З «кілерів» — у президенти

Всюдисущість актора Богдана Бенюка давно вже стала притчею во язицех. Власна кулінарна передача на телебаченні, запрошення на презентації, ролі в антрепризах та кіно.

Нещодавно, до речі, Бенюк дебютував як кіноактор і за кордоном. У знаменитому кримінальному німецькому телесеріалі «Телефон поліції 110» він зіграв найманого вбивцю з України. Й, судячи з усього, талановито, бо власкор «Дня» в Німеччині Віктор Тимченко навіть висловив у своїй замітці припущення, що й без того мізерні інвестиції в Україну зовсім припиняться, якщо ми й надалі формуватимемо в німців такий мафіозно-горлорізний імідж. Локальна нібито ситуація віддзеркалює, тим часом, дуже істотну суспільну проблему: поведінки інтелігенції в нинішній скрутний час. Чи повинна вона, як романтично переконували нас протягом десятиліть, бути совістю народу, його «душею та піснею»? Чи мусить, як це, зрештою, давно склалося на Заході, вести суто приватне творче й інтелектуальне життя? Щодо пісень... У хорі нинішніх плакальників, вражених кризою в Росії, гучно лунають і голоси тих, хто влаштовував передвиборні шоу Бориса Єльцина, переконуючи народ у вірності «шляху олігархічних реформ». Невдовзі ситуація «передвиборного концерту» може повторитися в Україні. Чи відповідає митець за свої вчинки й слова перед народом? Коментуючи історію з «чорнобильським кілером», Богдан Бенюк мимовільно дає відповідь і на це запитання.

— Я гадаю, що автор тієї статті абсолютно не уявляє, як живуть актори в Україні. Я мушу погоджуватися на будь-яку роботу, за яку платять гроші. На жаль, у нас не така нормальна ситуація, щоб актор, скажімо, такого рангу, як я, міг би вибирати собі режисерів чи фільми на свій смак — і утримувати при цьому свою родину. І тому я кидаюсь на будь-яку роботу.

— Але ж ішлося про конкретну роль, що створює негативний образ держави, палким прихильником незалежності якої ти, наскільки я пам'ятаю, був завжди...

— Мої погляди не змінилися. До речі, я на зйомках багато воював із режисером проти абсолютно дикого уявлення про Україну. Вони там певні, що в нас тут ще мало не первіснообщинний лад. Не думаю, що моя роль аж так могла б вплинути на громадську думку. А якщо серйозно, то хіба в Україні немає таких чоловіків, якого я відтворив? Кожна нація, і німці зокрема, має своїх потвор, як цей мій персонаж. А потім, гадаю, й німецькі глядачі не дурні, аби ототожнювати з одним кіноперсонажем всю Україну. Знаєш, у мене часом трапляються такі кумедні ситуації. Знайомлюся з кимось і той раптом розчаровано каже: «То ви одружений? Що ж ви ведете «Шоу самотнього холостяка»?» Я відповідаю, що не можна ж так прямо уподібнювати якусь телемаску з реальною людиною. Актори грають різних героїв і це зовсім не означає, що вони й у житті такі. Сподіваюся, й серед глядачів того фільму є нормальні люди, які це розуміють і вкладатимуть свої «бабки» в процвітання України.

— Богдане, скажи, будь ласка, а в політику ти теж пішов з меркантильних резонів, вступивши до Партії зелених?

— Я їх підтримав на виборах, бо вони проголошують ідеї, які, на мою думку, повинні відстоювати абсолютно всі в Україні. Бо якщо ми не матимемо здорової землі під ногами, то однаково буде, хто керуватиме країною — КПРС, ХДС чи Рух. Це був цілком свідомий вибір. Сам я з Карпат. Можливо, те, що я зараз скажу, звучатиме банально, але, повір, це правда. Я коли буваю вдома й бачу, як нафтовики шукають нафту, якої там немає; як лісоруби нещадно, до ран, вирубують ліс, нічого не садять натомість; як не тільки відпочиваючі, але й місцеві мешканці накидають там гори сміття, в мене серце болить. То тільки здається, що там всього багато, а коли ти проїдеш ці Карпати за чотири години й побачиш, наскільки це, власне, крихітна територія, то зрозумієш — як легко це все знищити. Де не буваєш в Україні, жахаєшся: земля гине, й ми з нею вимираємо. Через це я й віддав симпатії зеленим.

— Ти раніше теж в партіях якихось був?

— В КПРС — ніколи!

— А кликали?

— Та особливо ні. Мені згодом знайомі хлопці з КДБ розповідали, що нібито я там був на замітці.

— А що, анекдоти антирадянські розповідав?

— Нічого антирадянського я в житті не робив. Був, щоправда, один скандал, коли нас з Василем Мазуром звинуватили, що на виставі «Конотопська відьма» ми ніби агітували публіку йти додому паску їсти. Там була пауза в фіналі першої дії, перед антрактом. Я сиджу біля правого порталу, Василь — зліва. Ми лупимо крашанки. Василів персонаж за сюжетом запитує: «Куме, що роблять ці люди?» — і показує на зал. Я відповідаю: «Сидять». Він: «А чого вони сидять?» Я тоді до публіки: «Чого ви сидите? Куме, вже антракт, а вони сидять». Ну, наколка така, звичайний розіграш. А в залі трапився такий Микола Линник, здається, з міському партії. Ну, й витлумачив, що ми закликаємо глядачів йти святкувати Великдень додому. «Ага!» — й швидко доповів «за інстанцією». Почали нас «взувати». Збори оголосили. Добре, що Сергій Володимирович Данченко спустив це все «на гальмах». «Не вмієте імпровізувати, — каже, — не імпровізуйте». Оце і вся моя антирадянщина.

— Ти помітна фігура в партії зелених. Чи не було спокуси стати депутатом?

— Мені пропонували балотуватися до Верховної Ради, але я не схотів. Гадаю, що я й на своїй акторській ниві щось ще зможу переорати.

— А я днями чув кулуарні плітки, що нібито тебе збираються висувати кандидатом у президенти України.

— Ні, звичайно. Принаймні зі мною про це поки що ніхто не говорив. Не думаю, що це — серйозно. Але, зрештою, якщо зважити на те, що й Америкою колишні актори керували, то й у нас це може бути.

— А ти б погодився, якщо б така пропозиція виникла?

— Ні, мені спочатку треба все-таки підготуватися до цього. Це ж не роль чергова, яку я міг нормально зіграти. Тут треба бути готовим. Та якщо це черговий трюк, як реклама, то, звичайно можна піти на це.

— Ти можеш описати свій типовий день?

— Звичайно. Зранку мене будить син, йому один рік. Я годину з Богданом займаюся: беру його на руки й показую все навколо, розмовляю з ним. Потім вигулюю собаку. Снідаю та іду на базар, бо треба синові їсти купити. А далі робота: якщо не театр, то телебачення, якщо не телебачення, то кіностудія, якщо не кіностудія, то інститут культури. Повертаюся додому пізно ввечері.

— Тобто цілий день — робота!

— І слава Богу. Бо якби, не дай Боже, настав такий день, що завтра б не стало якоїсь роботи — то це, правда, крах, жах, трагедія для мене.

— А за твоїм суб'єктивним відчуттям, чи не призводить така шалена, справді всеїдна праця до певної творчої зношеності?

— Я аналізував своє життя й переконався, що все, що я робив упродовж нього, зрештою, вистрілювало, навіть за деякий час, для мене позитивно. Візьми хоча б те телебачення. Інших шляхів для «розкрутки» драматичного актора сьогодні практично не існує. І популярність допомагає мені на 100 відсотків. Хоча б тому, що вона дає можливість прогодувати родину й реалізувати якісь власні проекти. Для мене це важливо, бо в своєму театрі я зараз не маю таких нових ролей, які б я із захопленням робив. Отже, й професійні, й душевні притулки частіше за все знаходжу десь на стороні.

— Але в театрі ти часто відмовляєшся навіть від крупних ролей і завжди при цьому погоджуєшся на якісь телепроекти, можливо, й найвищого штибу. Чи немає в цьому парадоксу?

— Ти вже, напевно, не одну сповідь акторську чув і знаєш, чого так виходить. Збоку воно справді може інколи дивно виглядати, мене можуть звинувачувати, що я надто вередливий або хитрий. Але я навіть інтуїтивно знаю, що «верной дорогой идете, товарищи!» Принаймні в мене є відчуття, що я обираю роботи правильно. Так, мені дуже сумно, що зараз я не маю в театрі свого режисера, нових цікавих характерів! Трапляється навіть одержуєш роль, про яку мріяв, а, зрештою, з'являється постановник і перетворює твою мрію на страшну реальність.

— Але ж ідеться насамперед про те, що, експлуатуючи тільки набуті вміння, ризикуєш перетворитися на ремісника. Треба ж все-таки мати творчі завдання, якщо хочеш, навиріст.

— А хіба я не про це говорю? Я дуже тверезо дивлюся на ситуацію й на себе й давно знаю, що треба було б змінити свій імідж — отакого простачка, «сонячного хлопчика». Але для цього потрібен режисер-педагог, який розкрив би в тобі якісь зовсім інші грані. Зі мною такі експерименти робив лише Володимир Миколайович Оглоблін. Він так мене трансформував у кожній ролі, що я сам побачив і повірив, що можу робити геть різні речі. Якби не він, не знаю, чи був би я таким зараз. А в театрі сьогодні підходиш до дошки наказів з обсадою на нову виставу — і можеш вже не читати її: знаєш, кому яку роль доручать грати. Я ж певен, що міг би грати й трагічні ролі. Щоб Жолдак на бігборді написав не «кращий комік», а «кращий трагік» України.

— Якби посміхнулася фортуна й тобі дали таку роль, чи готовий би ти був відмовитися від усіх своїх численних робіт?

— У нас раніше любили казати: «Ви можете розпочати життя знову?» Ні, знову не готовий. У мене є обов'язки, насамперед перед родиною, які я повинен виконувати. Але чимось заради справжньої ролі я, безперечно, зможу пожертвувати. Взагалі, повторю, найбільше, чого я боюся — це не мати завтра роботи. Й річ не лише у фінансах. Просто вона дає мені наснагу до життя, додає сил, рятує від депресії й почуття безвиході.

— Загалом твій життєвий тонус дуже підбадьорює. Бо сьогодні частіше чуєш ремствування на життя. Навіть від тих, у кого й підстав скаржитися немає.

— А навіщо скиглити? Щоправда, я й за вдачею така людина, що швидко забуває й відкидає погану інформацію, але ж у багатьох випадках у наших невдачах винні й ми самі. Адже життя весь час дає нам шанс десь вискочити, за щось зачепитися, а ми це ігноруємо. Потім сидимо й плачемо. Оптимізм — це внутрішній захист. Коли довкола бачимо стільки негараздів, коли країна духовно падає, треба, вибач, хоч трошки рипатися. Як всі будуть песимістами, ми цю бідну Україну зовсім доконаємо. Ото й справді тоді скажуть, ну, ви всі тут як з Чорнобильської зони, як той мій персонаж в німецькому фільмі. Всьо, клямка!

— Богдане, а чи входить до системи твоїх цінностей патріотизм?

— Я над цим ніколи спеціально не замислювався, тому що весь час почував себе з цієї землі. У мене ніколи не виникало ані настроїв таких, ані спокус — виїхати звідси кудись. Я жив на цій землі, розмовляв з дитинства цією мовою, сповідував цю релігію, й зараз до греко-католицької церкви ходжу. Я навіть не знаю, що таке патріотизм. Може ця проблема пов'язана із сумнівами?

— Але сумнівів погоджуватися чи ні на роль кілера з України в тебе не було?

— Це ж заробіток. Бо вони платять там у чотири рази більше, ніж тут.

— А творче задоволення ти хоч якесь отримав?

— Сценарій цього фільму, звичайно, абсолютно дурнуватий. Але працювати було цікаво. Режисер на мене спочатку недовірливо позирав. А коли я став на деякі епізоди придумувати три-чотири варіанти вирішення, що для них не притаманне, то просто в мене закохався. Я йому й кажу: «Знімаймо другу серію — в німецькій буцегарні». Смішки-смішками, але характер був дуже цікавий. І певно мені вдалося зіграти його досить переконливо, якщо я зумів цією роллю підірвати українську економіку. Хоча в кінці замітки в «Дні» була фраза, що і в Росію інвестиції падають. Ну, це мені дуже помастило груди, що й російську економіку я теж дістав.

№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»