З характером!

Збірній України, складеній із футболістів до 19-ти років, залишалося існувати трохи більше тридцяти секунд. Олександр Максимов «протягнув» м’яча через центр поля і віддав його Артему Мілевському. Той звичним фінтом «розвернув» захисника наліво, скинув м’яча під свою «ударну» праву ногу і за мить той затріпотів у сітці воріт збірної Бельгії. Глядачі на стадіон міста Локерен, яки піднялися із крісел аби привітати свою команду із виходом до фіналу молодіжного Євро-2006, завмерли, не вірячи тому, що відбулося.

А як їм було повірити, коли впродовж першого матчу на виїзді у Маріуполі й трьох чвертей другого поєдинку вдома, їхня команда впевнено вела гру, не залишаючи молодим українцям жодного шансу на порятунок? Ще за двадцять хвилин перед тим бельгійці вели у рахунку 1:0, що в сумі із «виїзною» перемогою 3:2 практично не залишало збірній України шансів на «порятунок».

Що це було? Виняткова майстерність наших хлопців, які раптом почали випереджати суперників, розслабленість господарів поля в очікуванні переможного для них фінального свистка арбітра чи просто втома бельгійських футболістів після постійного пресингу, який не давав українцям налагодити щось хоч трохи схоже на котратакуючу гру?

Швидше, все зійшлося разом. Відчуваючи неминучість поразки збірна України непомітно для бельгійців скинула з себе тягар відповідальності.

Хвилювання зникло, а замість нього прийшла відчайдушна впевненість і бажання довести, що й ми вміємо грати у футбол.

До цієї гри молодіжна команда Бельгії не програла жодного із десяти матчів відбірного турніру у групі і продовжила цю серію в грі проти України в Маріуполі. Швидкі та технічні бельгійці забули, напевно, що футбольна Фортуна прихильна до тих, хто грає до останньої секунди із останніх сил. Навіть тоді, коли немає ніби жодних надій на успіх.

Матч на стадіоні міста Локерен розпочався за беззаперечної переваги господарів, які могли забити не один м’яч, але відзначились до перерви лише раз. Тренер бельгійців ніби забув, що половина складу української збірної не грала у першому матчі, а після виходу на поле «свіжих» Пуканича та Півненка була здатна елементарно перебігати втомлених суперників. Коли ж Руслан Фомін завдав на 70–й хвилині точного удару, суперник українців опинився у психологічному нокдауні. Залишалося лише добити, дочавити, дотиснути...

Другий гол «визрів» після серії кутових ударів, яку ударом головою завершив центральний захисник української команди Чигиринський, який кинув своє місце і побіг допомагати нападу. До закінчення гри залишалися лічені хвилини. Навіть якби не було вирішального удару на останніх секундах, навіть якби наша команда таки програла за сумою двох матчів, хлопці все одно заслужили б на подяку за характер і спортивну мужність. Тепер, коли вихід до європейського фіналу, який здавався майже неможливим, став реальністю, можна зупинитися і ще раз подивитися на команду, яка упродовж двадцяти місяців боролася у кожній грі, яка спочатку виправила майже безнадійне становище у групі після кількох поразок, вийшла на потрібне друге місце і перемогла у драматичному двобої із бельгійцями.

Зовні наші хлопці поступалися і данцям, які стали першими у відбірній групі, і туркам, які втратили по ходу турніру «необов’язкові» очки. Та за допомогою величезного бажання разом із спортивним щастям мети вдалося досягнути. За всієї своєї привабливості титул «молодіжного» чемпіона Європи є багато в чому другорядним. Головнe завдання команд 21–річних — готувати заміну національним збірним. Тому не буде нічого страшного, якщо наші не виграють фінальний турнір серед восьми кращих молодіжних команд Європи, який пройде з 25 травня по 6 червня наступного року. Найважливішим є те, що найближчий резерв нашого футболу в особі двох десятків молодих гравців має справжній футбольний характер. Той самий характер, який допоміг нещодавно першій збірній нашої країни вперше у своїй історії стати учасником фінального турніру Кубка світу.