Гарячі теми:

ЛIСАБОН. Фонограма. Фрагмент

27 жовтня, 15:58

Я хочу розповісти про двох людей, яких не дуже-то й обходить, чи розкажу я про них, бо їх насправді не існує.

Одного звати Філ. Він — звукооператор, їде до друга-режисера Фрідріха, щоб допомогти зі зйомками фільму.

Фрідріх розчарований не так у професії, як у реальності, яка вщерть засмічена масовим виробництвом візуальних образів. Він хоче почати створювати кіно з нуля — так, ніби Люм’єри лише вчора продемонстрували свій химерний винахід. Для цього знаходить камеру древньої моделі й фільмує все, що бачить. Але розчаровується і в цьому.

Філ вештається містом — пише звуки для німих плівок Фрідріха і намагається знайти його самого. Зрештою знаходить, повертає йому віру в ремесло, і вони очманіло носяться вулицями з камерою та мікрофоном. В останньому кадрі з’являється великий португальський поет Фернандо Песоа:

Nгo sou nada.

Nunca serei nada.

Nгo posso querer ser nada.

А parte isso, tenho em mim

todos os sonhos do mundo.

Фільм Віма Вендерса «Лісабонська історія», героями якого є Філ, Фрідріх і Фернандо, я бачив уперше 20 років тому. Він нагадує сон у дитинстві, коли ти настільки легкий, що здатен злетіти. Місто, показане в «Історії», не здалося мені цілком реальним, я не уявляв себе в ньому — але запам’ятав його, бо воно було частиною цієї легкості.

Я увійду в це місто тим самим шляхом, що й Філ. Я розповім про його звуки.

ПЛЕСКІТ ХВИЛЬ ТЕЖУ

Уже промерехтіли міські вогні в ілюмінаторі, ніби жаринки від багаття, проїзний квиток фісташкового кольору, троє однаково бородатих сикхів у чорному, бузковому й жовтому тюрбанах у метрі, молодий модник у рваних джинсах, котрий зі своєї ж волі взявся пояснювати, як мені дістатися хостелу; мокра від нещодавнього дощу бруківка на площі Камоенса, бічні вулиці, які впадають у блискучу темряву ріки Тежу; хаотична нетвереза публіка під Камоенсом, двійко перебендів на сходах постаменту біля батареї пивних пляшок — лисий мучить електрогітару задля власної втіхи, а патлатий просто п’яний; за пам’ятником проїжджає трамвай, саме такий, як на всіх туристичних відео, — старомодна гримуча коробочка на коліщатах, з трамвайного вікна на мене дивиться пишнотіла індіанка в бордовій сукні, я розплутую лабіринт вулиць Високого кварталу, а на рецепшені в хостелі вбивча мулатка з червоним волоссям слухає ніжно-тужливі пісні Buena Vista Social Club.

Вивантажую речі, переводжу подих, вирушаю до води.

Район багатий на шинки та компанії гуляк. Проходжу мостом над вулицею, де з одного боку світиться червоним Strip Tease, а з другого синім — Discoteca. До мене весь час по-змовницьки підморгують якісь дивні незнайомці, як білі, так і чорні. Все з’ясовується, коли один із них, посміхаючись, наче рідний, вимовляє чарівні слова: «Хашішь, хашішь, пакістані, о’кей!». Але я вже обкурений Лісабоном по саме несвідоме.

Місяць пробивається крізь низькі й швидкі хмари, білий від напруги. Тежу б’ється об мурований берег навалою роздратованих хвиль. Поруч зі мною на камені сидять інші вечірні волоцюги. Хтось курить той самий гашиш. На лівому березі — статуя Христа, загорнута у хмари, промені підсвітки розтікаються безформним ореолом, через що в усій картині з’являється тон інфернальності.

До хостелу повертаюся

змерзлий і замріяний.

Засинаю в Лісабоні.

Хоч як це дивно, прокидаюсь у ньому ж.

ЧОВГАННЯ

Португальський тротуар нерівний, він являє собою зачовганий до дзеркального блиску жовтаво-чорний кам’яний візерунок, відомий у світі як португальський орнамент. У деяких місцях він настільки вузький, що автомобілі мало не зачіпають твій бік, і доводиться притискатися до стін, пропускаючи зустрічних перехожих.

Серед них трапляються лісабонці й туристи, а ті у свою чергу поділяються на три категорії: групи пенсіонерів, закохані пари і я, людина у шкіряних капцях з важкою підошвою. Ми всі стоїмо в тих самих чергах і пензлюємо тими ж вулицями й площами; та коли йду я, то можу човгати так гучно, відкидати таку шумну тінь, що на мене озираються. Я — єдиний турист, на якого озираються і який при тому жодних законів, Божих або людських, не порушує.

Лісабон — суцільні пагорби й гори. Ними ще човгати й човгати.

ШУМ ВЕНТИЛЯЦІЇ

На площі Камоенса з решітки вентиляції метра виривається потужний струмінь повітря. Вуличний дивак скидає свою сорочку, тримає над цим потоком і відпускає. Вона здіймається до висоти триповерхових будинків, що викликає у чолов’яги нестримний регіт. Ловлю себе на думці, що якби втратив досить ваги, то мене цим протягом винесло би ще вище, над Камоенсом, над площею, а там підхопило б вітром, і я ширяв би собі понад містом, а тоді опустився би в океан, перетворився б на морського демона і довіку дивився б на Лісабон очима чайок.

ВІТЕР У ВАНТАХ МОСТУ

Якщо стати під мостом 25 квітня, то інколи можна почути гуркіт потягів та гул літаків, а от шум автівок — ніколи. Переважаючий звук — безперервна низька нота, що ледь помітно варіюється за тональністю. Це гудіння м’язів міста, напружених у колосальному зусиллі.

ЦИКАДИ ПІД ВІЛЬНОЮ ВОДОЮ

Цикад у Лісабоні не чути, навіть у парках і дворах. Варто, однак, виїхати за межі історичного центру, в район Алто да Серафіна, до зарослої лісом долини Алкантара, де залишаються тільки шосе й акведук Агва Лібре.

Акведук перерізає долину послідовністю циклопічних кам’яних арок. Вони настільки високі, настільки потемнілі від часу, що зелень віддалених схилів, яка їх заповнює, здається водоспадом. Зелені потоки падають у долину, а назустріч їм здіймається безтурботний і нічим не затьмарений хор цикад.

ВІКОННІ БАЛАЧКИ

Вулиці старого Лісабона рідко бувають прямими. Вони звивисті, немов у східному селищі, подекуди звужуються, розширюються, переходять у круті сходи догори...

На мотузках уздовж вікон вивішують білизну, і коли треба подивитися, що робиться на білому світі, простирадло відсувають, ніби театральну кулісу.

Літня сеньйора сидить на ослоні при порозі й теревенить з такою ж древньою подругою, котра визирає з вікна другого поверху будинку навпроти. Ця бесіда лине вже не перший день і не перший рік, і обмежень у ній немає, так що про найменші таємниці й подробиці родинного життя точно знає вся околиця — ну, то й що? Assim o que, як тут кажуть.

Схоже, соцмережі винайшли в кварталі Алфама за кількасот років до «Фейсбуку».

СВИСТУЛЬКА

Неквапний підйом серед порослих папороттю стін у цілковитій передвечірній тиші перериває мелодійний двотональний свист. Пригадую, саме такий чув у «Лісабонській історії». Звертаю за ріг, де бачу напівнавіженого художника в шортах, футболці з літерою F — символом того-таки «Фейсбуку» і в рок-н-рольних темних окулярах. Усю вуличку-сходи він перетворив на виставку просто неба. На сходинках — його колажі та паперові фігури впереміш зі старими журналами й конвертами грамплатівок, а головний експонат — скульптура собаки, перед якою стоїть блюдечко з водою. Зрештою, тут-таки з’являється справжній рудий пес, котрий, певно, й послужив моделлю. Дивак щось бубонить сам до себе, заходиться сміхом, грає на сюркалці, і песик сміється разом з ним.

СПІВ КАНАРОК

Лісабон влітку живе на вулиці. Вікна і двері перших поверхів відчинені, кондиціонерів немає. Тут можеш іти нічною вулицею сам-один і раптом підгледіти, як татуйований громило робить зачіску сеньйорі з розкішним чорним волоссям, поливаючи його чимось дуже запашним, так що довкола її голови зависає благовонна хмара. Можна побачити родинну вечерю або зосередженого яппі за ноутбуком, або трирічне дівчатко, зачароване телеекраном.

Місто нагадує обшарпану, але затишну вітальню. Тут не чути церковних дзвонів, але кожен другий провулок заливають співи канарок і папужок, котрих у клітках вивішують на вулицю. Стінами повзуть триметрові кактуси, укорінені в горщиках. Канарки збивають повітря в густе солодкаве масло, у дзвінкий колоїд, що уповільнює твій рух до шанобливої швидкості.

ОКЕАНСЬКИЙ ПРИБІЙ

У півгодини їзди потягом від центру можна засмагати, пірнати, гойдатись на хвилях горічерева й роздивлятися хмари у формі ієрогліфів, а на виході з пляжу побачити звичайне міське подружжя середніх років у компанії двох здоровенних гусаків. Засмаглий чолов’яга зі зворушливою ніжністю бере кожного з них на руки і полоще його під душем, а жінка підгодовує птахів морквою та капустою. Пляжна публіка в замилуванні, гусаки поважно ґелґочуть. Зрештою, Рим вони вже врятували. А Лісабон рятувати вже не треба.

Ще сорок хвилин автобусом. Край Європи. Мис Кабо да Рока. Внизу повільно перекочуються водні пагорби, розбиваючись об скелі. Шум доноситься аж сюди, далеко нагору, де на сонці виблискує стела з цитатою Камоенса.

Мені чомусь здається, що цей нелюдський гул відлунює в місті, і, стихаючи, перетворюється на пісні. На фаду.

ФАДУ

Співає одна, грають двоє.

Не надто сумно, не надто весело.

Настільки душевно, що серце ніби

обливається вишневим сиропом.

Фаду — від слова «доля».

Але фаду — не доля. Це — судаді, saudade — слово, недоступне для перекладу. Світла меланхолія, навіяна вітрами з вічно розгніваного холодного океану.

ГУДОК, ЯКОГО НІХТО НЕ ЧУВ

Рожеву вуличку замикає жовта труба корабля, який заякорився на Тежу. Він просто вплив у кадр.

Місто впливає в кадр.

Воно кадрує тебе в собі.