Життя в Iстині Вацлава Гавела
Задовго до того, як комуністичний режим Чехословаччини розвалився (1989), Вацлав Гавел був однією з найвидатніших постатей у чеській історії — він уже був успішним драматургом, коли став неофіційним лідером опозиційного руху. Хоча Гавел сподівався повернутися до написання творів, революція піднесла його на пост президента Чехословаччини, і після розколу країни (1993) він був обраний президентом нової Чехії (обіймав цю посаду до 2003 року).
Політична кар’єра, міцно пов’язана з історичним збігом, зробила Гавела незвичайним політиком. Він не тільки привніс у політику, що сформувалася після 1989 року, певну недовіру до політичних партій; як колишній дисидент, він уважав за потрібне наголосити на моральному аспекті політики — позиція, яка, зрештою, спричинила неминуче зіткнення з прагматиками і технологами влади, чий провідний представник, Вацлав Клаус, став наступником Гавела на посту президента.
Публічне життя Гавела можна поділити на три періоди: художник (1956—1969), дисидент (1969—1989), політичний діяч (1989—2003) — проте він завжди поєднував усі ці сутності в громадській діяльності. Як молодий і перспективний драматург 1960-х років, Гавел був, звичайно, дуже «політичний», бо приділяв особливу увагу абсурдності режиму. Він також був чи не найактивнішим критиком цензури та інших порушень прав людини, що зробило його дисидентом навіть під час ліберальної «Празької весни» 1968 року.
Ім’я Гавела було занесено в чорний список, його відкрито переслідували після радянського вторгнення в Чехословаччину в серпні того ж року, але митець продовжував писати антитоталітарні п’єси. 1977-го він разом із 200 іншими дисидентами заснував рух боротьби за права людини (Хартія-77), який швидко зарекомендував себе як провідна сила опозиції. Гавел був однією з трьох головних постатей руху.
Наступного року Гавел написав доленосне есе «Сила безсилих», де описав режим «нормалізації» Чехословаччини після 1968 року як морально збанкрутілу систему, ѓрунтовану на всепроникній брехні. 1979-го Гавела засудили до п’яти років тюремного ув’язнення за діяльність у Комітеті захисту несправедливо звинувачених (відгалуження Хартії-77, що провадило моніторинг порушень прав людини та переслідувань у Чехословаччині). Звільнили Гавела наприкінці терміну через пневмонію (джерело серйозних проблем зі здоров’ям на все життя). Його «Листи до Ольги» ( написані у в’язниці філософські есе, у яких Гавел звертався до дружини) миттю стали класикою антитоталітарної літератури.
Президентом Чехословаччини Гавел продовжував сполучати політичну, дисидентську й художню сутності своєї натури. Він сам писав промови, убачаючи в багатьох із них філософські та літературні твори, у яких не тільки критикував нелюдяну технологію сучасної політики, а й неодноразово закликав чехів не стати жертвою безглуздого споживацтва і партійної політики.
Концепцією Гавела була концепція демократії, основана на сильному громадянському суспільстві й моралі. Це відрізняє його від Клауса, іншої провідної постаті часів посткомуністичних трансформацій, який виступав за швидкий перехід, позбавлений, по змозі, моральних вагань і перешкод, пов’язаних із верховенством права. Їхній конфлікт сягнув апогею 1997-го, коли уряд, очолюваний Клаусом, розпався після серії скандалів. Гавел описав економічну систему, створену посткомуністичними реформами Клауса, як «капіталізм мафіозі».
Хоча Клаус не повернувся на посаду прем’єр-міністра, його «прагматичний» підхід узяв гору в політиці Чехії, особливо після відходу Гавела від президентства (2003). Справді, найбільшою поразкою Гавела може бути те, що більшість чехів сьогодні вважають свою країну за місце, де політичні партії виступають у ролі агентів потужних економічних груп (багато з них створено незрідка корумпованою приватизацією, контроль над якою мав Клаус).
Останніми роками президентства Гавела політичні опоненти висміювали його як наївного мораліста. Багато пересічних чехів не сприймали його не лише за те, що видавалося безупинним моралізаторством, а й через те, що Гавел уособлював брак мужності в них самих, як це було за комуністичного режиму. Поки за кордоном на Гавела продовжували дивитися з повагою і захопленням, бо він боровся проти порушень прав людини в цілому світі, на батьківщині його популярність похитнулась.
Проте сьогодні все інак. З огляду на невдоволення всюдисущою корупцією та інші вади політичної системи чехи дедалі глибше осягають моральні заклики Гавела. Тепер, коли його не стало, виявилося, що Гавел передбачив чимало нагальних проблем ( і не тільки щодо внутрішніх справ країни): ще за президентства він неодноразово звертав увагу на руйнівні сили індустріальної цивілізації і глобального капіталізму.
Багато хто міг би запитати, що зробило Гавела тим, чим він є. Відповідь проста: порядність. Він був порядною, принциповою людиною. Гавел не боровся проти комунізму через якісь приховані особисті цілі, а робив це лише тому, що, на його думку, комунізм був непорядною, аморальною системою. Коли 1999-го Гавел як президент підтримував бомбування Югославії, а 2003-го виступав за вторгнення в Ірак, він говорив не про геополітичні або стратегічні цілі, а про потребу покласти край порушенням прав людини жорстокими диктаторами.
Дотримуючися таких переконань у політичній кар’єрі, Гавел став діячем, яких уже немає в сучасному світі. Можливо, через те нині, коли Європа і світ у цілому стоять перед обличчям глибокої кризи, бракує ясного і мужнього слова, яке могло би спричинитися до помітних змін.
Смерть Гавела, великого прибічника європейської інтеграції, дуже символічна: він був одним з останніх із нині зниклої породи політиків, які могли б ефективно керувати країною за надзвичайних часів, тому що ці люди були віданні цінностям загальної порядності і загального добра, а не ідеям утримання влади. Якщо світ здолає всілякі кризи, — житиме духовний спадок Гавела.
Їржі ПЕХЕ — політичний радник Вацлава Гавела з вересня 1997-го по травень 1999 року. Сьогодні — директор Нью-Йоркського університету в Празі.
