За димовою завісою

До хорошого швидко звикаєш. Якщо три роки тому перед грою українського «Динамо» з голландським ПСВ в рамках Ліги чемпіонів прихильники киян сподівалися просто на гідний виступ і були приємно здивовані виїзною перемогою, то сьогодні мінімальна поразка від тих же суперників у тому ж турнірі і на тому ж стадіоні сприймається як прикрість і привід для невдоволення. Ті, хто бачив обидві гри, підтвердять, що у голландців із Ейндховена була практично нова команда, а українці з Києва привезли погіршений варіант того колективу, який починав три роки тому похід «Динамо» до європейських вершин.

Той ПСВ, який кияни випередили у груповому турнірі восени 97-го, вже наступної весни був розпроданий і половина обіграних нашими ейндховенців грає у складах відомих і багатих клубів країн «великої футбольної п’ятірки». Динамо у свою чергу зберегло кістяк тієї команди, що була, продавши за кордон лише трьох гравців. Пішли троє кращих — Шевченко, Лужний, Ребров. Люди, які змушували згаданий кістяк грати у темповий сучасний футбол. Нового м’яса на тих динамівських кістках, що залишились, досі не наросло. Ми вже згадували цю проблему після першого матчу із «Црвеною Звездою», порівнюючи київську команду із оркестром без першої скрипки. Тоді обійшлося. Роль нападників взяли на себе Каладзе і Белькевич, які вчасно одужали, що й допомогло із скрипом подолати бєлградський бар’єр. Всі очікували, що «Динамо» восени нарешті «побіжить». Команда і справді побігла трохи швидше, проте на якості гри це не позначилось.

Не будемо переповідати епізоди заслужено програного матчу в Ейндховені, залишивши цю роботу професійним рахувальникам ударів лівою та правою, які незабаром почнуть підраховувати кількість зроблених кожним гравцем кроків і подихів. Нічого корисного ці підрахунки нікому, окрім тренерів, не принесуть. Всі бачили гру, бачили відсутність у «Динамо» справжніх гравців нападу. Шацьких та Деметрадзе цілком годяться для забивання голів у ворота заштатних українських команд, захисники яких думають не стільки про футбол, скільки про неотримані зарплати. А коли на полі з’являється справжній суперник, навіть свій, український, роль бомбардирів беруть на себе півзахисники «Динамо». Слід вже зараз визнати, що механічно вставити у склад команди замість унікальних і неповторних Шевченко і Реброва інших нападників не вдалося. Команда — це не комп’ютер, де одні мікросхеми безболісно замінюються на інші за бажанням користувача. Можна зробити ще більш радикальний висновок: ті окремі міжнародні успіхи, яких досягло «Динамо» в останні три роки зумовлені не стільки розхваленою до неможливості системою Лобановського, скільки наявністю на той момент у складі справді великих форвардів, чиї точні удари і принесли всі ті перемоги, якими так пишаються молоді фанати «Динамо». Згадаємо, що дві за майже тридцять років роботи міжнародні тренерські звитяги нинішнього наставника «Динамо» (кубок кубків 75-го та 86-го) були здобуті із унікальним Блохіним, після якого кияни так нічого на міжнародній арені не виграли.

У середу на стадіоні Ейндховена команди ніби помінялись ролями: молоді і ще майже нікому в Європі не відомі гравці голандського клубу зробили крок уперед, впевнено обігравши команду, яка здобула останніми роками міжнародний авторитет, але потроху втратила гру. Непродані вчасно за кордон гравці динамівської «основи» ніби втомилися знову і знову входити в одні й ті самі двері. Колишній динамівець Нiкіфоров, який не став свого часу сидіти на лаві запасних у Києві і за десять років пограв у кількох країнах Європи, виглядав на полі більш молодим і завзятим, ніж молодші за віком кияни, які продовжують киснути у Кончі-Заспі. ПСВ для Нiкіфорова сьогодні — його команда. Але тільки сьогодні, може завтра, але навряд чи післязавтра. Тим часом неймовірно довга лава запасних провідного клубу України нагадує відстійник для футболістів, які втратили перспективу і невідомо навіщо грають за «Динамо- 2». Запас «Динамо» вже не той, що у вісімдесяті, коли до основи марно пробивалися такі гравці, як Канчельскіс, Онопко, той же Нікіфоров та інші майбутні міжнародні знаменитості. Ні Деметрадзе, ні Шацьких ніхто не «підштовхує» знизу, примушуючи боротися за місце в основному складі. Кузня талантів, якою обіцяли зробити юнацьку школу «Динамо» амбітні господарі клубу, поки що не спрацьовує. До команди ж у пожежному порядку запрошують іноземців сумнівної перспективності із близького зарубіжжя. В Ейндховені наприкінці гри на поле вийшли запрошений торік із Росії форвард Серебренников і запрошений звідти ж щойно Кузьмічов. А що ж власні резерви?

І остання прикрість. Наш заслужений і мудрий тренер ось уже рік як має проблеми із здоров’ям. Чи не було б по-людськи зрозумілим, якби тренеру дали час відпочити, підлікуватися? Світ не знає досвіду керування командою екстра-класу по телефону, нехай і мобільному. Недарма ж за кордоном чи не найбільшим покаранням для тренера є заборона знаходитись на лаві запасних своєї команди? Хто нині реально керує командою «Динамо» у гарячі хвилини вирішальних ігор, коли треба приймати миттєві рішення, брати на себе відповідальність? Михайличенко, Пузач, Дем’яненко чи хтось ще із довгого списку тренерів «Динамо», який щораз дивує зарубіжних журналістів? Всі троє згаданих помічників Лобановського успішно випалюють на лаві запасних по пачці сигарет. А перспективи нашого провідного футбольного клубу так і залишаються за димовою завісою.

Безперечно, невиразна гра «Динамо», особливо у захисті, це вже не випадковість, а явище. Те, що почали влітку у Львові місцеві «Карпати», продовжив у Ейндховені ПСВ. Що буде в грі з «Манчестер Юнайтед»?