Олександр ВОЛОЩУК: «Світ значно гостинніший, ніж ми звикли вважати»

Олександр Волощук, 38-річний мандрівник із Чернігова, з тієї ж когорти, що й Людина року-2010 за версією «Дня» Микола Хрієнко. У його туристичному «доробку» чимало подорожей: об’їздив російську Північ, Зауралля, Західний і Східний Сибір, Камчатку, Далекий Схід, Монголію, Придністров’я, Грузію, Фінляндію... Скрізь намагається відстежувати «український слід» у тій чи іншій державі, республіці, регіоні. Земляки його радо приймають і... неохоче відпускають. Їздить переважно автостопом, що дає можливість економити кошти і краще пізнавати життя простого люду. Адже кожен водій, який узявся підвезти, є потенційним оповідачем, а може виявитися ще й дбайливим господарем, який організує нічліг. Олександр пише книжки, які потім розсилає тим, у кого зупинявся на постій. Така ось своєрідна подяка за гостинність... Не встиг лише написати про минулорічну подорож, яку можна було б назвати так: «Від Кубані до Курдистану». Книжки ще немає, але мандрівник розповів нам про всі найцікавіші моменти.

— Олександре, останню подорож можна назвати «найпівденнішою»? Чим це викликано — Сибір і Далекий Схід набридли?

— Я об’їздив Північ і Схід настільки «щільно», що інколи цілком випадково зустрічав на трасах тих людей, які підвозили мене під час минулих подорожей. Та й давно мріяв побачити життя в мусульманських країнах, адже це зовсім інший, незнаний світ. Після рідної Кубані була вже екзотичніша Адигея, потім Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Інгушетія, Чечня, Дагестан, Азербайджан, потім Іран, турецький Курдистан, іракський Курдистан, пізніше — Сирія, Йорданія, Ліван... Вперше наодинці підкорив Ельбрус, фотографував Аргунську ущелину, побував на озері Ван у Туреччині. Про останнє я мріяв з раннього дитинства, а оскільки тоді ще був російськомовним, то відмітив, що ця назва співзвучна з моїми ініціалами: «Волощук Александр Николаевич»... Через три десятиліття дитяча мрія здійснилася. Взагалі, вражень зібрав на велику книжку.

— Наскільки відчувається перехід від християнського до мусульманського світу?

— Певні відмінності є вже на території Росії. Але перехід поступовий, чіткої межі я не помітив. Скажімо, своєрідними «маркерами» Адигеї — до неї я потрапив одразу після козацьких поселень Кубані — були мечеті. Це гірська, лісова територія, рідше заселена, ніж решта Краснодарського краю. Здавалося б, повинна бути певна відрубність, ізольованість: все-таки зона ісламу. Проте впало у вічі, що адигейці вже втратили свою мову, розмовляють лише російською, тоді як серед кубанців старшого покоління українську мову я ще чув. Дуже асимільованими є і кабардинці. А ось карачаївці і балкарці добре зберегли мову предків. Алкоголізм там не має такого поширення, як серед кабардинців. Помітив певне дистанціювання між християнами і мусульманами. Пригадую, як у столиці Адигеї Майкопі я підійшов до військового храму Григорія Побідоносця. Не встиг поставити свій рюкзак на лавочку, як до мене одразу підійшла жінка і запитала: «Ви хрещений? — Так. — Мандруєте? — Так, я з України, хочу подивитися Майкоп...» Тоді ця жінка винесла пакунок із печивом і цукерками, сказавши, що все це знадобиться до чаю. А ще подарувала ламінований образок, там був зображений янгол-охоронець. Потім вийшов священик і приязно поговорив зі мною. Я зрозумів, що для цих людей важливим було те, що я «свій», тобто християнин.

«М’ЯКОЮ СИЛОЮ» УКРАЇНЦІВ Є ПРАЦЕЛЮБСТВО»

— Чи вдалося відшукати український слід на Північному Кавказі?

— Звичайно, українців там немало... Якщо взяти для прикладу Кабардино-Балкарію, то наших земляків там понад 7 тисяч, їх об’єднує Український культурний центр «Дніпро». Я познайомився з його керівником — Світланою Харенко. Надзвичайно цікава і приємна жінка. Найбільше українців у містах Прохладний і Майський. У столиці республіки, Нальчику, їх менше, але саме там головний осередок місцевого українства. Наші активісти принципово відсторонені від політики, тому що це дуже заважає. Якщо дозволити собі бодай мінімальну політичну активність на території Росії, то виникне шалений тиск місцевої влади. А займатися лише культурою, збереженням традицій влада не заважає. Українська громада в Кабардино-Балкарії шанована, до її послуг місцеве телебачення, тому корінне населення знає і прихильно сприймає зразки української культури. Може, для них це певна екзотика? На жаль, в Кабардино-Балкарії немає багатих українців, тому там немає власної української преси. Але коли 2010 року в республіці проходив традиційний фестиваль культур різних народів, то перше місце посіли саме українці! Кажуть, на цьому наполягав президент Кабардино-Балкарії Арсен Каноков, якому дуже сподобалися українські вареники.

— Отже, вони є, як тепер висловлюються фахівці, нашою «м’якою силою»?

— Можна сказати й так. Але ж не тільки вареники. За межами України наші земляки часом повною мірою виявляють свої позитивні національні риси. Нашою м’якою силою є дивовижне працелюбство! Пригадую, як на острові Шикотан (один із островів Курильської гряди) познайомився з Володимиром Уляницьким. Це українець родом з Херсонщини. На острові ледь не щодня землетруси, майже немає хорошої землі, але це не заважає нашому земляку збирати багаті врожаї картоплі, яку він вирощує в теплицях. Якщо на Шикотані якесь свято, то всі йдуть до нього. Адже українець вирощує ще й гарні квіти, а вони прикрасять будь-яке святкування. Він забезпечений практично всім, до того ж отримує величезне задоволення від роботи на землі! Такі люди є і на Північному Кавказі, і на Закавказзі. До речі, коли говорити про енергетично незалежний від Росії Азербайджан, який не дуже прислухається до Москви, то там українці можуть святкувати навіть ювілеї Степана Бандери та Романа Шухевича. Ніхто цьому не перешкоджає. Є також своя українська газета. До речі, в Азербайджані трішки інша гендерна структура українства, там багато чоловіків. Це або нафтовики, або моряки, або військові. Чимало стовідсотково українських родин, тоді як на Північному Кавказі переважають змішані шлюби.

— Чи можна сказати, що на Кавказі існує упередженість до слов’ян?

— Я б не сказав... Ось приклад: у Чечні, в місті Урус Мартан, мені пощастило познайомитися з нащадком Байсангура у сьомому коліні Адамом Сатуєвим. Байсангур — це сподвижник Шаміля, який не припинив опору навіть після капітуляції бунтівного імама. Адам Сатуєв — це засновник і директор єдиного на Північному Кавказі етнографічного музею під відкритим небом. Мені там дуже сподобалося! Сатуєв домовився з чеченським телебаченням, і про мене зняли, а потім показали по місцевому каналу невеликий сюжет. Пізніше чеченці мене впізнавали на вулицях, це було трохи незвично, але приємно. А головне, що Адам Сатуєв подарував мені рідкісну і дуже цінну книжку про Чечню. Такі подарунки роблять тільки справжнім друзям. Видно, в моїй особі нащадок Байсангура побачив українця, який не тільки оцінив пейзажі Ічкерії, але й зрозумів душу чеченського народу.

— Отже, період спустошливих воєн суттєво не впливає на гостинність мусульман?

— Не впливає, бо гостинності вчить Коран. Існує давній звичай: мусульманин радо приймає подорожнього, дає можливість відпочити і лише на третій день запитає про подальші плани гостя. І взагалі іслам — це досить гармонійний спосіб життя, тому в нього були, є і будуть захисники. А в російському православ’ї я помітив один недолік: там завжди присутня політика! Мусульмани й без політики уміють робити свою націю сильнішою.

«УКРАЇНЦЯМ ДУЖЕ ТРЕБА ЗАЙНЯТИСЯ СОБОЮ»

— А які можливості християн щодо нарощування духовності своїх народів?

— Щоб відродити духовність, треба багато працювати з дітьми. А ще потрібна держава, яка працювала б для людей. Зрештою, віра визначає багато, але не все. Дивовижно гостинною нацією є грузини. Але ж це — християнська нація! А прикладом країни, де чиновники люблять людей і люди люблять чиновників, є християнська Фінляндія. Отже, просто не треба боятися змінювати себе. Головне — почати щось робити!

— Як це зробили сорок пенсіонерів із хутора Левки Прилуцького району: відремонтували клуб, розбили парк...

— Так, я пишаюся тим, що саме мої земляки-чернігівці подали приклад країні. Розумію, що це відчайдушний крок від безвиході, але ж є ефект! На Кубані, до речі, місцеві жителі досі пишаються відомою Кущовською атакою — це такий собі «кубанський Дюнкерк» ХХ століття. Під час війни козаки станиці Кущовської на конях намагалися зупинити просування німецьких танків. Самовпевнені арійці, побачивши це, повилазили з люків, сіли на броню і сміються... А кубанці, під’їхавши ближче, закидали танки пляшками із запальною сумішшю, а танкістів порубали шаблями. Теж від безвиході, але ж спрацювало! Доки німці оговталися, дві тисячі вояків було вбито. Отже, збереглося у нащадків запорожців щось авантюрницьке, козацьке! Знаєте, у левківчан, мабуть, теж відізвалися козацькі гени. Бог дав нам таку багату землю! Взагалі треба конче зайнятися собою, бо тепер нація перебуває не в кращому стані. Це я вам заявляю авторитетно, як фахівець із автостопу. Колись, дістаючись до Криму, я голосував на трасі Чернігів — Київ. Зупинилася лише сто дев’яносто сьома машина... А своєрідний антирекорд поставив у Броварах, коли чекав машину до Чернігова. Зупинилася — я спеціально рахував — вісімсот вісімдесят восьма! Це говорить про внутрішню сутність власників автомобілів. Для порівняння: на півночі Росії зупиниться кожна третя машина, а в Якутії і голосувати не треба — кожен водій пригальмує і запитає, чи не треба вас підкинути. Навіть індивідуалісти-фіни давно підібрали б того, хто так довго голосує. У нас, коли зламається машина, то водій чекатиме допомоги на трасі три-чотири години. У будь-якій іншій країні люди відреагують значно оперативніше! Суспільство хворе, і треба докласти багато зусиль, щоб його вилікувати. Як бачимо, наявність української держави не вирішує автоматично всіх проблем українців.

«ГОСПОДЬ ЗАВЖДИ ДОПОМАГАЄ ЛЮДИНІ, ЯКЩО ВОНА НЕ НЕСЕ ІЗ СОБОЮ ЗЛА»

— А звідки у вас, Олександре, така впевненість у тому, що в дорозі все буде добре? Ось на мандрівника з Дніпропетровська Сергія Гордієнка колись накинувся ведмідь, добре, що січеславець (може, якийсь нащадок козака Костя Гордієнка) зміг убити клишоногого...

— З ведмедями вступати у двобій мені не доводилося. Але якось у пустелі Гобі в Монголії на мене кинувся величезний пес і вчепився в одяг. Якби не товстий кожух, то рана живота була б дуже серйозною, я ж не встиг підставити навіть руки. Проте я зрозумів, що був неправий, оскільки зайшов на його територію. Позадкував, і на цьому інцидент був вичерпаний. Я постійно відчуваю захист вищих сил.

У небезпечних ситуаціях я фізично відчував: мене хтось веде, хтось постійно підстраховує, піклуючись про мою безпеку. Колись у Калмикії просто на вулиці мене хотіли пограбувати наркомани; я вступив із ними у словесну дискусію і тягнув час, знаючи, що рано чи пізно повз нас проїде якась патрульна машина. Так і сталося, причому один з міліціонерів потім дав мені 500 російських рублів зі словами: «Щоб ти не думав погано про весь калмицький народ!» І тепер я більше згадую не так наркоманів, як цього міліціонера... Після подібних випадків я чудово розумію мандрівника Федора Конюхова, який сказав, що після закінчення мандрівок обов’язково стане священиком. Господь завжди допомагає людині, якщо вона не несе з собою зла. І взагалі — світ значно гостинніший, ніж ми звикли про нього думати! І гроші не відіграють у ньому вирішальної ролі...