ЗАПИТАННЯ «Дня»

Інформація про те, що містобудівники, окрилені першими «будівництвами століття» в столиці, вирішили піти далі і впритул зайнятися відтворенням храмів, у принципі, не нова. Залишаючи без уваги критику на свою адресу з боку незалежних професіоналів, чиновники від архітектури проте щедро діляться планами на майбутнє. Ось і минулої п’ятниці рекламно-інформаційному агентству «Новости» підтвердили у прес-службі Київміськадміністрації: мер столиці Олександр Омельченко планує забезпечити фінансування будівництва храмів за рахунок бюджетних і благодійницьких коштів. Тому «День» вирішив уже вкотре звернутися до цієї теми і дізнатися думку небайдужих до майбутнього вигляду столиці професіоналів.

Олена ТИТОВА, вчений секретар Всеукраїнського товариства охорони пам’ятників:

— Подібну політику інакше, як «витонченим геростратством», на жаль, не назвеш. Те, що зведення культових споруд набуло масового характеру, свідчить не про відродження духовності, а, швидше, про спекуляцію останньою. Чиновницький цинізм вражає: тоді, як на збереження автентичних пам’ятників виділяють мізерні кошти («завдяки» чому руйнується аура древнього міста), те, що зводять, відразу отримує статус пам’ятників архітектури. Тим часом, згідно із законодавством, «новобуди» можуть іменуватися виключно макетами. Та й «макетами» багато з них назвати не можна — тому, що стояло на їхньому місці декілька століть тому, вони часто не відповідають. Міжнародні хартії, присвячені захисту архітектурної спадщини, містять наполегливу рекомендацію: не зводити те, пам’ять про зовнішній вигляд чого не збереглася, й у разі відсутності точних графічних матеріалів. Як у такому випадку узгоджуються лицемірні заяви про «європейськість» архітектурного майбутнього столиці й ігнорування вищезазначеної норми?

На даний момент фреска XI століття у Видубицькому монастирі знаходиться у жахливому стані. Дослідженням церкви Спаса-на-Берестові займається ЮНЕСКО, а не вітчизняні чиновники з пам’ятникоохоронних структур при владі. Музей Пирогово за 12 років тільки одного разу отримав кошти на реставрацію. Коли «облагороджували» площу в районі Софії, археологам, які не отримали можливості провести дослідження («вихоплювати» знахідки їм довелося буквально з- під ковша бульдозера), останнє пояснили так: нема там, виявляється, жодного культурного нашарування! Чи залишиться культурне нашарування від «мертвих» будівель, які масово зводять сьогодні?

Валентина ІРШЕНКО, виконавчий директор Всеукраїнського фонду відновлення історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара:

— Кабінет Міністрів затвердив програму відтворення 56-ти найвидатних пам’яток, із яких одну — каплицю на могилі гетьмана Дорошенка — відновлюватимуть у Росії на кошти діаспори і 9 — у столиці: Успенський і Михайлівський собори вже споруджено, будівництво інших триває або планують. Незважаючи на те, що деякі вчені виступають категорично проти будівництва, як вони їх називають, «муляжів», у Фонді вважають, що Україні необхідно відновлювати ті храми, які мають велике значення з історичного погляду. Дев’ять разів знищували і відновлювали Успенський собор, природно, кожен відтворювач привносив у його образ щось своє, суб’єктивне, але не можна було залишати просто руїну. Вважаю доцільним і відновлення Церкви Різдва Христового на Подолі, адже у ній відспівували труну з Кобзарем. Потрібно відбудувати і Хортицю, де ситуація взагалі катастрофічна: бізнесмени купують землю і колиска козацтва потихеньку перетворюється на будмайданчик для Макдональдсів та ресторанів.

Я не архітектор, тому мені складно говорити про естетичний бік справи, однак, повторюся, храми, які несуть історичне і духовне навантаження, потрібно відновлювати. За це свого часу ратував і Олесь Терентійович Гончар, оскільки відтворення знакових пам’ятників показує, що нація міцно стоїть на ногах. Проте ще раз хочу підкреслити: йдеться виключно про знакові храми, оскільки коли будівництво сакральних об’єктів ставиться на потік, це загроза духовності, а не її підвищення. Уже краще б гроші не «розпорошували» на численні споруди, а спрямовували на відновлення, знов-таки, знакових об’єктів. Особливо, якщо враховувати те, що гроші на таке будівництво частково беруть із бюджету. Нарешті, потрібен консенсус між будівниками і незалежною професійною громадськістю.

Лідія ПОНОМАРЕНКО, києвознавець:

— Найточнiше мотиви «старателів» від архітектури характеризує слово «заробітчанство». Про багато культових споруд на сьогодні, на жаль, можна дізнатися лише з краєзнавчої літератури. Проте при цьому їх не треба відновлювати. Вже зовсім не ті архітектурні ареали там, де раніше стояли храми, тому їх спорудження буде недоречним. Але, судячи з усього, нинішніх архітекторів це анiтрохи не бентежить, як і те, що зведення церков здійснюється тими самими темпами, що й будівництво масового житла.

Чому італійці, греки, карфагеняни, а також їхні гості знаходять чарівність саме у своїх «руїнах»? Чому поляки, які вирішили відновити старе місто після зруйнування його німцями, намагалися збудувати його з автентичного матеріалу і скрупульозно дотримувалися старих креслень? І чому в Україні нікого не турбує той факт, що про кількість куполів Десятинної церкви (яку планують відбудувати) не знають навіть найкомпетентнішi у цьому питанні фахівці?

Хоч, напевно, причина будівельної активності очевидна. І ось один з прикладів: цементна «подушка» під плиткою на Михайлівській площі повинна бути глибиною в 50 см. Тим часом, кажуть, необхідного стандарту дотримуються перші два метри, далі — вже 35 см. Думається, цей факт або те, що зведення сакральних об’єктів ведеться за розцінками реставраційних робіт (які в кілька разів дорожчі за будівельні), все пояснює.

Мене як людину, яка має уявлення про геодезію, непокоїть також інший нюанс містобудівної політики. Наскільки мені відомо, в Україні на рівні інститутів картами старовинних струмків не займаються, оскільки на це немає коштів. Природно, не враховують цю проблему і при будівництві. Наприклад, у районі залізничного вокзалу мають намір будувати багатоповерховий паркінг. Тим часом, вокзал стоїть на насипному грунті — в цьому місці розташовується заплава Либеді. Під універмагом «Україна», як і під будівлею на Бессарабці, яку на даний момент реконструюють, — і зовсім суцільне болото. Так що перетворення в цих районах потенційно небезпечні. Я вже не кажу про естетичну сторону питання — наприклад, про завдання непоправних збитків історичній архітектурі центру.

Лариса СКОРИК, архітектор:

— Що я можу додати до того, про що говорю постійно: активність столичних містобудівників — це вже діагноз. Жодна країна світу не випікає храми, як млинчики. Вже не кажучи про те, що відтворення об’єктів, які абсолютно не мають історичної й естетичної цінностi, ні зрозуміти, ні пояснити неможливо.

Про відновлення деяких храмів ще можна говорити — з урахуванням їхнього «статусу». Та при відтворенні їх доцільно нарешті почати враховувати канони містобудівної науки — знати, як правильно «вписати» споруду в той архітектурний простір, який склався на сьогоднішній день.

Ставлення «батьків міста» до будівництва сакральної архітектури — це ерзац, який призводить до спрощення символу.