Информаційний простір: захист чи напад?
Сергiй УДОВИК: Ви автор 25 книг, Ви маєте багато статей і публікацій. З Вами можна обговорювати найширше коло проблем — і інформаційний захист, і етичність використання «білого» і «чорного» піару, і психологічні війни, але мені здається, найбільшою проблемою в Україні є вміння встановлювати комунікацію серед різних політичних сил.
Георгiй ПОЧЕПЦОВ: Почнемо з того, що, як це не парадоксально, Україна не має свого інформаційного простору. Якщо населення схиляється до того, щоб дивитися не своє телебачення, коли основну інформаційну програму дивиться менше десяти відсотків глядачів, то цього простору нібито й немає. Як за Жванецьким: міністр м’ясо-молочної промисловості є, а м’яса немає… З іншого боку, ЗМІ породжують масу передач і статей, де розповідається про нові моделі престижних іномарок або про нічні клуби, що знов таки стосується трьох відсотків населення, які можуть дозволити собі купити цю іномарку або сходити до казино. Інтереси глядачів та інтереси ЗМІ на сьогодні не співпадають.
Проте Україна не має свого інформаційного простору не тому, що хтось оповіщає або пише по-російськи, як це намагається представити відповідний Держкомітет. Ми не даємо якісного інформаційного продукту на свій власний інформаційний ринок. Ми програємо більш якісній роботі інших (наприклад, російським новинам або американським фільмам), а мова тут ні до чого. Безсумнівно, що мова — це найбiльш легкий для контролю параметр, але давно потрібно зрозуміти, що контроль цього параметра — це контроль тільки форми, а хтось повинен займатися змістом. Без хорошого змісту не буде ані українського бестселера, ані українських телевізійних новин, ані журналу. Якісний україномовний текст (пісня, телефільм, книга) все одно проникають, наприклад, на російський ринок, так що проблеми немає, була б якість.
С.У.: У нас існує багато газет, які відображають думку різних політичних сил, але створюється враження, що політичні лідери читають тільки «свої» газети, це ж стосується й читачів, які знаходять підтвердження своїх думок в «своїх» газетах. Але, дивна річ, навіть члени редколегій суспільно-політичних і наукових журналів гуманітарного профілю цікавляться змістом лише «своїх» журналів, а про інші думки й точки зору в кращому разі дізнаються в Брюсселі, Вашингтоні або Москві. Можливо, це пов’язано з пережитками масової психології та прагненням знайти впевненість в собі, штучно відгороджуючись від інших думок?
Г. П.: Ми живемо не в конкурентному середовищі, хоч говоримо про ринок. Сьогодні кожний технікум може стати університетом, будь-хто може оголосити себе академіком неіснуючої академії та тихо радіти. Радником з іміджу в нас стає людина на підставі того, що він, наприклад, з одного села з тим, кому він повинен допомагати. Відсутня реальна професійна оцінка. Неконкурентне середовище не потребує професіоналізації, оскільки в ньому працюють інші параметри. Тому журналісти можуть не читати газет, вчені — книг, і всі залишаються при своїй думці. Одночасно сталося певне збідніння інтелектуальних потоків, які не доходять до середнього вченого, оскільки за нинішньої зарплати в нього немає можливості купити книгу ціною в тридцять гривень. Немає таких грошей і в бібліотеки. Я вже не кажу про вчителя. Парадоксальним чином потік книг став багатшим (виникла, наприклад, нескінченна кількість різноманітних переказів), але він не доходить до конкретного споживача. Дивним є також і те, що в столиці європейської держави відсутня хоч би одна книгарня з літературою європейськими мовами. Наприклад, неможливо купити наукову книгу англійською мовою.
Сергій УДОВИК: В розвинених країнах існує широкий спектр думок та ідеологій, і внаслідок взаємодії вони асимілюються і взаємозбагачуються. У нас же створюється враження, що дихотомія свій- чужий невикорінна. Був комунізм. На антикомунізмі виріс Рух. Президентські вибори показали, що комунізм як ідеологія втратив актуальність, і разом з ним почав різко втрачати прихильників і Рух. Виходить, немає ворога — немає руху. Або ворога треба вигадати. Але так і не з’являються потужні, конкуруючі на творчому полі партії, партії, які будують свою ідеологію не на дихотомії «свій- чужий», а на ідеології конструктивного розвитку та конструктивної полеміки. Як Ви вважаєте, з чим це пов’язано і чи є вихід?
Георгій ПОЧЕПЦОВ: Ідеологія також потребує дихотомії «свій-чужий», хоч би тому, що це достатньою мірою біологічно виправданий параметр. Інша справа, що від найпримітивнішої основи, коли включені самі давні ділянки нашого мозку, треба переходити до більш людських характеристик. Адже партії у нас створювалися часто просто по довідниках, за принципом, яка назва ще залишилася невикористаною. Тому жодна партія не вирішується вийти на справжню роботу з масами: вона існує сама для себе і для політологів.
І Рух, і комуністи, до речі, будуть продовжувати жити саме тому, що вони заклали певною мірою біологічні основи в свої програми. Так, мова — це не суто соціальна характеристика, а й біологічна також. Комуністи також залишаться з нами. Оскільки вся країна довгий час сповідала ці ідеї, а коли з ідеєю знайомі більш двадцяти відсотків соціуму, її вже неможливо зупинити. Тому критика Руху або КПУ не завжди об’єктивна, за ними стоїть їхній виборець, і в нього є саме це право любити тих, хто йому ближче.
Вихід полягає в нарощуванні роботи знизу, коли партія стане відображати реальні бажання мас, а не проблеми її керівників.
С. У.: А можливо це пов’язано з об’єктивними причинами. Після війни Україна особливо сильно відчула дефіцит чоловіків. Роль батька взяла на себе держава. Масове сирітство та культ держави- батька призвели до падіння ролі батька в сім’ї, до специфічного формування чоловічого начала в молодіжних угрупованнях і дідівщині. Коли, наприклад, в радянські часи «слобідські» розбиралися з «червоноткацькими», коли йшли стінка на стінку. З появою приватної власності для зльоту злочинності вже був закладений багаторічний фундамент і традиції. Такий своєрідний культ мужності. Чи є вихід із такої ситуації? Чи зрозуміють у нас лідери різних політичних сил, що треба критикувати стратегію й тактику, а не особистості і, відповідно, не сприймати критику стратегії й тактики як особисту образу.
М. П.: Особистості і легше, і приємніше критикувати — це аксіома, оскільки важко сказати щось хвилююче про такий «надлюдський» об’єкт, як партія. Для цілей побудови іміджу, навпаки, в організації, наприклад, шукаються людські риси, оскільки тільки вони зрозумілі для населення. До речі, в нас неправильне ставлення і до критики, у тих самих США в рамках виборчої кампанії більше розповідається поганого про опонента, ніж хорошого про себе. Співвідношення десь досягає 60% про опонента проти 40% про себе. Ми ж дуже боїмося критичних стріл, виводячи їх за межі «пристойної» політичної поведінки.
С.У.: А можливо, якраз в цьому і закладена причина бурхливого розвитку «чорного» піару. Якщо «непристойно» критикувати опонента у відкриту, а як засвідчує досвід західних країн, це об’єктивна необхідність, то критика переходить у «чорні» форми, від чого, по-моєму, суспільство тільки втрачає впевненість у собі, не вірячи вже ні нашим, ні вашим.
Г. П.: Піар за своєю суттю це не прямий вплив, а непрямий. Тому тут стають значущими всі методи. Інша справа, що вся ця система заграє тільки тоді, коли запрацює економіка, коли з’явиться конкурентність. Сьогодні банк, чиновник, політик все ще слабо залежать від населення. Населення, до речі, також навчилося обходитися без них. Коли ці феодальні зв’язки (наприклад, родинні замість професійних) розпадуться, на арену повинні вийти нові методи «породження любові» до свого населення. Поки що будь-який начальник більше залежить від вищестоящого начальника, ніж від свого населення. Відсутність любові до свого населення призводить до відсутності піару в класичному розумінні, включенні в дію замість нього всілякого інструментарію адміністративного ресурсу, що є чисто радянським синдромом.
С.У.: Ви на початку розмови сказали, що Україна не має свого інформаційного простору. Для багатьох це прозвучить шокуюче. Звідси випливає, що Україна не готова до інформаційних війн — війн інформаційного суспільства, а держава зняла з себе відповідальність за проведення продуманого державного піару з формування єдиної державної ідеології, заснованої на історичних традиціях та менталітеті нації.
Г. П.: До них не можна бути готовими, оскільки вони будуються на експлуатації слабкостей системи. Інформаційна зброя за своєю суттю асиметрична, ми (як і всі) готові відображати тільки симетричну атаку. Це як дії партизан проти регулярної армії, неспівпадання їхніх тактик і надає перевагу партизанам. Із цієї причини навіть аналітики США чітко кажуть, що в найближчі п’ятнадцять років у них не буде рівного симетричного противника і боятися слід тільки асиметричної загрози. До речі, кризові комунікації чітко демонструють неготовність не тільки України, але й Росії до асиметричної комунікації. Загибель підводного човна «Курськ» є яскравим прикладом відходу держави в тінь тоді, коли її голос мав бути чітким і виразним. Але це виявляється можливим, коли йде попередня підготовка до кризових ситуацій до того, як вони трапляються, коли є відповідні державні структури, які володіють як ресурсами, так і повноваженнями, й використовуючи державну ідеологію. Інший приклад — наші інформаційні відносини з Росією. Хіба нас хвилює, як ми представлені на російському інформаційному ринку, хіба держава вклала хоч гривню у створення інформаційного потоку, спрямованого на Росію. А якщо нічого не робиться, то й маємо відповідний результат.
С.У.: Цікаво, а чи є потреба в ідеях, які ми обговорюємо, як в Україні, так і за її межами?
М. П.: Безсумнівно. Виходять мої книги, читаю університетські лекції. Крім курсу «Паблік рілейшнз», «Теорії комунікації». «Іміджології» у мене є єдиний в Україні курс «Інформаційних війн» для п’ятикурсників Інституту міжнародних відносин. Читати доводиться і за межами України: наприклад, до нового року я повинен двічі з’їздити до Німеччини, у два німецьких університети, в московський вуз для читання курсу «Бізнес ПР», також мене кличуть для читання лекцій чотири петербурзьких університети. Для читання курсу по інформаційних війнах мене запросили «люди в погонах» з однієї пострадянської республіки. Тобто інтелектуальна потреба у цих методах за межами України аж ніяк не зменшується. Інша справа, що дуже небагато з даного інструментарію виявляється задіяним сьогодні у нас. Це стосується й іміджу держави, з ним відбувається як з халвою, скільки не кажи слово «імідж», від цього в роті солодше не стане…
С.У.: Отож, як за Діогеном, який говорив: «Ось якщо б і голод можна було вгамувати, потираючи живіт!». Дякую за змістовну розмову.
