ТИСЯЧІ ВІДПОВІДЕЙ І ОДНА ПРАВДА

...Вона їздила селами різних регіонів України, йшла на ферму, в поле, на подвір’я. Щиро розмовляла зі службовцями та робітниками, фермерами та колгоспниками. Іноді завойовувала довіру, сидячи з жінками на купі «буряків», обідаючи разом із ними, а роздаючи анкети, підкреслювала: мене не цікавлять імена та прізвища, мені потрібна лише правда.

— Життєві проблеми сільської трудівниці ніколи не були об’єктом пильної уваги науки, — каже Катерина Іллівна. — Аби заповнити цю прогалину, я кілька років присвятила власному соціально-економічному й демографічному дослідженню.

Серед 42 запитань анкети були й дуже особисті, потаємні, багато хто сором’язливо відвертався, ховав свої зізнання від чужих очей. Тисячі сільських жінок довірили їй таємниці, у яких не зізнавалися навіть близьким людям. Про ідеал сімейного життя в юності й чи збігся він із реальністю, скільки дітей хотілося до заміжжя, чи задоволені вони своєю долею та обранцем. Цікаво, що всі брали шлюб за коханням, планували 2-3 дітей, проте фактично половина опитаних від цієї мрії відмовилася.

У чому тут річ? Серед головних причин, вважає Катерина Іллівна, падіння життєвого рівня, відсутність державної підтримки, невпевненість у завтрашньому дні та страшне навантаження на прекрасну половину, яке перевищує всі допустимі фізіологічні норми. Коли автор монографії вперше оприлюднила ці дані, хтось із журналістів миттєво «обіграв» їх, заявивши про українську «рабиню Ізауру». Овва, те, що тягне наша «рабиня», бразильській красуні й не снилося. І все-таки (чим не парадокс?) на запитання «Чи задоволені ви своєю долею?» дві третини жінок відповіли позитивно. Правда, маючи на увазі передусім соціальну поведінку чоловіка в родині...

«КОЛГОСПНИКУ НЕ НАЛЕЖИТЬ»

Сільськими проблемами Катерина Якуба займається понад тридцять років. Наукову працю, якою вона захищає інтереси «глибинки», присвячено пам’яті її матері Стукало Улянi Афанасівни. Поруч із нею, в селі Безулівка Київської області, вона росла, і всі, як сказав один голова колгоспу, «баб’ячі проблеми» їй не просто близькі, вони неначе кровоточива рана.

— У 29 років мама залишилася без чоловіка, з двома дітьми, — розповідає вона. — 45 років гнула спину в колгоспі, і крім мильних бульбашок у вигляді трудоднів «заробила» деформований хребет, грижу й інвалідність. Якось поїхали ми з нею на Київський протезний завод замовляти бандаж.

— Платіть, — сказали нам.

— Так мама ж на пенсії, — здивувалася я.

— Безкоштовно належить тільки робітникам і службовцям.

Це був перший удар по моїй свідомості. Справа не в грошах. Як би ви поставилися до того, що вашу маму, мільйони інших людей, котрі годували всю країну, вважають людьми другого сорту?! Другий удар був хльосткішим. Через тиждень після поховання матері до нас постукалася листоноша: «Вам грошова допомога, розпишіться! «А тоді: «Ой, вибачте, вам не належить — вона ж колгоспниця». Після цього я написала гнівний лист у головну союзну газету «Правда» під назвою «Колхознице не положено». Чудово розуміючи, що тепер і з партії вилечу, і з науковою кар’єрою покінчено. Мене це не лякало, все в мені кипіло, настільки я була обурена цим споконвічно несправедливим ставленням до села. А ще через тиждень прийшла відповідь, у якій мене ввічливо запевняли, що всі зауваження та пропозиції будуть врахованi під час ухвалення нових законодавчих актів.

«З АГРАРНИМИ РЕФОРМАМИ МИ СПІЗНИЛИСЯ РОКІВ НА П’ЯТДЕСЯТ»

Крутих змін тоді сільський народ так і не дочекався. Не можна похвалитися ними й тепер, із надбанням століттями вистражданої незалежності. На запитання «Хотіли б ви, щоб діти успадкували вашу професію?», в середньому 90% опитаних сільських трудівниць відповіли негативно. Звідси і профорієнтація сільської молоді аж ніяк не на користь гинучого аграрного сектора АПК, і проблема міграції.

З 1960 до 1992 року потік мігрантів мав стабільний напрям: село — місто. Внаслідок цього з карти України зникло кожне третє село. І раптом у 92—93 рр. міграційні річки потекли назад — міський рай для багатьох обернувся пеклом. Ненадовго. 1997 року все повертається на круги своя. Шукати щастя вирушає нове покоління 15—19-річних молодих людей, серед котрих 61% дівчат. І сільське населення й далі старіє, народжуваність лише на 55% покриває природний спад.

— Одного разу, — згадує автор цієї сумної статистики, — я запитала прикуту до ліжка маму: «Правда, якби все повернулося, Ви вже не працювали б так тяжко, на знос?» А вона відказала: «Я сапу з рук не випускала б». Я була вражена: «Мам, ну чому, Ви ж стали калікою через це?» «Ти не розумієш, — відповіла вона. — Земля — це здоров’я, земля пахне здоров’ям».

Це сказала паралізована жінка. Замислившись, я зрозуміла, що з нинішніми аграрними реформами ми спізнилися років на п’ятдесят. Землю потрібно було віддавати, коли вона селянинові «пахла», коли він готовий був «орати» її чим завгодно. Тепер йому потрібна хороша техніка, кредити, гарантії... Без них село в аграрній Україні не стане тим самим рятівним кругом, який у багатьох країнах витяг із трясовини всю економіку.

ЧОМУ ГІРЧИТЬ ЦУКОР

Трударі села добре розуміють, що «ніхто не дасть їм порятунку». Тож, за звичкою, і далі тягнучи лямку колективної трудової повинності, вони покладаються переважно на підсобне господарство. Найбільше дістається жертвам власної емансипації — прекрасній половині. Відповідаючи на запитання, «Що потрібно зробити, аби змінити ваше соціальне становище?», жінки, реально оцінюючи ситуацію, хотіли б: обмежити пенсійний ценз 50 роками, добитися нормальних соціально-побутових умов і гідної оплати праці. Неймовірно, але факт — перше бажання вже справдилося, хоча торкнулося тільки жінок доярок і свинарок-операторів з 20-річним стажем. Катерина Іллівна, котра за правом пишається цим завоюванням, продовжує боротися за інші.

— Пізньої осені мені випало побувати в одному з сіл Таращанського району Київської області, — згадує вона. — Підходжу до поля, де колгоспниці підбирали після комбайна й чистили «солодке коріння», і бачу здалеку дивні якісь, схожі на кенгуру, силуети. Лише придивившись, зрозуміла, що до попереків жінок прикріплено подушечки для сидіння на мерзлій землі. Ці зігнуті, покірні спини з подушечками мене просто приголомшили. Чорна невдячна праця, яку в усьому світі виконують механізми, перетворює сільську трудівницю на рабиню, позбавляє її здоров’я й вільного часу. Цукор, добутий отаким способом, повинен бути для країни гірким і ганебним.

Зараз, коли деякі політики, користуючись розгубленістю й ностальгією народу за минулими, благополучнішими часами, кличуть нас у «щасливе вчора», варто задуматися: а чи було воно таким? «Вчись гарно, доню, а то підеш на буряки», — лякали дочок усі матері-колгоспниці України.

У ХХ столітті народи багатьох країн досягли достатку та благополуччя, а ми, в колгоспному полоні, так і топчемося з вилами в гною. До такого рабського соціалізму-комунізму кличуть нас знову? Може, оберемо інший шлях?