ЗАПИТАННЯ «Дня»

Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського університету:

— Головним у цей день моментом, на мій погляд, слід вважати такий факт: держава дожила до того часу, коли може святкувати не просто день збройних сил, а День Збройних сил України. Ще один висновок, який напрошується саме цього дня: на жаль, так сталося, що ми по сьогоднішній день не в повній мірі усвідомлюємо важливості ролі армії. Оскільки Україні довелось протягом сотень років боротися за незалежність, то мілітарний чинник у всі часи брався до уваги. І в цьому ми маємо славні традиції, хоча й населення також в різних формах вело боротьбу. Те, що в даний момент ми недооцінюємо значення виховання поваги й любові до армії у різних прошарків суспільства, є дуже помилковим аспектом. Почуття патріотизму — а вищесказане до його наявності чи відсутності в суспільстві безпосередньо стосується — формується лише в певному просторі. Зокрема — й інформаційному. У нас цей процес до сьогодні носив лише фрагментарний характер: мало, приміром, просвітницьких програм на цю тему, історичних екскурсів у військове минуле, ми не звертали увагу на основні аспекти життя і ролі збройних сил. І це, в першу чергу, — прямий шлях до міфотворчості. Я не стверджую, що в армійських лавах не мають місце всі ті, нерідко ганебні, факти, про які час від часу пише преса. Однак роз’яснювальної роботи, роботи по створенню іміджу, повторюся, замало.

Ця концепція взагалі має народитись у «верхах», стати загальнонаціональною програмою. Певною мірою це сприятиме й прискоренню процесу реформації: ми навіть про цей нюанс були мало інформовані. Хоча, звичайно, створення боєздатної армії без відповідного фінансування такої програми — нонсенс. Я повністю згоден з думкою нинішнього міністра оборони Євгена Марчука про те, що країна виділяла замало коштів на оборонні цілі. І нинішнє суттєве збільшення оборонного бюджету — великий прогрес, хоча нашій армії цього також замало. Для порівняння: якщо сьогодні українська «оборонка» отримала 676 млн., то у сусідів, в Росії, — це 65 млрд. І дуже добре, що останнім часом про необхідність реформи заговорили в повний голос: про які інтеграційні процеси може говорити та країна, воякам якої донедавна не вистачало коштів на військову форму?

Євгенія СОХАЦЬКА, декан факультету української філології Кам’янець-Подільського державного університету:

— Українська армія, як на мене, повинна мати національне обличчя і базуватися на національних традиціях. Ми можемо пишатися, що є така дата — 6 грудня, День Збройних сил України, що атрибути війська українські: жовто-блакитний прапор, тризуб. Українська армія має вишкіл європейського рівня. Адже її представники гідно виконують миротворчу місію в Іраку, інших гарячих точках планети. Ми горді, що міністр Євген Марчук — цивільна людина, яка вільно володіє українською мовою, людина високого інтелекту, гідно представляє Україну в світі.

Як на мене, День захисника, що відзначається 23 лютого, треба скасувати. Бо ми продовжуємо вітати чоловіків у цей день, як жінок — 8 березня. Пора покласти край цій совковій традиції. І друге: хотіла б, щоб армія була професійна. Бо не всі хлопці, яких «беруть» на службу, мають відповідну фізичну підготовку. Та це, мабуть, пов’язано із соціальними негараздами, що доймають нашу державу. Сподіваюсь, всі командири візьмуть приклад із свого міністра — досконало вивчать українську мову. І ще: життя війська повинно бути прозорим, слід забезпечити зв’язок армії і народу.

Анатолій ГУЦАЛ, перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки:

— Козацтво завжди було популярним в українському суспільстві. Козаки у свідомості народу виступали в ролі захисників віри, захисників його інтересів. Для селян козацтво було навіть чимось більшим, ніж захистом, це був своєрідний вихід у світ. І щодо цього армія виступала як певний носій нового. Крім того, вона була носієм функції державності. Якщо взяти сьогодення, ми побачимо, що традиції відроджуються. Сьогодні армія виконує, мабуть, провідну роль у представленні України на міжнародній арені, у формуванні її позитивного міжнародного іміджу.

Володимир ВОЙТЕНКО, професор:

— Я хотів би зупинитися на кількох моментах — особистісних, історично-ретроспективних і, скажімо так, перспективних. Щодо особистісних мотивів, то мені, як і кожному офіцеру медичної служби, довелося й служити трохи в «доблесній радянській армії», й складати відповідні екзамени... Що я бачив? Те, що бачили всі: в армії того зразка можливе було все — від героїзму аж до ідіотизму. Особливість ситуації полягала ось у чому: на випадок війни загальний військовий обов’язок — це те, що, безумовно, було необхідно. Але якщо держава не перебувала в стані війни, армія не вела військових дій, якщо йшлося про нормальну військову підготовку, нормальне цивільне життя, то загальний військовий обов’язок перетворювався лише на загальну військову повинність. І праця, потенціал, зрештою, час молодих людей, яких призивали до лав Збройних сил, використовувався так, як того хотіли вищі військові начальники, які не завжди, скажімо так, усвідомлювали, яку владу вони мали над людьми та як цією владою потрібно було розпорядитися. Тому, здається мені, сьогоднішній курс на створення професійної української армії є запорукою її боєздатності та високої моральної стійкості. Цей напрям, на мій погляд, не має альтернативи.

Що стосується історичних аспектів: найбільшою трагедією Української народної республіки була її нездатність дати відсіч. Пацифізм і соціалізм Грушевського, Винниченка та тих, хто поділяв їхні погляди, спричинився до того, що УНР не мала чим себе захистити. То був драматичний момент, коли В’ячеслав Ліпінський — один із теоретиків та практиків боротьби за українську незалежність — запропонував власним коштом створити в Полтаві кавалерійський полк (він був офіцером царської армії), а йому в цьому відмовили! Чим це закінчилося? Крутами — однією з найтрагічніших, а в певному сенсі й ганебних сторінок історії боротьби українства за свою незалежність.

Нарешті — про теперішню армію й присутність у ній національної української ідеї. Звичайно, армія нам конче потрібна — по-перше, як реальна збройна сила. А по-друге — як символ незалежності, як чинник, що створює один із міфів, на якому тримається ставлення широкого загалу до проблеми нашого суверенітету. Це абсолютно точно, як на мій погляд. З іншого боку, цілком зрозуміло й те, що в нас мусить бути така армія, яку нам дозволяє мати наше економічне становище, й у цих межах вона має бути дієздатною. Тобто вона мусить бути невеликою. Невдовзі після Скнилівських подій «День» видрукував мою статтю під назвою «Що нам робити зі Збройними силами України?». Я говорив те, що є очевидним для всіх, хто збоку дивиться на армію, не будучи заглибленим у її внутрішні проблеми. Армія має діяти, має озброюватися, серед іншого й морально та психологічно, виходячи з трьох системних принципів: РСК — реорганізація, скорочення та контракт. Не зупинятимусь на кожній із цих позицій, тому що бачу сьогодні, що новий міністр оборони Євген Марчук робить саме те, що диктується системними принципами, а не є смиканням у різні боки. Я також схвалюю ініціативи щодо направлення наших миротворчих контингентів, зокрема, на Балкани, до Іраку, а також до Ліберії — то є найкращий метод професійної підготовки наших військових в умовах, наближених до життя з його реальними потребами. Невелика, мобільна, професійна, готова до будь-чого армія — та армія, якою ми пишаємося — має бути однією із перспектив творення нашого справді незалежного зовнішньо- та внутрішньодержавного статусу.