Iсторія одного воїна

Що змушує людину, яка впевнено почувається в житті, все кинути і йти на війну? Чому одні втікали від мобілізації, як дідько від ладану, а інші, навпаки, йшли до військових комісаріатів і просили їх призвати до війська? Чи страшно дивитись у вічі смерті?

Відповіді на ці непрості запитання дає підполковник Віталій Баранов, який улітку 2014-го, залишивши всі свої справи, придбав військову амуніцію і пішов захищати Україну. Зі своїм підрозділом він побував у найгарячіших точках Донбасу — Пісках, Авдіївці, Водяному, Опитному, Донецькому аеропорту, які стали символами героїзму українських солдатів і їхньої трагедії.

— Я — кадровий військовий, віддав армії 20 років життя, — розповідає Віталій Анатолійович. — Знявши 2004 року погони, розпочав підприємницьку діяльність і на життя не ремствував.

— Як сприйняли появу в Криму, а згодом і на Донбасі так званих зелених чоловічків? Здогадувалися чим усе це закінчиться?

— Те, що Крим у нас відберуть, а частину Донеччини й Луганщини окупують російські війська, навіть за Януковича важко було передбачити. Принаймні пересічній людині, яка мало цікавиться політикою. Коли в Криму почали захоплювати частини Збройних сил, інших військових формувань, я зрозумів: за спинами Аксьонова та інших наближених до нього покидьків стоять росіяни, а якщо точніше, то їхні спецслужби. Ну а за ними, звичайно, стирчать вуха господаря Кремля.

Незабаром за таким же практично сценарієм почали розвиватись події і на Донбасі: захоплювались адмінбудівлі, замість українських прапорів на них вивішувалися російські, готувалися так звані референдуми, в місцевих «активістів» почала з’являтися зброя. В квітні виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов оголосив про початок антитерористичної операції, задіявши і Українське військо. За всім цим процесом я, як і більшість українців, спостерігав з телеекрану. А десь на початку травня пішов до свого Вишгородського військкомату, мовляв, я, офіцер запасу, сапер, прослужив у війську 20 років і хочу послужити своїй країні. У відповідь почув, що сапери не потрібні.

Тоді я зателефонував на «гарячу лінію» Міноборони, заявивши, що готовий піти до ЗС на будь-яку посаду. На тім кінці дроту пообіцяли посприяти в моєму бажанні воювати. Але, мабуть, не надто повірили про моє щире бажання, бо далі обіцянки справа не пішла: мені ніхто не телефонував цілих чотири місяці. А в цей час на сході гинули наші хлопці, визволяючи міста й села Донбасу!..

Тоді я звернувся до свого колишнього однополчанина, який 2014 року обіймав не останню посаду в МО. Він уважно вислухав мене і зателефонував своєму другові-офіцеру, в Житомир, попросивши підшукати для мене посаду. Незабаром повідомили, що є вакансія командира інженерно-саперного взводу, посада старшого лейтенанта. В армії я був заступником командира бригади з озброєння, носив погони підполковника. Але я, знаєш, не вважав для себе приниженням обійняти старлейську посаду: що ж, подумав, колись, після вишу, теж починав з подібних посад. Шапка з мене не впаде, якщо повторю той самий шлях. І відразу погодився. Тим паче що багато моїх ровесників йшли звичайними рядовими стрільцями.

— Знаєш, слухаю тебе і диву даюсь. Адже тоді, 2014-го, таких добровольців, як ти, було багато. Але разом з тим не менше, а той значно більше було так званих відмовників, які намагалися не потрапити до війська. Що могло змусити взятись за зброю успішну людину, якій було що втрачати?...

— Якщо ти сподіваєшся, що я почну таврувати так званих ухильників, то дуже помиляєшся: я нікого не засуджую. Чесно. Якщо є Господь Бог, а мені хочеться вірити що є, то кожен триматиме відповідь за свої вчинки перед ним. Але тоді, коли наша держава починала сипатись, як картковий будиночок, мене взяла звичайна людська злість. У мене було багато запитань до державних мужів. Але ж держава і твоя рідна земля, на якій ти народився, виріс — це, вважаю, не одне і те саме. Чим, коли і перед ким я завинив, щоб мою землю топтав чужий чобіт? Чому мені має вказувати як жити якийсь зайда, який у власній хаті не може дати ладу, але лізе в мою домівку? Хіба діди й прадіди тих, хто прийшов на нашу землю мало випили крові з наших дідів і прадідів у 20 — 30 роки, розкуркулюючи їх і висилаючи на Соловки? І я особисто повинен вирішувати герой чи не герой Роман Шухевич, а не якийсь дядько в Москві. З такими запитаннями і міркуваннями, що роїлись у моїй голові, як бджоли в роздмуханому вулику, я почимчикував до військкомату...

— Тоді, влітку 2014-го, мобілізовані до війська змушені були купувати обмундирування, захисні шоломи, бронежилети...

— Я знав, що армія обкрадена, обідрана і голодна. Тому зібратись на війну мені допомогли мої друзі. Залишалось лише повідомити рідних і близьких про своє рішення.

— Вони з розумінням поставилися до нього?

— Дружина заплакала, дивлячись на мене благаючим поглядом: напевно, сподівалась, що я передумаю. Але я не з тих людей, що звикли змінювати свої рішення. Щоправда, перед тим, як залишити домівку, я ще викопав на присадибній ділянці картоплю...

По прибутті до частини дізнався, що мене, підполковника не можуть призначити на старлейську посаду, мовляв, звання не дозволяє. Та згодом вихід знайшли: я обійняв посаду помічника командира 90-го батальйону. Капітанську.

— Тобі довелося фактично формувати підрозділ, вирішуючи водночас безліч проблем. Як цей процес відбувався? Підлеглі знали що на них чекає?

— Проблем, звичайно, вистачало. Знаєш як і кого військові комісаріати мобілізували до війська? Відповім дипломатично: не завжди найкращих. Так, були мотивовані, підготовлені в професійному плані люди, які рвалися — в буквальному розумінні цього слова — в бій. Але були, наприклад, великі шанувальники Бахуса. А спробуй з ними працювати! Але ж де інших візьмеш?

— Інші відкупились...

— Отож-то... Щоб навести бодай якийсь порядок, довелося докласти колосальних зусиль, приймати, скажемо так, нестандартні рішення. В цьому мені допоміг мій характер: я не з тих, хто міг заради дешевого авторитета пиячити разом з бійцями чи робити вигляд що нічого не помічаю. Розумів: у першому ж бою гинутимуть самі випивохи. І не лише вони одні, а й їхні товариші, що, до речі, потім так і було.

— На цій гібридній війні ти провів понад рік. Який відрізок часу був найважчим?

— У січні 2015-го командир нашого батальйону майор Олег Кузьміних потрапив у полон, заблукавши з групою бійців у тумані. Командувати батальйоном довірили мені. Саме тоді бойовики захопили Донецький аеропорт, який наші армійці захищали понад 240 днів і ночей. Багато вояків загинули під уламками терміналів, підірваних сєпарами, чимало опинились у полоні. Все це не могло не деморалізувати моїх підлеглих. І, чесно кажучи, деякі бійці, які до цього мужньо воювали, готові були скласти зброю, мовляв, кому все це потрібно?

— І як ти повертав їх до тями? Обіцянками влаштувати гарний відпочинок після перемоги чи залякував судом і прокуратурою?

— Який суд, яка прокуратура, коли не знаєш чи доживеш до ранку чи вечора? Намагався переконати, що ми воюємо не за владу, а за власних дітей, дружин і матерів, звичайних українців. Словом, хотів достукатись до їхньої свідомості, їхніх сердець. А ще — особистим прикладом.

— Вдавалось?

— У більшості випадків мене чули...

— Ти нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького...

— Улітку 2015 року я керував операцією з евакуації 3-х наших танків і 1-ї інженерної машини розгородження, які розташовувались ближче до ворожих позицій, аніж до наших. Спочатку ми хотіли знищити їх, але згодом вирішили, що вони ще знадобляться нам. Усіх подробиць не переповідатиму, але нам це вдалось зробити, хоча бойовики піддавали нас шаленим обстрілам. Коли техніка опинилась у розташуванні наших військ, з перехоплених радіопереговорів ми дізналися, що цей факт дуже розлютив ватажків бойовиків.

— А за яких обставин отримали другий орден Богдана Хмельницького?

— Якщо коротко, то за оборону Донецького аеропорту.

— До речі, а які конкретно завдання ти виконував, перебуваючи в районі АТО?

— Після того, як наш батальйон пройшов на Житомирщині бойове злагодження, ми відбули на Донбас. Постійним місцем розташуванням стало місто Костянтинівка, але насправді особовий склад, а це кілька сотень бійців і командирів, містився в селищі Водяне. З ДАПом нас віддаляло не більше кілометра. Так ось, наші підрозділи шляхом ротації захищали сам аеропорт, а також виконували й інші завдання. Наприклад, охороняли й обороняли від можливого проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп мінометну, артилерійську батарею, інші підрозділи.

— А що робили артилеристи і мінометники в тому районі?

— Вони, зокрема, підтримували вогнем наших кіборгів, готові були також і накрити вогнем бойовиків у разі їхньої спроби наступу на наші позиції. Були й інші завдання. Скажу так: сумувати не доводилось....

— Твоя дружина Тетяна — етнічна росіянка, її родичі і сьогодні проживають у Росії. Те, що ти воював на Донбасі, відстоюючи інтереси «київської хунти», якою досі росіяни лякають дітей, не позначилось на ваших родинних стосунках?

— Звісно, що позначилось. Після повернення з Донбасу я лише один раз поспілкувався зі своїми, так би мовити, родичами. Їхні погляди на всі 100 відсотків сформовані путінськими пропагандонами на кшталт Кисельова, і їх ніхто та ніщо не переконає в зворотному.

— Ти намагався це зробити?

—  Звісно, що говорив. Ба більше, наводив залізні аргументи на кшталт того, що бачив їхніх земляків у приціл автомата. Але всі розмови припинились після того, як на запитання Тетяниного брата, офіцера-запасника, що я робив на сході, відповів: убивав ворогів України. На запитання чи готовий повернутись на Донбас і «продовжувати нищити братів-слов’ян», відповів: так готовий. І повернутись, і вбивати «старших братів», якщо вони і надалі лізтимуть до нас, як сарана...

— Дружина комфортно почувається в Україні?

— А чому їй не почуватися комфортно? Якщо не поїхала на свою історичну батьківщину, куди її так наполегливо кличуть, то думає, що комфортно (усміхається). Якщо ж серйозно, то моя дружина прекрасно розуміє, хто і де фашист, а хто захисник своєї рідної землі. В нас тут розбіжностей немає. Ба більше, вона і своїх рідних намагається навернути на шлях істинний...

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Сьогодні підполковник Баранов очолює громадську організацію, яка об’єднує колишніх кіборгів. Головним її завданням є допомога захисникам країни, які самі потребують захисту. Тож за час нашої розмови Віталію Анатолійовичу зателефонували 37 разів! Його співрозмовниками були колишні бойові побратими та їхні рідні і близькі, які звертались зі своїми наболілими проблемами. Як правило тими, що мають соціальне забарвлення. Сам Баранов відволікся від розмови 17 разів, телефонуючи як державним чиновникам, так і представникам громадських організацій, бізнесових кіл. Суть усіх дзвінків полягала в тому, щоб допомогти хлопцям у розв’язанні їхніх наболілих проблем.