ЗАПИТАННЯ «Дня»
— На мій погляд, у самому формулюванні запитання міститься певна заданість, яка передбачає, що партії здатні розробляти загальнонаціональні ідеї розвитку держави та суспільства. Насправді, є деякі особливості, які характеризують саме українські партії. По- перше, всі партії (за винятком Руху на першому етапі) формувалися зверху, а не знизу: вони виникали у вигляді об’єднань певних груп, кланів, бюрократичного апарату, як форми самоорганізації тих, котрі претендують на владу. Це означає, що жодна з партій не брала собі за мету організовувати інтереси класів, страт або інших верств населення, крім себе (до речі, самі інтереси страт і класів у нашому суспільстві перебувають в ембріональному стані). І формувалися вони для того, щоб розв’язати свої власні проблеми.
Ці організації можна розглядати як деякі корпоративні партії, своєрідні закриті акціонерні товариства. Члени цих партій, по суті, контролюються керівниками, лідерами бізнес- структур, які створюють ці організації. На першому місці стоїть не розробка програми, ідеології, ідеї, яка б контролювала певні шари суспільства, а прагматичні міркування.
Якщо партії створюються самі для себе, то вони не претендують на постійну підтримку в масі, і громадяни виступають для них лише як допоміжний матеріал. Та й партіям така підтримка просто не потрібна: ці бізнес-політичні проекти досягають своїх цілей із використанням фінансових, адміністративних, інформаційних ресурсів. Власне, українські партії — антипод європейських партій. Мета наших партій — це вибори. І передусім, не участь у виборах, а створення фракції в парламенті для того, щоб лобіювати інтереси тих або інших груп. Іншими словами партії не створюються на довготривалій основі зі стратегічними цілями. Унаслідок цих обставин партії в Україні не пропонуватимуть моделі розвитку або політичної модернізації. Тому вибори не є механізмом зміни влади і не впливають самі по собі на розробку політичного курсу. Українська партійна система — це штучна система, яка розвивається не природним шляхом, а формується зверху певними закритими способами. А потім про створення партії — і в цьому є і нонсенс, і парадокс — повідомляють суспільству: ось, мовляв, є така партія.
Є ще один важливий момент. З одного боку, елітостворювальні або елітні групи формально «успішно освоюють» нові цінності. Із другого боку, є інертні масові групи. Виходить парадокс: між цими групами існує відчуження і одночасно між партійними елітами та суспільством встановилася згода в тому, що політичні партії — то недієздатний інструмент для виведення суспільства із кризи і для проведення справжніх реформ. Тому суспільство в принципі підтримує діяльність цих партій, хоча й по-конформістському. Однак разом із тим ця підтримка неприродна, вимушена. Партії маніпуляційно затягують у поле своєї діяльності суспільство, виборців: немає еволюційного просування до консолідованої демократії, коли демократизація еліт багато в чому зумовлює і стимулює просування маси в тому ж напрямку.
Оскільки ці партії партикулярні, то вони є антинаціональними і асоціальними. А якщо вони асоціальні, то вони взагалі не можуть претендувати на те, щоб виражати ідею формування політичної нації. У принципі всі партії егоїстичні, і на Заході також. Однак цинічний егоїзм лідерів наших партій просто безпрецедентний. Тому політична культура влади в Україні просто не потребує загальних цінностей, включаючи ідею суспільного розвитку. Це зумовлено слабкістю імпульсів, що йдуть від самого суспільства, відсутністю інститутів громадянського суспільства в країні, — партія просто може не реагувати на ці імпульси. Хоч у своїх програмах багато які партії відображають демократичні ідеали, насправді, жодна з партій не реалізує і не намагається реалізувати ці заяви на ділі. Наші партії — імітатори, вони вдають, що реалізують чужі, європейські цінності, які вони «крадуть» у європейців.
