Парламент як національна цінність...

Український парламент уже тривалий час є одним із основних постачальників негативу. Свіжі соціологічні дані Центру Разумкова свідчать, що діяльність Верховної Ради підтримують 6,4% опитаних (окремі дії — 35,5%, не підтримують — 52,6%). Народні депутати в Україні настільки звикли до порушення законодавства, наприклад голосувати за сусіда чи блокувати трибуну, що це стало для них «нормою». Звикли до ситуації й українські громадяни, які хоч і не довіряють депутатам, але в більшості своїй їх переобирають.

Зараз опозиція продовжує блокувати парламент. Аргументи цілком зрозумілі й здебільшого сприймаються громадськістю. Опозиційні депутати виступають за конституційну норму — персональне голосування. Абсолютно правильна вимога. Але домовитися про це з владою їм поки що не вдається. Уже десять днів тривають безрезультатні переговори (сесія мала відкритися 5 лютого). Кожен залишається на своїй позиції. Опозиція пропонує спочатку ввести систему «Рада-3», а якщо вона технічно застаріла, відкрити сесію й голосувати тимчасово руками або бюлетенями. Влада виступає за те, щоб спочатку відкрити сесію, а потім поступово вирішувати це питання. Насправді винуваті ті й ті. Тому що і влада, й опозиція порушують законодавство.

Після спілкування з нашими експертами можна дійти кількох висновків. У чому «гріхи» парламентської більшості? Вона постійно порушує норму Основного Закону — її депутати не голосують індивідуально, а отже, можна піддавати сумніву ухвалені ними рішення. Це стара практика, характерна для парламентів попередніх скликань. Тому багато кого з нинішніх опозиціонерів теж можна сміливо обізвати «кнопкодавами», але в минулому. Звісно, це не виправдовує владу, яка звикла голосувати «методом піаніно», більше того, яка не дуже й хоче вирішувати проблемне питання. Адже в разі (якщо таке раптом станеться) введення «сенсорної кнопки» Партія регіонів або втратить більшість у Верховній Раді, або їй треба буде терміново наводити сувору дисципліну у власній фракції. За що, між іншим, чимало регіоналів (читайте інтерв’ю з Ю. Самойленком, «День», №26, 13 лютого 2013 р.). Словом, проблема.

Але ще більше проблем у цій ситуації виникає в опозиції. По-перше, дуже складно дати відповідь на логічне запитання, чому після того, як опозиція наприкінці січня вимагала скликати позачергову сесію парламенту через ситуацію щодо Тимошенко, влада не погодилася, по суті, відмовилася від розгляду термінових питань вже на черговій сесії 5 лютого? Невже проблема вирішилася?

По-друге, порушниками законодавства на сьогодні є не тільки «піаністи» з парламентської більшості, а й ті, хто блокує парламент. Останні навіть перебувають у більшій небезпеці. Чому? Після того, як 2010 року регламент Верховної Ради отримав статус закону, після внесення змін у цей закон в листопаді 2012-го, блокування трибуни тепер є порушенням закону, яке веде до перешкоджання діяльності народного депутата. А за це вже, згідно з Кримінальним кодексом, передбачається кримінальна відповідальність. У той час як порушення конституційної норми про особисте голосування є лише порушенням закону, але не передбачає механізмів притягнення до кримінальної відповідальності. Тобто в нинішній ситуації будь-який народний депутат може піти в Генпрокуратуру й написати заяву про те, що йому не дають працювати (перешкоджають діяльності). Далі вже ГПУ може спокійно порушувати справу проти опозиціонера, який блокує трибуну ВР, і притягати його до кримінальної відповідальності.

По-третє, попередня обставина посилюється ще й тим, що відповідальність за невідкриту сесію лягає на опозицію. Згідно з Конституцією, чергова сесія мала відкритися першого вівторка лютого, але опозиція так і не дала цього зробити. Тепер, навіть якщо парламент розблокують і відкриють сесію, вона матиме нелегітимний характер, тому що розпочала свою роботу несвоєчасно. Відповідно, всі її рішення можуть бути нелегітимними. Відповідь на запитання, як бути тоді в цій ситуації, скоріш за все, треба буде шукати в Конституційному Суді. Далі він може визначати легітимне русло роботи Верховної Ради.

Із усього цього видно, що опозиція припустилася великої й серйозної помилки. Не врахувала всіх нюансів перед операцією «блокада». Якщо вони все-таки вже пішли на цей крок, то могли хоча б дати розпочати роботу сесії, до речі, порушити питання, які хотіла розглядати на позачерговій сесії, а потім блокувати трибуну й вимагати персонального голосування. Тоді в неї було б більше аргументів. А так влада на сьогодні перебуває в дуже виграшній ситуації. Тепер вона може звинуватити в усіх гріхах опозицію, притягнути до кримінальної відповідальності депутатів-блокувальників (для позбавлення їхньої недоторканості в більшості вистачить голосів), використати нелегітимний парламент у власних цілях — аж до введення прямого президентського правління тощо.

І останнє. Як відомо, ініціатором та втілювачем ідеї блокування парламенту є партія «УДАР». Не «Батьківщина» і, тим паче, не «Свобода», до радикальних дій яких виборець уже звик, а саме «УДАР», лідер якого нещодавно заявляв: силовий засіб — це не наш засіб. Виникає запитання: хто підставив Віталія Кличка та його політичну силу? Хто завдає удару по «УДАРу»? Чому серед постійних блокувальників немає представників «Батьківщини» і «Свободи», хоч вони на всіх ефірах розповідають, що стоятимуть до кінця в питанні персонального голосування? Внаслідок недостатньої досвідченості в політичних інтригах, тим більше парламентських, ударівців можуть повісити на гачок, збираючи приводи для кримінальних справ, зіпсувати імідж іншої політичної сили (заплямувати). Це, до речі, вигідно як владі, так і решті опозиції. Так, блокування сьогодні приносить дивіденди, відбувається зростання рейтингу, але в перспективі нинішня тактика може виявитися програшною.

Отже, партії «УДАР» краще сьогодні думати над тим, як вийти з цієї ситуації, щоб не наражати себе на подальшу небезпеку і не бути учасником чергового скандалу, який псує імідж України. До речі, щодо репутації вищого законодавчого органу нашої країни, народні обранці, особливо регіонали, які неодноразово застосовували силові методі в боротьбі із своїми опонентами, люблять повторювати, що, мовляв, б’ються і в парламентах розвинутих демократичних країн. Так, але чомусь ці депутати забувають згадати про традиції парламентаризму в демократичних країнах. Вони ж не сперечаються через норми Конституції та законів. Вони їх виконують.

«Б’ються і в Туреччині, і в Японії, і в Індії... — каже юрист-міжнародник Володимир Василенко. — Це сплеск емоцій навколо якоїсь гострої проблеми. Але там не порушуються принципи парламентаризму. У нас же, особливо коли прийшла Партія регіонів, почалося порушення принципів парламентаризму. При ухваленні законодавчих актів у Верховній Раді грубо порушуються правила процедури. А парламентаризм в усьому світі — це дотримання процедури, яка передбачає знаходження компромісу між різними політичними силами, які представляють різні сектори або верстви суспільства. Партія регіонів нав’язує силовим методом закони, які ухвалюються без консенсусу».

Парламент Великобританії — це колиска традицій парламентаризму. «Британський парламент — один із найстаріших в світі, — продовжує пан Василенко. — Там уже виробилися певні правила і процедури, яких вони свято дотримуються. Немає такого, щоб партію, яка перебуває в опозиції, взагалі не слухали, щоб ігнорували її думки під час ухвалення законів. Там все відбувається на підставі компромісу, ретельних і детальних обговорень у комітетах. Тільки потім це рішення виноситься на пленум. У Британії є визначені дні голосування, про які всі знають і приходять. Немає такого, щоб голосували чужими картками. Навіть коли відбувається голосування не в намічений для цього день, клерки парламенту обдзвонюють парламентаріїв, і вони всі з’являються. Більше того, в будівлі парламенту зробили спеціальні проходи для парламентаріїв, які пересуваються у візку, щоб вони могли проїхати до зали і проголосувати особисто».

Україна теж має свої традиції парламентаризму. Можливо, скромні, але змістовні. Чим відрізнявся перший парламент (1990-1994 рр.) від нинішнього? «У першій Верховній Раді були націоналісти, соціал-демократи і комуністи, — розповідає Левко Лук’яненко. — Всі ми жили із заробітної плати. А це означає, що не було великих особистих інтересів — усі були однакові. Відрізнялися ми ідейно: націоналісти проти комуністів, комуністи проти націоналістів. Через те, що тодішні комуністи не були зацікавлені у майні, вони були чеснішими в політичних суперечках. А об’єктивна істина була на нашому боці, і вони визнавали нашу аргументацію. Коли ти їм показував чорне, вони казали, що це чорне, незалежно від того, яке буде наступне запитання і куди може завести пряма відповідь».

За словами Лук’яненка, це давало змогу вести дискусію та переконувати комуністів. «Ми їх душили фактами, — продовжує колишній народний депутат. — У період ув’язнення ми набули великих знань, тому що в таборі займалися українознавством. Ми знали все те, чого народ наш ще не знав. Усе це ми розповідали комуністам, і вони погоджувалися. Ми сперечалися з ними з трибуни, у фойє, в буфеті, в туалеті, а після роботи в готелі — часом сиділи до опівночі. Верховна Рада першого скликання почала працювати 15 травня 1990 р., а вже за два місяці ми так перевиховали комуністів, що за Декларацію про державний суверенітет України проголосувало понад 300 депутатів. Далі був ГКЧП. І 24 вересня 1991 року вже 346 народних депутатів проголосувало за незалежність».

Що відбулося далі? «Коли проголосували незалежність, нація досягнула своєї мети, далі треба було думати про реформування країни, — розповідає Левко Григорович. — Потім була приватизація. В парламенті поступово почала діяти арифметична більшість, матеріальні інтереси. Червоний директорат думав, як прихватити чи поділити державну власність. На наші спроби порушувати питання про культуру, мову, традиції, інформаційний простір, перевиховання народу тощо вони лише сміялися. Для них тепер найголовнішим були гроші. Таким чином, парламент ставав більш цинічним, матеріалістичним, егоїстичним, бандитським».

Цю негативну тенденцію обов’язково потрібно зламати. Україна дуже довго не мала власного парламенту, щоб так легковажно й у приватних цілях використовувався один із найголовніших інструментів демократії. Верховна Рада має бути національною цінністю, яку необхідно очистити, розвивати й удосконалювати.

Чи потребує (і чи це можливо) український парламент покращання свого іміджу? Як цього можна домогтися?

БЕЗ ЗМІНИ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ ТА РОТАЦІЇ ЕЛІТ НЕ ВАРТО ЧЕКАТИ НА ІНШУ ЯКІСТЬ ПАРЛАМЕНТУ

Юрій МИХАЛЬЧИШИН, ВО «Свобода»:

— Імідж українського парламенту в негативному ключі склався не від учора. Ця негативна традиція сформувалася впродовж останніх двох-трьох каденцій, коли до складу вищого законодавчого органу за партійними списками потрапила величезна кількість людей, які ніколи не мали наміру займатися законотворчою діяльністю, представляти своїх виборців у публічній сфері. Це були люди, які прийшли з великого бізнесу, часто кримінального походження, або із середовища вищого державного чиновництва, перетворивши свій адміністративно-бюрократичний капітал на фінансовий. За кілька каденцій відповідного складу парламенту відбулась його якісна деградація. Наслідком цього стало формування неписаної традиції, яка не зобов’язувала депутатів працювати в парламенті особисто. Зараз ми, на жаль, пожинаємо результати цих процесів. Без зміни виборчої системи і ротації еліт українського суспільства не варто чекати на іншу якість українського парламенту.

За умов чинного парламенту поліпшити його імідж можна, демонструючи інші принципи роботи, неухильне особисте голосування, принаймні опозиційної частини зали. Слід наполягати на тому, щоб норма про особисте голосування була універсальною. Допоки систему, яка забезпечувала б усім депутатам особисте голосування, не створено, можливе вживання таких заходів, як блокування трибуни. Соціологія показує, що громадяни України дуже позитивно ставляться до намагань демократизувати український парламент та повернути його в правове поле, хоч би як пафосно це звучало.

Я не впевнений, що в умовах запровадження персонального голосування Партія регіонів почне домовлятись із опозицією. Вони радше будуть змушені зосередитися на внутрішній дисципліні й консолідованості всередині фракції. Партія влади повинна буде гарантувати 100% присутність своїх депутатів на сесіях і відповідно давати результат, що є необхідним для проходження законопроектів, підготовлених Кабінетом Міністрів, які важливі для лобістських проектів життєзабезпечення фінансово-олігархічних груп.

Насамперед персональне голосування являє собою процедурний елемент, який має свідчити про публічне відновлення законності. Люди мають бачити, що закон працює, хоч і поверхово, але однаково для всіх. Це символічний Рубікон, камінь спотикання, на якому зараз загальмувала українська парламентська олігархічна традиція. Оскільки ми бачимо, що бездоганна бюрократично-фінансова машина ПР призупинилася через таке дріб’язкове питання, як особисте голосування, надалі потрібно наполягати на тому, що цей момент має принциповий характер, і захищати цю позицію до остаточної перемоги.

Звісно, це вплине тільки на форму голосування в українському парламенті. У цій каденції парламенту ми ще не мали таких антинародних та антидержавних ініціатив, як мовний закон Ківалова — Колесніченка чи Харківські угоди, але, гадаю, опозиція матиме досить сил для того, щоб, заблокувавши трибуну, унеможливити ухвалення таких законопроектів.

ВЕРХОВНА РАДА НЕ ПОВИННА БУТИ ПРИДАТКОМ ДО ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ЧИ ПРЕЗИДЕНТА ЯНУКОВИЧА

Ростислав ПАВЛЕНКО, «УДАР»:

— Найкращим способом поліпшення іміджу парламенту може бути перетворення його на справжній парламент, тобто орган, де обговорюються питання й ухвалюються зважені рішення на благо всього суспільства. Верховна Рада не повинна бути технічним придатком до виконавчої влади і Президента Януковича, який шляхом порушення Конституції та законів проштовхує певні рішення. Така логіка лежить в основі нашої боротьби за запровадження особистого голосування. Лише коли кожен депутат голосуватиме персонально і не прикриватиметься тим, що віддав свою картку й зняв із себе відповідальність за антисоціальні чи корупційні рішення, які виносяться під диктовку Адміністрацій Президента, тоді ми зможемо говорити, що наш парламент складається із представників народу, котрі приймають рішення на благо людей.

Близько 90% громадян погоджується з тим, що депутати мають голосувати особисто. Ми чуємо багато слів підтримки з боку людей. Отже, будь-який крок, спрямований на те, щоб парламент виконував свою основну роль — був представником інтересів громадян в ухваленні державних рішень, — буде на користь парламенту.

У цьому скликанні ситуація відрізняється від минулого, опозиція сильніша, вона висловлює свою позицію та вимагає дотримання Конституції. Зокрема, партія «УДАР» ініціювала жорстку постановку питання про особисте голосування.

Теоретично, якщо всі депутати нинішньої «більшості» будуть ходити й голосувати особисто за ті рішення, які пропонуватиме їхнє керівництво чи АП, — це їхній вибір. Головне, щоб вони голосували відповідно до закону, далі ж справа за оцінкою дій кожного конкретного депутата і мажоритарника, який потім звітуватиме перед виборцями, перед суспільством щодо мотивів голосування за той чи інший проект.

За інших умов, коли їм не вдаватиметься зібрати більшість, вони муситимуть знаходити компроміс. Це і є парламентаризм.

ВПРОВАДЖЕННЯ СЕНСОРНОЇ КНОПКИ ЗМІНИТЬ СИТУАЦІЮ...

Сергій СОБОЛЄВ, «Батьківщина»:

— Буквально кілька днів тому на одному з телеканалів продемонстрували жахливі, як на мене, кадри: як представники польського сейму спостерігають за роботою українського парламенту: в залі 40 людей — Чечетов і компанія — а на табло висвічується 250—260 голосів. Для польських колег це був красномовний приклад — демонстрація Партією регіонів найгірших традицій українського парламенту. Така картинка промовисто відображає те, як сприймають у цивілізованому світі нас та ПР, яка згодна йти на дострокові вибори, аби не впроваджувати особистого голосування. Саме це є ключовим питанням, без якого ми не зможемо далі рухатися. Питання більшості, виборів та їхньої чесності можна перекреслити голосуванням «за себя и за того парня». Ми пам’ятаємо, яким чином ухвалювала ПР та її сателіти рішення про ряд реформ. Позитиви будуть, якщо ми відмовимося від цієї практики, яка працює не на користь нашого іміджу.

Блокування — це норма і практика будь-якого парламенту, де опозиція вимагає дотримання норм Конституції, але не може цього досягти в законний спосіб. Так само й у парламентах інших країн трапляються бійки. Однак практики голосування чужими картками немає ніде. Ми розуміємо, що все робимо правильно, адже люди підтримують наші вимоги.

Впровадження сенсорної кнопки різко змінить ситуацію. Якщо ми станемо на рейки цивілізованого голосування, то підемо далі: не можна буде купувати депутатів, залякувати, орендувати їхні картки. Голосування непопулярних законів стане неможливим. Треба буде вести дискусію в сесійній залі та шукати компроміс.

РОБОТА В ПАРЛАМЕНТІ — ЦЕ НЕ НОЧУВАННЯ У СЕСІЙНІЙ ЗАЛІ ТА ГОДУВАННЯ ВАРЕНИКАМИ

Олег ЗАРУБIНСЬКИЙ, Партія регіонів:

— Імідж парламенту складають ті, хто в ньому працює, хоч у медійному середовищі є спроби погіршити його чи покращити. Парламент — це зібрання дуже різних людей, навіть не кажучи про партійну приналежність. Це люди з різним рівнем відповідальності й дисципліни, різною кредитною історією, бекграундом — все це привноситься в роботу Верховної Ради. Слід говорити про те, чи є критична маса людей, які, по-перше, сприймають власну парламентську діяльність як свою єдину роботу, а по-друге, підготовлені до такої діяльності. Робота в парламенті — це не ночування в сесійній залі та годування варениками, це — законотворення, напрацювання відповідних проектів тощо. Чи багато таких людей у парламенті — це питання до тих, хто їх обирав, включав їх до свого партійного списку і до тих, хто рекламував їх як висуванців від партій по одномандатних округах.

Процеси, що нині відбуваються у Верховній Раді, безумовно, не сприяють покращанню іміджу парламенту. Можна дискутувати, вести діалог, здійснювати пропагандистську роботу серед виборців, але не дати розпочати роботу сесії — це порушення норм Конституції. Утім, такий стан справ вигідний тим, хто не може самостійно провести якесь рішення. Навіть коли вирішувалися принципові питання, наприклад щодо Тимошенко, то опозиціонери не змогли зібрати всіх своїх депутатів. Таким чином, вони вирішили зробити все можливе для того, щоб якомога важче було приймати рішення їхнім опонентам.

Проблема з особистим голосуванням безумовно існує, але виникла вона не зараз. Міжнародні спостерігачі часто звертають увагу на одну проблему, а на іншу — ні. Мене цікавить, чому вони нічого не говорили 29 липня 2008 року, коли відбувалася позачергова сесія. Прем’єр-міністром тоді була Юлія Тимошенко, і вона заявляла журналістам, що в них досить депутатів, адже один може голосувати п’ятьма картками.

Зараз опозиція вимагає впровадження сенсорної кнопки, але я добре пам’ятаю, що презентація цієї системи відбулася 2008 року, наприкінці серпня. Пан Яценюк перебував у кріслі спікера до кінця листопада того ж року: за два з половиною місяця він міг упровадити таку кнопку.

Порушувати питання про вирішення цієї проблеми можуть лише ті, хто ніколи не голосував за інших і має зразкову репутацію. Жорстка дисципліна має бути і щодо персонального голосування, і щодо обов’язкової стовідсоткової присутності всіх у залі — як більшості, так і меншості.

Загалом, я є прихильником діалогу — він кращий за ультиматуми. Останні — річ непродуктивна. Незалежно від наявної ситуації в парламенті, якщо якась зі сторін іде на ультиматум, вона виставляє себе як таку, що програє. Втім, збереження обличчя — це дуже важливо у політиці. Потрібно знаходити компромісні рішення.

УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ ТРЕБА НЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖУВАТИ, А НАНОВО ПЕРЕЗАСНОВУВАТИ

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» телеканалу ЗIК (Львів):

— Буду казати прямо: парламентаризм в Україні безповоротно зруйновано. Це не сталося сьогодні чи вчора. Відколи існував український парламент, він завжди був місцем заробляння грошей, професійного кнопкодавства, сепаратних союзів. Навіть у помаранчеві часи довіра до такої інституції як парламент не перевищувала 5%. І справа тут не в мерзотних депутатах, які, нагадую, не прилетіли з Марса. Суть проблеми набагато глибша. А саме: народ України — антипарламентський. Що маю на увазі? У ментальності народу повністю девальвовано поняття «закон» та похідне від нього — «законослухняність». Доказів цьому на побутовому рівні — море. Які б закони не існували, наші люди все одно будуть курити в громадських місцях, пити вино з горла у парках, ловити рибу під час весняного нересту, вигулювати бійцівських собак без намордників і влаштовувати феєрверки о третій ночі. Повсякденне мислення і практика наших людей — антирегламентне. Тому не варто дивуватися, що законодавчий орган у нас сплюндровано. «День» цілком слушно формулює запитання: чи потребує (і чи можливе) виправлення іміджу українського парламенту. Не потребує і неможливе. Не потребує тому, що Українську державу треба не перезавантажувати, а наново перезасновувати. Для цього потрібен остаточний обвал усіх інституцій. Парламент — одна з них. Я не бачу потреби рятувати імідж цього безсоромного органу. Український парламент ніколи не стане місцем інтелектуальної законотворчості, виваженої дискусії та торжества консенсусу. Це вже давно зрозумів народ — пора би вже й депутатам зрозуміти. Знизу немає ні запиту на законотворчість, ні поваги до закону. І тому парламент в Україні завжди матиме основну функцію — недоторканність. Парламент існує винятково заради недоторканності парламентарів. Жодної іншої функції, спрямованої на суспільне благо, парламент не несе і не нестиме. Країна без парламенту чи з ним — це та сама країна. Ба більше: для народу, приміром, пряме президентське правління є більш сприйнятливе і психологічно зрозуміліше (треба це визнати). У нас немає ніякої парламентської кризи — у нас відсутній парламентаризм як такий. Особисте голосування депутатів не поверне парламент до життя, тому що ніякої суспільної ваги не мають закони, навіть якщо вони будуть особисто проголосовані 450-ма депутатами одноголосно. Парламент не потрібен народові, який не має парламентського мислення. Особисто мені неабияк модерно звучить лозунг сторічної давності «Владу — радам». Не Раді, а радам — місцевим (сільським, міським, районним, обласним). Мовою сучасності — місцеве самоврядування повинно перебрати на себе всі функції творення локальних регламентів. Іншого шляху наблизити закон до простої людини я не бачу. Владу — радам, не інакше.

ЗАКОНОДАВЧИЙ ОРГАН БІЛЬШЕ СХОЖИЙ НА КЛУБ ЗА ІНТЕРЕСАМИ ТА МАЙДАНЧИК ДЛЯ ТОК-ШОУ

Сергій ПАСIЧНИК, керівник Агентства стратегічних досліджень (Черкаси):

— Якщо говорити про імідж Верховної Ради України, то головна проблема полягає не в самому інституті парламентаризму чи його недорозвиненості в Україні. Ми пам’ятаємо періоди, коли довіра і авторитет парламенту значно зростали, як, наприклад, 1991 чи 2004 років. Але так само був час, коли Верховна Рада фактично перетворювалася на додаток до структур виконавчої влади. Це можна було спостерігати 2000 року або на прикладі парламенту минулого скликання. Тому проблема скоріше в загальному рівні розвитку політичної культури в Україні та відсутності багатьох елементів повноцінного громадянського суспільства, яке б контролювало та впливало на функціонування політикуму. У тому числі й на парламент. Звичайно, наразі імідж Верховної Ради, як кажуть, «нижче плінтуса». Законодавчий орган, який більше схожий на клуб за інтересами та майданчик для ток-шоу, не може користуватися авторитетом ні у громадян, ні в іноземних партнерів. Аби виправити ситуацію хоча б у законотворчій сфері, необхідно зробити кілька принципово важливих дій. Насамперед сформувати ефективний механізм контролю за персональним голосуванням (йдеться хоча б про сенсорну кнопку). Запровадити ефективний контроль за перебуванням депутатів на робочому місці з введенням санкцій фінансового характеру до найбільш злісних прогульників. Крім того, потрібно мінімізувати пільги та привілеї. Зрозуміло, що гарантії діяльності депутата мають бути, адже не всі мають квартиру в Києві і достатньо грошей, аби там прожити, але це не має переходити межі розумного. Варто також залучати фахівців з права та представників громадськості до розробки законопроектів, запроваджувати широке обговорення їх з цільовими групами, аби не допустити ситуації, коли приймають закони чи кодекси, які лише додають проблем замість того, щоб їх вирішувати чи регулювати. Урешті потрібно врегулювати в Регламенті Верховної Ради ситуацію з трансферами депутатів із фракції в фракцію. Якщо внутрішня совість чи мораль не допомагає депутатам-списочникам чи мажоритарникам від певної політичної сили відмовлятися від мандату у випадку незгоди з позицією партії, їм має допомагати регламент. Розчарувався у фракції чи її рішенні — до побачення, нехай заходить інший по списку! Єдине — мають бути винятки для мажоритарників-самовисуванців, які не брали на себе ніяких партійних зобов’язань. І останнє — мають бути чітко з’ясовані і розтлумачені права депутатів. Чи то шляхом звернення до Конституційного Суду, чи то шляхом прийняття змін до закону про статус народного депутата. Аби у випадках, коли народні обранці хочуть кудись потрапити чи застосувати до когось фізичну дію, правоохоронцям було зрозуміло, що їм робити у відповідь: спостерігати чи втручатися. Лише за цих умов можна говорити про початок виконання парламентом передбачених Конституцією функцій, а з часом і про відновлення адекватного сприйняття у громадян.

ДЕПУТАТ — ТО НЕ БАРИН, А СЛУГА...

Юрко ПРОКОПЧУК, актор Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка:

— Імідж настільки викривлено, що жодне виправлення цього викривлення уже не допоможе. Про який імідж йдеться?! Зібралась купа гравців, яких ми самі туди «загнали», вибрали-зібрали, думали-гадали та й проголосували... Так-от — зійшлася ця купа в одному місці та й нумо розкладати пасьянс — як би це ще краще покращити і без цього покращене покращення, щоб їм і нам від цього було так добре... А ми спимо. Допоки, людоньки, допоки? Допоки ця Рада буде існувати як бізнес-структура, яка приноситиме серйозні прибутки її мешканцям, доти говорити про цей «парламент» як про парламент немає сенсу. Сьогодні це не законодавчий орган, як у всьому цивілізованому світі, а орган, який давить «законами». Чи можливо щось змінити? Можливо. Рада має бути українською та складатися з кращих синів і дочок нашої землі, які здатні до самопожертви. Є такі? Україна чекає на вас. Депутат — то не барин, а слуга... Людина розумна, авторитетна, а найголовніше — чесна та смілива.

ДОКИ НЕ БУДЕ ДОТРИМАНО БУКВИ ЗАКОНУ В ПАРЛАМЕНТІ, НЕ МОЖНА ВИМАГАТИ ЦЬОГО В СУСПІЛЬСТВІ?

Микола ЛАЗАРОВИЧ, докторант Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України:

— Попередня Верховна Рада закінчила свою роботу, по суті, на рівні «плінтуса». Тобто авторитету не було ніякого, як загалом, так і в осередках влади, язик не повертається називати її українською. Щодо теперішнього парламенту, то мені здається, його імідж саме виріс. Значною мірою це сталося завдяки партії «Свобода», яка, можливо, не надто парламентськими засобами, але адекватно намагалася відповісти і відповідала тим представникам Партії регіонів, які звикли домінувати на парламентському побоїщі. Ситуація ж із блокуванням трибуни трохи смішна тому, що ходять навколо представники ПР, стверджуючи: не дають працювати і так далі. Але, власне, в чому суть цього конфлікту? А суть, виявляється, в такій «дрібниці», як дотримання Конституції. Тобто опозиція вимагає: дотримуйтесь Конституції — і ми не будемо вам заважати робити все, що ви хочете, але в межах Закону. Та цього регіонали не хочуть. Вони вишукують інші способи — розказують, як будуть відблоковувати парламент і тому подібне. Біда наша в тому, що ми дійшли до краю і навіть не хочемо, образно кажучи, глянути в небо на зорі, на сонце, на місяць, щоб зрозуміти, де ми є. Можливо, врешті-решт потрібно поставити на тій ганебній практиці парламентській крапку? Я маю на увазі діяльності «піаністів» і тому подібне. Адже доти, доки не буде дотримано букви Закону в парламенті, то як можна вимагати цього в суспільстві? Парламент має стати абсолютним взірцем, як та установа, що дає правові імпульси. І мені здається, що абсолютно праві в даному випадку ударівці, а разом з ними і свободівці та об’єднана опозиція. Тому я тільки за продовження, і необхідно діяти чіткими правовими засобами. Іншого шляху немає.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів; Анна ЧЕРЕВКО, «День»; Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси; Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль

ДО РЕЧІ

Тернопільські свободівці «не здаються», а область живе без бюджету

У вівторок пленарне засідання 45-ї сесії Тернопільської обласної ради V скликання, на якому мали розглядати проект бюджету області, вчетверте не відбулося через відсутність кворуму. Як наслідок — регіон надалі залишається без основного фінансового документа. До речі, єдиний в Україні. Не вирішено й багато інших важливих питань, серед яких проект створення комунальної установи обласної ради «Тернопільський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф». Саме 12 лютого його планували розглянути. Як і раніше, більша частина свободівців, а ця політична сила переважає в облраді, проігнорувала сесію. Але якщо раніше головною причиною вони називали необхідність доопрацювати запропонований на розгляд проект бюджету, то зараз — ту, що ТВК досі за два роки не ввела в склад обласної ради дев’ятнадцятьох депутатів замість тих, які вибули до рад інших рівнів. Із них — найбільше представників «Свободи». Того ж дня на брифінгу голова фракції ВО «Свобода» в Тернопільській облраді — Марія Чашка — зазначила: «Лише введенням депутатів до сесійної зали ми зможемо виконувати ті доручення, які нам довіряє виборець. Ми хочемо звернути вашу увагу на те, що всі патріотичні сили краю об’єдналися в захисті законності, інтересів громади Тернопільщини». Перший заступник голови обласної ради Сергій Тарашевський, який тимчасово виконує обов’язки голови самоврядного органу, впевнений: проект бюджету можна було б прийняти, якби ті, котрі є депутатами, не знехтували запрошенням взяти участь у засіданні. «Я запропонував провести сесію 7 лютого, ВО «Свобода» ж запропонувала 12-го. Поступилося багато представників різних фракцій, але вибрали дату, яку запропонувала «Свобода». І все те, що ми зараз чуємо, розуміємо під текстом: продовжується боротьба за владу, за кількість депутатів у сесійній залі, за посаду голови обласної ради. Але шкода, що все це відбувається за рахунок бюджету нашої області й за рахунок коштів громади». Отож н зрозумілою є позиція «Свободи», яка, дбаючи про добробут громадян, «пускає на вітер» такі необхідні для області гроші. Адже кожна організація сесії коштуватиме майже 10 тисяч гривень! Імовірно, бюджет таки приймуть після 18 лютого, адже 11 лютого, через систематичні та грубі порушення Конституції України та Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад», ЦВК достроково припинила повноваження Тернопільської обласної виборчої комісії. Новий її склад повинен до 18 лютого ввести депутатів у Тернопільську обласну раду. Сергій Тарашевський повідомив журналістам: «Те, що не вдалося зробити попередникам за два роки, мені вдалося зробити за два місяці! Я направив звернення до всіх наших народних депутатів, але саме заява Івана Стойка надійшла до ЦВК, і ми маємо на сьогодні довгоочікуваний результат». Нагадаємо, у Верховній Раді України є тернопільські представники «Свободи», зокрема — колишній голова облради Олексій Кайда.

Також після 18 лютого слід очікувати й нових виборів голови Тернопільської облради. Адже по тому, як Олексій Кайда склав повноваження очільника на користь депутатства в парламенті, для обрання головою знову «свого» кандидата — Василя Хомінця — у листопаді минулого року свободівцям не вистачало чотирьох голосів.

Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль