Під чужими прапорами...

22 вересня — День партизанської слави... Разом з французами та італійцями, хорватами і сербами українці били спільного ворога — німецьких нацистів.

«ФРАНЦУЗИ Й УКРАЇНЦІ — БРАТИ...»

Влітку 1942-го киянина Петра Лисака — за спробу зв’язатися з міським підпіллям — заарештувало гестапо. Спочатку його запроторили до Сирецького концтабору, потім доправили до Німеччини, а звідтіля — до одного із концтаборів у Франції. Вирвавшись на волю, він став бійцем партизанського загону, який діяв у департаменті Па-де-Кале.

Подібним чином опинився на батьківщині Дюма і Володимир Якимчук. Але теж, здійснивши втечу, партизанив. Незадовго до перемоги загинув і похований в одному із сіл цієї країни.

Мирослав Небелюк — автор книжки «Під чужими прапорами», яка вийшла друком на початку 1950-х років у Парижі, стверджує, що «з початком Другої світової війни тисячі французьких українців опинилися в лавах Опору і пліч-о-пліч з французами били спільного ворога». На перший погляд може видатися, що автор дещо перебільшує кількість вихідців із України, які партизанили. Адже, по-перше, на території Франції було не так уже й багато концтаборів, у яких перебували радянські громадяни. А по-друге, звідти ніхто не втікав тисячами. Але тут важить ще й та обставина, що напередодні війни тут проживало понад 40 тисяч етнічних українців, серед яких було чимало колишніх вояків Армії Української Народної Республіки, змушених — після окупації більшовицькою Росією своєї землі — залишити її. Після нападу Німеччини на Францію українство, яке гуртувалось навколо Українського Народного Союзу, побажало зі зброєю в руках захищати французьку землю. Лише через канцелярію УНС в Парижі заявили про свою готовність воювати сім тисяч українців, закликавши «бити ворога у Франції, мститися за свою Батьківщину, за кров братів і сестер, за весь народ...»

Одним із їхніх лідерів став Йосип Кліщ: в одному із так званих трудових таборів, де відбували неволю земляки-невільники, йому вдалося створити підпільну групу, яка згодом організувала повстання: кілька десятків учорашніх рабів з часом створили кілька партизанських загонів. У лютому 1944-го на майже 50 шахтах, де більшість працюючих невільників становили українці, вони почали організовувати диверсії, через що видобуток вугілля значно знизився. Підпільні табірні комітети часто організували масові втечі наших співвітчизників до французьких партизанських загонів. Лише із табору Бомон влітку 1944-го втекло понад 100 в’язнів, здебільшого українців. Влітку 1944 року в Центральній та Південно-Західній Франції діяли невеликі, але численні партизанські групи. Диверсійна група під командуванням В. Олексієнка — одна із них. Її партизани спільно з французькими борцями Опору визволяли міста Періге, Брів, Ангулем, Бордо й Лімож.

1942 року гітлерівці вивезли із Франції до сусідньої Бельгії близько 20 тисяч радянських військовополонених. Восени того ж року бельгійці — з ініціативи українського емігранта Івана Ольшанського — організували втечу Григорія Лизогуба та Євгена Доценка — офіцерів Червоної армії, котрі опинилися в полоні. Згодом вони створили партизанський загін.

Взимку 1944 року німці сформували із числа українців Український курінь імені Івана Богуна, який налічував понад 800 чоловік. Після того як вони пройшли вишкіл, курінь передислокувався до Франції. В ніч з 27 на 28 серпня 1944-го партизани перебили німецьких офіцерів і під керівництвом старшин Федоріва, Білика, Войчука, Аврама, Марчика перейшли на бік французьких партизанів. Очолив їх французький капітан Леклерк. Наші хлопці брали участь у визволенні багатьох населених пунктів.

«Спокутуємо, хлопці, свою провину — зробимо так, щоб наші діти не вважали нас зрадниками, — сказав під час невеличкої наради Федір Мелешко — один із ініціаторів переходу на бік французьких макі. — Українці й французи є братами у війні проти спільного ворога».

Французи поважали українців і по закінченні війни не видали їх сталінським сатрапам, зарахувавши — за їх згоди — до Іноземного легіону. А ось решта розійшлися хто куди міг, і сліди їхні загубилися. Щоправда, невелика частина, обдурена радянською пропагандою, зголосилася до повернення в СРСР, відразу ж опинившись у радянських концтаборах.

«УКРАЇНЦІ — ХОРОБРІ ХЛОПЦІ...»

Крім Франції, активно діяли партизани й в Італії. Влітку 1944-го вони — у складі гарібальдійських загонів — вели активні бойові дії по всій країні. І не лише проти армії Муссоліні, а й проти частин СС, беручи активну участь у визволенні багатьох населених пунктів. Найчисленнішим став підрозділ, у якому посаду заступника командира обіймав кіровоградець М. Чорноус.

У провінціях Реджо-дель-Емілія і Модена зажив слави взвод диверсантів-мінерів «Кане Адзуро», який складався здебільшого із українців. Особливою мужністю вирізнявся теж уродженець Кіровоградщини Михайло Семиряжко. На півночі діяв загін «капітана Данила», очолюваний лейтенантом Д. Авдєєвим. Відомо, що в ньому воювали командир роти А. Мельничук із Поділля, партизани І. Петрусенко, С. Юрченко із Київщини.

«Українці — хоробрі хлопці, у них добрі серця і тверда рука. Опинившись тут, в Італії, влада якої підтримала Гітлера, солдати якої теж окупували їхню батьківщину — Україну, вони не шкодували власних життів за свободу нашої країни. Немає слів, щоб описати бойові подвиги українців, з якими ми, італійці, били нашого спільного ворога. Усе наше життя ми маємо пам’ятати цих солдатів, для котрих італійська земля стала останнім прихистком».

Так писали по закінченні Другої світової війни італійські газети про українців, котрі разом з італійцями воювали проти нацистів. Сьогодні росіяни всіляко міфологізують і фальсифікують участь колишніх радянських громадян у русі Опору на теренах західних країн. Вони, зокрема, їх усіх називають «русскими людьми». Як відомо, в ті часи СРСР насправді сприймали як Росію, і всі його громадяни там вважалися росіянами. Наприклад, одне із найчисленніших партизанських з’єднань називалося «російським». Командував ним дійсно росіянин за походженням В. Переладов, але заступником у нього був кіровоградець М. Чорноус, а більшість цього загону складалася із українців. У червні 1944-го він брав участь у визволенні населених пунктів Монтефіоріно, Вілла Міноццо, Черетолло, Тоско, Червалоло, Палагано. І якщо вірити знову ж таки тій італійській пресі, «італійці залюбки пили вино зі своїми бойовими побратимами українцями».

Льотчик-бомбардувальник Олександр Накорчемний воював на Південному фронті. Восени 1942 року його літак був підбитий, а сам він опинився в німецькому концтаборі, який містився в італійській провінції Мантуя. У грудні 1943 р. втік. Опинившись з часом у партизанському загоні гарібальдійців, мужньо воював проти німецьких окупантів. Загинув у грудні 1944-го під час штурму ворожої фортеці міста Гонзага.

Перші згадки про участь наших співвітчизників у визвольній боротьбі на югославських землях датуються 1942 роком. Це були втікачі з концтаборів і так званих трудових команд, транзитних ешелонів, які проходили територією Югославії. За словами історика Влада Стругара, який досліджував історію партизанського руху на теренах колишньої Югославії, чи не найбільше клопоту завдавали фашистам партизани нашого земляка Андрія Дяченка — командира Радянської ударної бригади, яка входила до складу Народно-визвольної армії Югославії. Щоправда, спочатку він партизанив на теренах Білорусі. Влітку 1943-го під час облави був заарештований і етапований на північ Італії — до табору, але незабаром здійснив втечу, вступивши до партизанського загону. У жовтні 1943 р. він перейшов iталiйсько-югославський кордон і воював на теренах колишньої Югославії. На початку квітня 1945 р. очолив новосформовану першу Радянську ударну бригаду. Загалом під його командуванням було проведено майже 100 боїв з ворогом, знищено 36 казарм, опорних пунктах ворога, сотні автомашин, мостів і навіть два літаки!.. По закінченні війни десятки партизанів були відзначені нагородами, а командир Андрій Дяченко одержав у нагороду югославські ордени «За хоробрість» (двічі), «Братерство і єдність», «Партизанська зірка» І ступеня.

У травні 1942 року потрапив у полон Анатолій Романенко — старший військовий фельдшер артилерійського дивізіону 967-го артилерійського полку. Побував у кількох нацистських пересильних і стаціонарних таборах, звідки здійснював втечі. Врешті-решт опинився в молодіжній ударній бригаді Народно-визвольної армії Югославії імені Єжи Влаговича. В боях, як згадували його побратими, вирізнявся винятковою мужністю. Після війни закінчив медінститут і завідував хірургічним відділенням Хорольської районної лікарні.

Перелік фактів, які свідчать про участь українців у партизанській війні на теренах інших країн, можна продовжити: не маючи власної держави, українці, опинившись у далечині від рідної землі, воювали під чужими прапорами, наближаючи перемогу над гітлерівською Німеччиною.

«УЧАСТЬ УКРАЇНЦІВ У ПАРТИЗАНСЬКІЙ ВІЙНІ ПРОТИ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ — ЦЕ ОКРЕМА СТОРІНКА ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ»

Олександр БIЛОУС, завідувач відділу історії рухів Опору Національного музею історії України в Другій світовій війні:

— На жаль, і сьогодні достеменно невідомо, скільки українців воювало в партизанських загонах інших країн — у різних джерелах називаються різні цифри. Але історики, які досліджують цю тему, вважають, що рахунок іде на тисячі. До партизанських загонів інших країн вони потрапляли різними шляхами. Та чи не найбільше їх було серед військовополонених і насильно вивезених на примусові роботи. Адже кількість військовослужбовців Червоної армії, які опинилися в руках нацистів, вимірювалася п’ятьма-шістьма мільйонами чоловік. Левову частку серед них становили саме українці, поступаючись за кількісними показниками лише росіянам.

Зважаючи на цей факт, напрошується висновок: і серед втікачів із концтаборів українці також становили більшість. Аналогічна ситуація була і з насильно вивезеними на примусові роботи до Німеччини та інших країн. Ці люди теж не мирилися зі становищем рабів, шукаючи бодай якої можливості вирватись із неволі й боротися з гітлерівцями.

Участь українців у партизанській війні проти нацистської Німеччини — це окрема сторінка Другої світової війни. Незважаючи на час, що минув після її завершення, вона, ця сторінка, досі до кінця не вивчена. Отже, є масштабна праця для багатьох, хто цікавиться історією війни, історією Української держави та її кращих синів.