийних» підлітків. І, як пояснив нам один із її ініціаторів та організаторів, «дядько Стефан», не без шкоди для себе і підприємства. Бо як тільки всюдисущі тележурналісти (відомо, з найкращих міркувань — привернути увагу влади до проблем малолітніх бомжів) якось показали про їдальню та її відвідувачів хвилинний сюжет у вечірніх новинах, — найперша й єдина державна інстанція, котра відреагувала на нього, — зацікавившись не долею дітей, а куди меркантильнішими проблемами, була податкова інспекція. Мовляв, чи сплачує їдальня податки? Решта ж організацій і установ, які зобов'язані піклуватися долею дітей, — міліція, служба сім'ї та молоді, освітяни, медики, — дружно не відгукнулися. «Нічиї» діти вкотре виявилися нікому не потрібними. Саме зі зрозумілих тепер причин «дядько Стефан», розповідаючи про своїх 150 постійних неповнолітніх відвідувачів (саме стільки на обліку в «снідальні»), не назвав свого прізвища. А ще — за біблійною обітницею: «щоб милостиня була потаємною», й «ліва рука твоя не знала, що чинить права».

Діти, що вже встигли побувати в бувальцях і звикли остерігатися ошуканства дорослих, лише в присутності доброго друга Стефана без застережень розповідали про своє життя...

... Володя втік від батьків- алкоголіків ще два роки тому. Їх у сім'ї тоді було шестеро дітей — тепер, може, вже й більше. Коли цього року якось навідався в рідне містечко під Києвом, сусідка, пізнавши його, сплеснула в долоні: «То ти живий? А мати казала, що помер...» Після тих слів додому хлопець не заходив — розхотілося. Добра жінка нагодувала його, розповіла, що батьки пиячать, як і раніше. А коли спробувала зателефонувати до міліції і влаштувати в інтернат, Володя втік. Наслухався від хлопців про тамтешні порядки...

Живе в підвалах будинків із двома хлопцями з Донбасу — Ігорем і Сашком. Влітку ще нічого, — взимку дошкуляє холод. Але добре, що відкрили цю їдальню: коли нічого не нажебраєш, можна протриматися.

... Олег не відвідує школи вже більше року. Батьки запевнили колишніх учителів, що перевели його до «кращої» школи. Його «школа» — то вулиця, базари, вокзали. І її уроки — суворі, як саме життя. І навряд чи його ровесників сварять за двійку в щоденнику так, як його батьки за те, що не принесе додому грошей на пляшку й закуску. Ще й б'ють чим прийдеться — он у нього скільки синців і шрамів. Інколи тікає від п'яних побоїв. Та завжди повертається, бо шкода молодшу сестричку. Вона щоразу чекає на нього й запитує: «А що ти приніс?» Без нього їй буде зовсім погано.

...Руслан до школи ходить. Принаймні на останні уроки. Бо перші два доводиться пропускати — їдальня відчиняється з десятої ранку. Поїсть, візьме із собою пиріжки — «суху пайку» на решту дня. І... йде на базар — сусідній Шулявський ринок. Половину пробує продати торговцям — він хлопчик охайний, і на відміну від інших, вдягнений хоч і скромно, проте чисто. У нього купують пиріжки охочіше — каже, мама напекла. А мама — удома, хвора на астму, — решта — їй...

Не знаю, чому класний керівник 5 класу київської СШ №154, де, як запевняє Руслан, він навчається, так жодного разу й не спробувала з'ясувати, де він пропадає і яке становище у нього в сім'ї...

Таких, як Володя, Олег та Руслан, тут більшість. Є діти з долями трагічнішими. «Дядько Стефан» може розповісти, скільки дітей хворих на виразку шлунка, астму, туберкульоз. Як важко вдається влаштувати їх на лікування. Ніхто не поспішає опікуватися занехаяними дітьми. Та й їхня благодійна їдальня — не державна організація, вони не мають жодних прав...

А де ж ті, хто їх мають? Щодня байдуже повз зграйки малолітніх бомжів проходять представники міліції, дбаючи про порядок на Шулявському ринку. Є й міліція у справах неповнолітніх. Прийнято закон про обов'язкову середню освіту, згідно з яким кожна дитина має навчатися. І, відповідно, якщо не відвідує школу, причина повинна бути з'ясована. Та на моє запитання, скільки дітей шкільного віку в Україні не відвідують шкіл, в Управлінні шкіл Міносвіти відповіли, що «така статистика не ведеться». Оскільки: «Закон прийнято, отже, всі повинні ходити до школи». Натомість запропонували інші цифри: про кількість учнів взагалі, кількість страйків учителів... Проте лише в одній відносно благополучній Вінницькій області, за підрахунками облвно, торік не відвідували шкіл 355 учнів. А що вже й казати про традиційно неблагополучні в цьому значенні Закарпаття, Донбас, Крим? Чому це не цікавить уряд? Що з ними, беззахисними дітьми, стається без догляду? Лише з поодиноких випадків, про які пише преса, ми дізнаємося, що якусь дитину продано за кордон, згвалтовано, використано для трансплантації органів...

Скільки оголошень ми бачимо в газетах про загублених породистих цуценят, за яких господарі обіцяють винагороду! А цих дітей не шукає ніхто. Можливо, десь у міліції й значаться їхні прізвища в списках розшукуваних, та на цьому всі паперові розшуки й закінчуються, хіба що хтось піймається «на гарячому»... Та й що натомість пропонує держава?

Повернення до батьків або інтернат. З обох «рідних осель» діти вже тікали не раз. Інтернат — то на крайній випадок, вважають хлопці, — коли зовсім уже хворий чи люта зима. Або виженуть із вокзалу чи підвалу. Та й важко їм, «вільним», звикати до суворої дисципліни... Хоч та свобода, якій іноді заздрять благополучні, надміру опікувані батьками ровесники, примарна. Там ганяє міліція, тут чужа територія, постійно знаходяться господарі на левову частку їхніх «доходів» від жебракування...

«Ми — злидарі», — говорять вони про себе. Це, мабуть, чи не найнебезпечніше, на що хворіють їхні душі. Цей комплекс неповноцінності переслідуватиме багатьох протягом чи не всього життя.

...До їдальні підійшла бабуся. Роздала хлопчикам нехитрі гостинці — яблука, печиво. Показала фото онука, який втік із дому, і тепер батьки збиваються з ніг, розшукуючи його по притонах, притулках, вокзалах...

— Ви його не били, а він сам пішов?! — дивуються хлопці. — От дурень.

Їм незрозуміло, як можна піти з нормальної родини просто так — без побоїв, погроз? Тож гуртом завірили сердешну бабусю, що онук її обов'язково повернеться, зіштовхнувшись із першими ж труднощами. Бо витримати їх під силу лише тому, кому повертатися нікуди й немає до кого...