Юрій Афанасьєв: Я хотів би побачити Росію раціонально мислячою

Перегони розпочато! Не бачена ніде в світі російська придворна гра! Тарганячі перегони!

НАЦИЗМ У БОРОТЬБІ З НАЦИЗМОМ

Створення «Комісії при президентові у протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» — лише епізод у низці продуманих і послідовних дій путінців для увічнення свого режиму. Однак ці продумані дії залишаються загрозливо неосмисленими. А спрямовані вони на те, щоб надати своєму володарюванню квазіюридичної форми, облаштувати законодавче самовідновлення путінізму на основі збереження незмінності, спираючись, як завжди було властиво російській владі, на вітчизняний традиціоналізм і російську архаїку.

У тому ж ряду й думська ініціатива щодо створення трибуналу у боротьбі з нацистами та законопроект про кримінальну відповідальність за спотворення постанов Нюрнберзького трибуналу й створення посібників для вчителів з історії Росії ХХ ст. — посібників, що писалися й впроваджувалися під патронатом адміністрації президента. Про те саме й численні прямі висловлювання президента, прем’єр-міністра, ідеолога Кремля — В. Суркова щодо основних сюжетів вітчизняної історії, причому не лише радянського й пострадянського періодів, а й щодо сюжетів нашої дорадянської історії.

Якщо на всі перераховані факти подивитися саме як на тенденцію, стає очевидно: ми живемо під час чергового перетворення російської влади й державності, що закріплює цю тенденцію, що перетворює її на стійку норму певного соціуму.

Уже багато хто констатував, що в нас сформувалася корпоративна держава — держава, де на першому місці прибуток керівників «корпорації Росія», а національні й соціальні інтереси країни, якщо взагалі проглядаються, то здебільшого тільки в риториці самих же цих керівників, практично ж їх давно засунули кудись на задвірки. Писали, і я зокрема, про путінізм як про патримоніальну державу — такий устрій, коли владою й разом із нею всім національним надбанням розпоряджаються в приватних інтересах, керують країною як феодальною вотчиною. Ще одне вже знайоме визначення — олігархічна держава, в якій найбагатші — вони ж найвладніші.

Тепер із останніми ініціативами щодо увічнення фальсифікованої історії вимальовуються контури ідеократичної держави. Ідеократичної в тому сенсі, що відстоювання «єдино правильної» версії вітчизняної історії покликане забезпечити всеосяжність путінського володарювання, його претензію на тотальну всеосяжність у країні не тільки ресурсів і тіл, а й розумів. Ідейне оволодіння минулим у такому сенсі перетворює силу ідеї на силу влади. Нинішня держава стає ще й теократичною. Відбувається остаточне змикання церкви й держави. Така «симфонія» характерна для всієї російської історії, але останнім часом вона дістала вираження не лише в публічних моліннях перших осіб, а й у прагненні переформулювати на конфесійній основі базові соціальні й етичні орієнтири.

Ідео- й теократія не змінюють олігархічне, корпоративне, патримоніальне правління й не скасовують його. Вони доповнюють і завершують образ сьогоднішньої влади: таке собі чудовисько — чи то мутант, чи то кентавр, чи то химера, де все в одному.

Оволодіння минулим, перетворення на основі його державної інтерпретації сили ідеї на силу влади завершує становлення цієї державності, по суті, як російської версії сучасного нацизму. На відміну від німецького 1930—1940-х років, у ньому немає ідеї расової переваги й прагнення світового панування на її основі. Російський нацизм саме набуває завершеної форми в претензії на перевагу унікальної та неповторної російської державності.

З урахуванням того, що в російській свідомості збереглися численні архаїчні уявлення про Богоданність російської широчіні, неосяжності просторів, ворожості зовнішнього оточення як одвічно ворожих до нас Пітьми, Зла й Кривди, про російську владу — як про єдину гарантію виживання всього нашого людського співтовариства, нинішні правителі саме на основі такої архаїки вирішили осучаснити багатовікову парадигму Росії. Стереотипи, що існували в масовій свідомості, протягом останніх років не лише реанімуються, а й у багатьох випадках посилилися й закріпилися. Спільними зусиллями РПЦ та держави, за масованою участю ЗМІ, й особливо телебачення, архаїчні стереотипи свідомості отримали в цих спільних діях культурну, ідеологічну, політичну й релігійну санкцію на найвищому рівні. Головне з усього, що останнім часом спільними зусиллями реанімуєтся, зберігається й посилюється, — сприйняття саме власне російського співтовариства й нашої території як особливої священної реальності — «світової душі», а державної влади — як «душі Росії».

Наша «суверенна демократія» тому й вища за всі інші форми правління, що в ній дана Богом тисячолітня російська традиція авторитарного володарювання. А державність наша — теж від Бога, її місія — цивілізаційне з’єднання Сходу й Заходу, забезпечення енергетичного транзиту для виживання людства. Невід’ємна властивість сучасної версії російського нацизму — бачити світ і себе в ньому через призму метафори ворога й ворожого оточення. Це додатковий спосіб легітимізації влади та гіпертрофованого верховенства, диктатури в ній представників силових структур.

Зміцнюється ставлення до Америки як до символу зла, диявола й кривди порівняно з правдою й добром, яке втілює Росія. Америка — постійне втілене зло, але воно, зло, нею не обмежується, а розтікається по всьому периметру Росії й залежно від конкретної ситуації з’являється у вигляді Грузії, Естонії або України.

Наша влада набуває нової якості — російський нацизм на основі своєрідності російської влади, етатизму та державності. А тепер найголовніше: набуває її не на основі своєрідності як такої, а на основі своєрідності таких трьох китів нашої російськості в трактуванні саме путіністів. Пред’явити самим собі й усьому світу російське співтовариство й нашу територію як особливу священну реальність — «світову душу», а державну владу як «душу Росії», позиціонувати себе на основі такої своєрідності як суб’єкт глобального співтовариства й претендувати на особливу в ньому роль — усе це вимагає, звісно, й відповідного історичного обгрунтування.

От звідки надзвичайна комісія з історії. Треба «відкрити всім очі», щоб не залишалося ні найменших сумнівів: цілеспрямована ліквідація Путіним начал громадянського суспільства, політичних інститутів, що народжуються, й будівництво на їхньому місці манекенної «суверенної демократії» відбуваються суворо відповідно й на основі російської історичної традиції.

ЄДИНО ПРАВИЛЬНА ФАЛЬСИФІКАЦІЯ

Влада відчуває потребу в затвердженні своєї легітимності. Нібито «національний лідер» — висунутий на цю роль аж ніяк не народом, а самими ж владними структурами, — привів на власний розсуд до влади нібито «президента». Обидва ці нібито «найвищі» хочуть тепер стати ще й незамінними. Вони прагнуть позбутися того образливого префікса «нібито», який поки ще витає над ними, як привид, і хочуть закріпити кожен свій новий владний прояв законом або указом, надаючи тим самим своєму прагненню влади і юридично закріпленої форми. І все-таки при всьому при цьому вони, напевно, відчувають таку свою «нібитість» і їм дуже не хочеться, щоб у масовій свідомості сьогодні й надалі сформувалося й остаточно закріпилося уявлення про те, що вони лише «нібито» законна влада. Звідси їхня маніакальна заклопотаність не лише «юридичною бездоганністю», а й «історичною правдою» свого володарювання.

Щоб зрозуміти саме маніакальність їхньої заклопотаності історією, треба мати на увазі їхню святу простоту й незнання того, що вся наша вітчизняна історія вже давно й принципово фальсифікована. Спочатку «в інтересах» Російської імперії, потім «в інтересах» Радянського Союзу. Тепер зі встановленням чергового, нового видання російського самовладдя оголюється його намір законсервувати вже фальсифіковану раніше історію, а всі одиничні спроби, зроблені за останні роки, й навіть припустимі спроби зробити нашу історію більш адекватною, більш відповідною осягненню сенсу минулого кваліфікувати юридично як фальсифікації.

Звісно, «принципово фальсифікована» не означає «фальсифікована цілковито».

І у фальсифікованій історії є, звісно, події, дати, факти, явища, які дійсно мали місце в минулому. Але це, як правило, факти і явища з політичної, дипломатичної, військової, династичної історії. Словом, факти з історії подієвої, з тієї, що завжди розігрується на поверхні океану світової історії, й тому її перебіг, метаморфози простіше фіксуються в пам’яті її сучасників і потім «затвердівають» у документах, у текстах, у літописах, книжках і підручниках.

Але завжди була і є й інша історія — та, що зароджується, формується на великих глибинах, у самих основах людського співжиття. Вона й примушує рухатися хвилі-події світового історичного океану. У цієї іншої, глибинної історії інше наповнення й зовсім інші ритми її руху порівняно з подієвою історією. Явища й процеси в ній спливають дуже повільно, обчислюються століттями й навіть тисячоліттями. Це історія нескінченного, але завжди особливого діалогу людини з природою, історія перетворення розрізнених локальних світів на великі людські співтовариства, що набувають державності, історія формування етичних ідеалів, вірувань, звичок, навичок, способів світобачення, ідентифікації себе в довкіллі, в сім’ї, в більшому співтоваристві. Таку історію, історію людини, а не подієву історію, у світовій історіографії навчилися практикувати порівняно недавно, десь лише в першій половині ХХ століття. А у вітчизняній історіографії така історія як масове явище не практикується досі. Окремі проблиски щодо цього у вигляді декількох монографій, вдалих розділів у деяких книжках із політичної, подієвої історії не зробили погоди й не привели до збагнення іншої порівняно з дорадянською й радянською вітчизняною історією «в інтересах».

Історії за В. Ключевським у радянських ВНЗ не вивчали. За С. Соловйовим — теж. У обох немає жодної крамоли («русофобії» або «ксенофобії»), але є розходження, й істотні (у бік більшої адекватності), з офіційною версією. І цього було достатньо, щоб радянський студент, запитуючи їхні книжки в бібліотеці, міг отримати натомість великі неприємності. Ті, хто намагався аналізувати глибинну соціокультурну історію Росії, змушені були покинути країну, як, наприклад, Георгій Федотов або Микола Бердяєв. А в повних зібраннях творів К. Маркса й Ф. Енгельса не виявилося роботи Маркса «Історія дипломатії в XVIII столітті», її опублікували лише за часів «відлиги», в 1960-х роках у журналі «Вопросы истории». Чому цензурували Маркса? Знову ж таки — «в інтересах», бо він вторгся у свята святих нашої самобутності: заговорив про сумнівну моральність і непривабливу природу князівської влади на Русі, висловив свою думку про причини піднесення Москви. Вилучалося або маргіналізувалося все, що хоч трохи відійшло від «основної лінії» партії. Протягом усього періоду радянської влади сутнісна вітчизняна історія так і залишилася не досяжною не лише для масової суспільної свідомості, а й для правлячої еліти, включаючи обслуговуючу еліту — радянську інтелігенцію. Не змінилася ситуація щодо цього й досі.

А головне в такій нашій принципово фальсифікованій історії — відсутність історії відтворювання особливостей соціокультурної динаміки російського суспільного устрою.

Що ж могла б нам показати наша глибинна, сутнісна історія? Є у світовій історії два способи відтворення людської спільноти. Один — на основі збереження незмінності, інший — на основі розвитку або, точніше, саморозвитку. Другий — суть ліберальної цивілізації. А специфіка соціокультурної динаміки Росії — переважання в ній відтворення на основі збереження незмінності, тобто традиціоналізму.

Традиціоналізм не лише наше вітчизняне надбання. Однак у нас такий цивілізаційний спосіб існування й суспільного відтворення й досі переважає. У ролі етичного ідеалу традиціоналізму властиві авторитаризм і соборність як протилежні полюси соціуму, але обидва разом вони протистоять лібералізму, де основу постійного розвитку суспільства утворює особистість, а держава є підлеглою особистості й суспільству як інструмент.

Російському суспільному устрою протягом усієї його історії були й залишаються властиві високий ступінь поляризації між традиціоналізмом і лібералізмом, постійна соціальна розколотість і відповідна їй духовна розщепленість. Найбільш характерна цивілізаційна особливість Росії — відсутність в основі її життєустрою серединної культури як базового майданчика для діалогу протилежних одна одній сил із протилежними етичними спрямуваннями. Тому протиборство закінчується завжди не угодою, не досягненням компромісу під час діалогу, а, як правило, повною перемогою одного з монологів, якоюсь однією з протиборних сторін. А в результаті — самознищення обох протиборних полюсів, періодичні, після кожної чергової кризи, відкочування в архаїку, іноді на цілі століття. Путін із його стратегією виживання і є черговим обвалом у архаїку.

Цивілізаційну особливість Росії, її загрузання в традиціоналізмі й нездатність унаслідок різних природних, географічних, геополітичних, історичних причин подолати несвободу, — цю особливість відзначали, аналізували, відтворювали у своїх працях чимало російських і навіть деяких радянських мислителів. Особливо глибоко й різносторонньо так само робила, хоч як це дивно, російська художня література, а не соціологія, економічні науки або історія. Останніми роками, включаючи й пострадянські, цю тему на рівні теорії та в історичному матеріалі найбільш плідно й грунтовно розробляв нині покійний А. C. Ахіезер.

Принципова фальсифікованісь нашої вітчизняної історії — у відсутності в ній цих пластів, де формується її соціокультурна динаміка, де зароджуються, поляризуються й вивергаються потім у кризи, смуту, революції й війни непримиренні протилежності. Де з дуже очевидних і переконливих підстав продовжує панувати російська несвобода. Наша переважно політична, поверхнева, подієва історія — ну що з неї взяти? Вона завжди буде «в інтересах» або ж «на шкоду». Тому що без таких пластів факти в ній є, а основи для них немає, значення спотворені, підмінені. І так щодо будь-якої події з нашої дорадянської, радянської, пострадянської історії.

Наприклад, Куликовська битва. Інтерпретація Куликовської битви як етапу у визволенні Русі від «татаро-монгольського ярма» — типовий приклад спотворення сенсу. Дмитрій Донськой бився з Мамаєм, захищаючи свого істинного государя. Мамай не був Чингизидом, він зазіхнув на святе, з погляду Донського, — на царську владу Тохтамиша. Дмитрій бився за істинного — Великого, Білого, за тодішньою назвою! — Царя, за свого господаря, хана Тохтамиша, холопом якого себе усвідомлював. І Тохтамиш привітав Донського з «нашою спільною перемогою». Дмитрію просто на думку не могло спасти боротися з єдино законною, даною від Бога владою.

Сенс усіх більш-менш значущих подій і явищ у нашій історії — йдеться про Київську Русь чи про Велику Вітчизняну війну, — принципово спотворено.

Ще один важливий приклад — саме з Другої світової війни. Багато хто так і не усвідомив сенсу її причин ні початку, ні її закінчення й підсумків. Радянський Союз вступив у неї 17 вересня 1939 р. на боці Гітлера. І Радянський Союз воював на боці нацистської Німеччини до 22 червня 1941 року, тому вона й Велика Вітчизняна, не Друга світова. А закінчення війни? Усі засвоїли, що ми визволили Батьківщину, але за межами свідомості залишається, що результатом війни стали розподіл світу на зони впливу й поневолення Радянським Союзом половини Європи. Усі знають, що для радянських людей війна закінчилася визволенням, тріумфом, Великою Перемогою, але багатьом досі важко усвідомити, що вона закінчилася й іще більшим посиленням сталінізму, й іще більшим закріпаченням тих самих радянських людей.

Думська ініціатива про створення трибуналу «у боротьбі з нацистами» спрямована саме на те, щоб такий «негатив» про війну не став надбанням масової свідомості.

Усі нинішні «історичні» укази та проекти влади для того, щоб нашу принципово фальсифіковану історію зберегти саме в тому спотвореному вигляді, в якому вона зараз жива у свідомості російської більшості.

Нинішнім керівникам країни вже мало, що вони керують Росією як корпорацією заради прибутку. Цього вони вже не соромляться й не приховують. Коли Б. Нємцов з В. Міловим називають їм факти й суми, вони ніяк не реагують, до суду не подають. Тепер вони ідейно оформляють своє панування. З росіян треба зробити підданих — не тільки соціально, а й ідейно, духовно.

Таким є сенс останніх дій нашої влади.

НЕ МІФОМ ЄДИНИМ...

Я хотів би побачити Росію розчаклованою. Хотів би побачити її раціонально мислячою. Такою, що подолала містичне, міфологічне в свідомості. Щоб росіянин не просто знав, що відбувалося в його минулому, а й виробляв би до нього своє ставлення. Щоб разом зі знанням здобував би й вільну свідомість. Тільки так до нас може прийти відповідальність. Однак усе дуже непросто: до наших реліктових дожовтневих уявлень додалися ще радянські міфи, марксистсько-ленінські стереотипи, подвоївши тим самим розумову несвободу. Тепер на цю подвоєну несвободу накладають чергову порцію міфологем. Влада прагне реанімувати й законсервувати архаїку, щоб створити підмурівок для свого нескінченного панування.

Необхідно демістифікувати свідомість, аби ми могли адекватно відповідати на виклики часу. Інакше в головах росіян залишаться всілякі таргани — дорадянські, радянські, тепер уже й пострадянські. Вони бігають двома основними стежками: сили й справедливості.

Сила — те, що навіює повагу. Вона гарантує порядок на противагу анархії. Сила держави поширюється й на мене, окрему людину. Державність у свідомості більшості росіян забарвлена позитивно. Звідси й зліт Путіна — прямо цією тарганячою «злітною стежкою» в масовій свідомості.

Справедливість — друга найважливіша ідея нашого народу. Усім порівну. Але трактують цю привабливу, на перший погляд, ідею так: не дай Боже, щоб у когось було краще, ніж у мене. Вона пояснює архаїчну свідомість російського традиціоналізму. Його основа — незмінність. Якщо в когось краще, отже, можна або навіть треба прагнути чогось нового, чого вчора ще не було. Подібному й чинить спротив стереотип справедливості.

Я присвятив усе життя тому, щоб виганяти цих тарганів.

Хоч і для мене залишається питання: а що в разі успіху може з’явитися замість них? Чи не з’являться інші таргани, які матеріалізують російський нацизм у реальну агресивну силу? Ідея, що «ми — такі, а вони — інші», і вододіл — «За нами правда й добро, за ними — зло і кривда...»

Тільки так я сприймаю політику щодо Грузії, серпневу війну, після якої було проголошення й визнання незалежності Південної Осетії й Абхазії.

Сталін кроїв карту країни з такого розрахунку: якщо десь з’явиться ворог, його можна буде вбити зсередини. Звідси Нагірний Карабах, Осетія з Абхазією, Придністров’я; тому третина Грузії перейшла до Туреччини, частина Таджикистану разом із Самаркандом і Бухарою приписана до Узбекистану. Тому й своєрідне розміщення виробництва на території Радянського Союзу: в Латвії — радіопромисловість, в Україні — металургія. А разом із виробництвом приїжджали й фахівці «з центру»; росіян виявлялося в деяких союзних республіках до 50% населення. Таку силу завжди можна використати: якщо щось станеться, ми вб’ємо ворога первісним способом — розчленуємо, розтягнемо його на шматки. Ось вам і Абхазія з Осетією — Грузію вже розчленували. Те саме — в газовій війні з Києвом: якщо оволодіти системою газопроводів та іншою її інфраструктурою, не буде й України...

На старі стежки запускають новеньких тарганів.

Чимало фактів свідчать не просто про кризу російського суспільства. Те, що з нами відбувається, — патологія державності, соціальна ентропія.

Неухильне й безпросвітне скорочення населення на 800 тисяч за рік. Етична деградація. Зростання побутової агресивності, часто спрямованої вже й на дітей. Корупція, що перетворилася на єдиний регулятор відносин у всьому суспільстві. Але чи не результат це адаптації російського населення до насильства, яке влада практикувала по відношенню до нього всю радянську й пострадянську історію, та й у попередні віки теж?

Ще одна прикмета російської кризи: за останні десятиліття практично нічого не збудовано. Росія не вміє робити сучасні літаки, автомашини, побутову техніку, у нас немає жодної автостради, немає залізничної мережі, а доріг із твердим покриттям менше, ніж було в Римській імперії.

Я думаю, якщо вигнати тарганів із російської свідомості, то, можливо, хоча б якась частина людей, достатня для певної критичної маси, побачить катастрофу, що насувається, зможе свідомо їй протистояти.

Саме тому й потрібна розчаклована історія. Треба знати, як, якими силами й за допомогою яких механізмів формувалася й до чого приводила циклічність нашої історії, що відтворюється щоразу на основі збереження незмінності. Перша катастрофа ще протодержавності, що має стосунок до російської культури, сталася зі зникненням Київської Русі. Друга — зі зникненням Великого князівства Московського на початку ХVII ст. Третя — 1917 року як крах Російської імперії. Четверта — 1991 року, не стало Радянського Союзу.

Можливо, чергова катастрофа, відчуття якої зростає, виявиться не бунтом і не революцією й навіть не смутою, а буде просто тихим вмиранням.

Можливо, якщо вигнати тарганів, катастрофі взагалі вдасться запобігти? Але як тоді не дати нинішньому режиму в черговий раз збентежити уми, що звільнилися, укорінити в них все ту ж таки вбивчу месіанську ідею державної величі Росії? Як сформувати ту критичну масу, яка буде здатна зрозуміти, навіщо потрібна Надзвичайна комісія з історії?

Юрій Афанасьєв — доктор історичних наук, професор, фундатор Російського державного гуманітарного університету.