ЗАПИТАННЯ «Дня»

Юлія ЖЕНЕВСЬКА, головний редактор газети «Одеський вісник»:

— Говорити про значні зміни протягом року складно. За такий невеликий термін суспільство не може змінитися. Говорити треба про інше: кожна професія — дзеркальне відображення суспільства, в якому ми живемо. Ми все ще перебуваємо на етапі якщо не розвитку, то звикання до нової системи, усвідомлення того, що відбувається з нами, того, що відбувається у світі. Отримання цих знань дорого коштує і нам, журналістам, і тим, хто нас читає. Сьогодні хочеться побажати собі й усім іншим швидше пристосуватися до нових обставин. Ввести нову систему світогляду, яка б відповідала сучасності, але не суперечила загальнолюдським цінностям.

З іншого боку, важливо бути уважним до дрібниць. Безумовно, у всіх бувають помилки, але якщо вони трапляються (переважно через цейтнот щоденної газети), ми досить гостро переживаємо. У нашій газеті ми намагаємось публікувати тільки перевірену інформацію. На жаль, дуже часто преса страждає від неточностей. Цього гріха ЗМІ не змогли позбутися і цього року.

Наталя КОНДРАТЮК, журналіст, завідуюча представництвом «Первого канала» (Росія) в Україні:

— Думаю, цього року, як, проте, і минулого, і позаминулого.... особливо святкувати нам нічого. Навіть загибель колег і друзів ми ухитрилися використати як підставу звести рахунки один з одним на сторінках некрологів. Невже саме це — та свобода слова, за яку так шумно боролися? Соромно читати, дивитися, слухати, як на весь світ ми старанно принижуємо власну гідність.

Чим закінчилася боротьба з «темниками», думаю, навіть говорити не варто. Досить подивитися новини або відкрити газети. Хоч сам факт примусив чиновників бути обережнішими. Але наївно було б думати, що вони своїми руками заберуть у себе і віддадуть на відкуп журналістам такий могутній важіль впливу, як ЗМІ. Хіба для того купували? Сумно, що ця боротьба ще більше розділила журналістів.

У творчому плані — нічого грандіозного також не сталося. Газети читати не цікаво. Дивитися ТБ ще гірше: засилля вульгарності та примітиву. Поодинокі успіхи — статті або програми — нечисленні. Майже нічого яскравого. Наша журналістика — це різні відтінки сірого.

Олег ОНИСЬКО, головний редактор «Львівської газети»:

— У більшості країн ставлення суспільства до людей, які виконують суспільно важливу і важку місію журналіста, поважніше, ніж у нас. Принаймні до журналістів якісних (не бульварних) видань, каналів чи радіостанцій. За минулий рік українські журналісти практично нічого не зробили, щоб змінити ставлення до себе. Суспільні функції ЗМІ — застерігати, випереджати і розказувати про те, що діється навколо. Але те, що українці бачать, і те, що їм розказують, суттєво розбігається, і часто медіа є кривим дзеркалом.

Попри присутність різних політичних інтересів, львівська преса відрізняється від київської разюче. Знаю, бо працював в обох містах. У Львові чи то у опозиції, чи то у влади нема проблем оприлюднити будь-яку інформацію. Для цього достатньо скликати прес-конференцію або написати велику статтю в газету. Більш того, газети конкурують, щоб опублікувати гарячий матеріал. У столиці я рідко це спостерігаю. На жаль, львівські медіа є наразі заслабкі, щоб претендувати на загальноукраїнський статус.

Олена ФРОЛЯК, ведуча програми «Факти» (ICTV):

— Ставлення суспільства до журналістів залежить від самих журналістів. Цього року вони часом штучно підігрівали інтерес до себе — парламентські слухання про свободу слова, вихід з ефіру кількох відомих ведучих тощо. Та загалом ставлення не змінилося через відсутність прориву в самій журналістиці і на телебаченні зокрема. З іншого боку, саме цього року суспільство продемонструвало свої часто-густо низькі смаки, б’ючи рекорди в перегляді дешевого ток-шоу «Окна»...

Я вважаю, що ставлення може змінитися кардинально тільки у випадку створення в Україні якісно нового телебачення — пізнавального, документального, креативного, яскравого телебачення, телебачення настрою. Я бачу і прагну зміни ставлення до журналістів саме через створення яскравої журналістики.