ЗАПИТАННЯ «Дня»

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ:

— Ставлюся схвально. Аполітичність — це велика розкіш, кожен має визначити свою позицію. Проте варто зазначити, що не всі кандидати достатньо добре оцінюють роль і значення інтелігенції в нашому суспільстві: тут завжди бракувало спеціалістів-політологів, натомість інтелігенція була політично активною. Отже добре, що все-таки є політики, які цей нюанс розуміють і намагаються залучити людей культури.

Щодо мене, то я свідомо не беру участі в передвиборній кампанії жодного з політиків, тому що я хочу підтримувати не особистості, а чітко сформульовані політичні течії. Але наше суспільство не структуроване, хаотичне, звідси й невизначеність наших політиків. Єдине, що я можу сказати напевно: я проти повернення комуністів, під яким би то не було прапором. Але чудово усвідомлюю, що «проти» — це не вихід, вихід — це коли «за».

Анатолій БОРСЮК, кінематографіст, телепубліцист:

— Я беру участь у політиці, можливо, не напряму, намагаючись популяризувати певні позиції «Монологами». Інша справа, що бувають форми участі, для моєї порядності неприйнятні, коли, навіть, якщо я співчуваю певним ідеям, то не можу прийняти способу, яким вони пропагуються. Усе залежить від рівня самоповаги, від розуміння того, що пристойно, а що ні. Має існувати внутрішній культурний цензор, який підказує, куди спрямовувати свої зусилля. У кожного своя шкала цінностей. Мені іноді неприємно бачити людей, особисто мені симпатичних, які беруть участь у політичному шоу сумнівного гатунку. Однак я чудово розумію, що їх до того схилила не тільки внутрішня, але і життєва, побутова доцільність. Ми не в ідеальному світі живемо. Бувають ситуації, коли не брати участі неможливо. До кожного такого випадку я підходжу не огульно, не ідеалізуючи, але і не прагну бути категоричним. Припускаючи, що й мені доведеться брати участь в акціях, що проходять у такій формі, яка недопустима в «мирний час», так би мовити. Не можу зарікатися. Хоч те, як я себе політично виявляю, комусь також може не сподобатися.

Олег СКРИПКА, рок-музикант:

— Я думаю, що це неправильно, але необхідно. Що вдієш — у нас така країна. Утім, подібна практика існує не тільки в Україні. Живучи у Франції, я спостерігав, як відбувалися вибори. Питання тоді стояло гостро: або ліві, або праві. Так от — усі відомі артисти були розподілені. Більшість голосувала і агітувала за правих, у результаті ті, хоч і з невеликою, в три-чотири відсотки, перевагою перемогли. За певної ситуації і я взяв би участь у кампанії такого гатунку. Адже мені треба жити в цьому суспільстві, в цій країні, а я відчуваю себе дуже маленькою постаттю, щоб іти проти законів цього суспільства. Проте, сподіваюся, що в прекрасному майбутньому і довершеному світі цього не буде.

Давид БАБАЄВ, актор:

— Я думаю, що артисти прилучаються до заходів такого гатунку тільки з матеріальних міркувань. Якщо ж вони підкріплюються ще й ідейними — дуже добре, так буває, на жаль, рідко. Проте докоряти своїм колегам не можу. От і за прикладами далеко ходити не треба: наш театр ще за літо не одержав зарплату. Чесно кажучи, я б узяв участь у передвиборній кампанії, якщо кандидат мені симпатичний по-людському і за своїми переконаннями. Лівим би допомагати не став. Однак, повторю, засуджувати нікого не можу. Проте, із другого боку, слово художника на підтримку або з засудженням тієї чи іншої програми може бути вельми вагомим аргументом. І про це потрібно пам'ятати артистам. Тепер я дедалі більше переконуюся в тому, що все ж людям культури лізти в політику не можна. Вони мають впливати на електорат із більш високими, вічними цілями.

Олександр ГЛЯДЄЛОВ, фотограф:

— Про інших мені казати складно, наскільки вони вірять у того чи іншого політика, підтримуючи його на виборах. Можливо, хтось і вірить. А хтось хоче заробити. Це цілком професійно. Я можу казати тільки про себе. Знаєте, увага до моїх фотографій різко зростає перед черговими виборами. Чимало політиків починає телефонувати і просити «картинку на плакат» — вуличних дітей або наркоманів... Мені і в цій президентській кампанії пропонували взяти участь, навіть «погрожували» книжку видати, але з передмовою політика. Я, природно, відмовився. Чому? Тому, що не хочу жодним чином у цьому брати участь. Непрофесійно? Значить, я в цій ситуації дію непрофесійно. Я дуже серйозно ставлюся до того, що роблю, щоб утягувати це в галузь політики, сприйняття якої в мене абсолютно однозначне: категоричне неприйняття.

Володимир БИСТРЯКОВ, композитор:

— Не секрет, що участь, зокрема, артистів естради в передвиборних кампаніях — це переважно чисто комерційний захід. Навряд чи тут доречно вести мову про переконання і принципи. От уже точно: хто платить, причому платить більше, ніж його політичний конкурент, той і замовляє музику. І музику — на свій смак. Щоправда, часто виявляється, що він не збігається із запитами електорату. Скажімо, величезні гроші витрачаються на концерти, розраховані виключно на молодь, а вона часом виявляється найпасивнішою частиною виборців. Отож, навіть залучаючи артистів, політики та їхні команди не здатні прорахувати психологію електорату, його соціальний і віковий склад.

Мирон ПЕТРОВСЬКИЙ, письменник:

— А що, така заангажованість існує? Для мене це несподівана і цікава новина: виявляється, діячі культури беруть участь у передвиборній агітації. Я, ж знаєте, навіть не впевнений у своєму моральному праві оцінювати таку ситуацію. Тут я аутсайдерую. Річ у тім, що я жодним чином не стикаюся з політикою. У мене однакове ставлення як до колишньої, так і до нинішньої держави. У нинішній реальності я присутній як фізичне тіло. Проте інтелектуально і духовно я у всьому цьому не беру участі.

Микола ВЕРЕСЕНЬ, тележурналіст:

— Мені зрозумілі слова відомого польського режисера Анджея Вайди про те, що взагалі-то це огидно, але бувають часи, коли брати участь у політичній боротьбі можна і навіть треба. Чим він, власне, і займався у 80-ті роки. А опісля сказав: досить, час знімати кіно. Так от, я цілком поділяю цей погляд. Так, це — погано. Проте, ймовірно, існують такі періоди, коли можливо. Інше питання, що я не знаю, який нині час в Україні. Ми залишаємося якоюсь транзитною зоною, в якій чекати революційних змін не випадає. Тому я дуже поважаю Богдана Ступку, бо не бачу його серед депутатів. І не дуже розумію Валерію Заклунну, або, скажімо, Олега Басілашвілі: чим вони займаються в парламенті (дарма, нашому чи російському)? Напевно, подібне не буде відбуватися, коли настане нормальне життя. Ну а нинішню участь діячів культури в передвиборних кампаніях я б не став називати участю в політичному житті. Підгрунтя їхньої активності, мені здається, все-таки гроші, які їм не платять за те, за що мають платити, — за творчість.

P.S.: Ми адресуємо це питання всім читачам «Дня»: Наскільки ваша життєва позиція збігається з думками учасників опитування?