Болото українського центризму

Головний парадокс ідеї про необхідність політичної структуризації полягає в тому, що вона активно впроваджується у громадську свідомість на фоні реального оформлення політичної структури українського суспільства.

Найбільш оформленим і консолідованим виглядає лівий фланг українського політичного спектру. Аналіз підсумків торішніх виборів до Верховної Ради і президентських виборів 1999 р. приводить до висновку, що українські ліві мають стабільний і дисциплінований електорат. Стійке ядро цього електорату складається з майже 10 млн. чоловік, а загальна маса виборців, що голосують за ліві політичні партії і кандидатів від цих партій, нараховує від 11 млн. до 12 млн. українських громадян (40—45% виборців, які беруть участь у виборах).

Партійна структура лівої частини українського політичного спектру також досить стабільна. За останні п'ять років у її дизайні з'явився тільки один помітний істотний елемент — ПСПУ. Звичайно ж, хвороба розколів, ідеологічних та політичних хитань, така прикметна для нинішнього етапу розвитку українських політичних партій, може зачепити і табір лівих. Та навряд чи це призведе до серйозної зміни усталеного балансу сил.

Своєрідна ситуація існує в правій частині політичного спектру України. Враховуючи специфіку політичної диференціації в нашій країні, до правих логічно віднести політичні сили, які сповідують у тій чи іншій формі ідеологію українського націоналізму (від радикально-авторитарних її різновидів до ліберальної моделі). З цього погляду, Рух (в обох своїх іпостасях) є правоцентристською політичною силою. Специфіка правої частини політичного спектру в Україні полягає в тому, що «її» електорат за своєю чисельністю та якісною визначеністю відносно стабільний, тоді як партійна структура відрізняється помітною нестійкістю. Про стабільність правого електорату ми можемо судити за результатами виборів до Верховної Ради за одномандатними округами. У 1994-1995 рр. до Верховної Ради України було обрано 42 представники національно-демократичних та праворадикальних партій (10,4% від загального числа депутатів, обраних на той період), зокрема 22 представники Народного руху України. На виборах до Верховної Ради в 1998 р. національно-демократичні i праворадикальні партії провели по одномандатних округах 28 своїх представників (12,4% від загального числа депутатських місць по одномандатних округах), зокрема 14 членів Народного руху України. За результатами торішніх виборів, можна припускати, що правий (національно орієнтований) електорат становить близько 20% активних виборців (приблизно 5,2 млн. чоловік). Причому з цих 20% близько 15% — це ліберально-націоналістичний електорат, який потенційно тяжіє до центру.

Характерними рисами правого електорату є щира й емоційна підтримка української національно-державної ідеї, послідовний антикомунізм, високий рівень політичної (передусім електоральної) активності.

Для партійної структури правої частини політичного спектру України характерна тенденція дроблення, яка щодалі посилюється. У 1994 р. до Верховної Ради було обрано представників 7 національно- демократичних та праворадикальних партій, у 1998 р. депутатські мандати отримали представники 9 партій правої частини політичного спектру. Боротьбу за голоси правого електорату у 1998 р. вели 9 політичних партій та виборчих блоків. Епідемія розколів зачепила майже всі національно- демократичні партії. Проблема правого флангу полягає не тільки у кризі партійної структури, але і в кризі лідерства. Генерація політиків-дисидентів і політиків-письменників відходить з політичної арени. Нова хвиля лідерів національно-демократичних партій тяжіє швидше до класичної ліберальної ідеології, а не до національної ідеї. Та найголовніше — вони не мають міцного авторитету і широкої популярності.

Найбільш політично нестійкою, ідеологічно та організаційно роздробленою є центральна частина політичного спектру України. У центрі панує броунівський рух політичних партій, виборчих блоків, фракцій, політиків і депутатів. Можна навіть говорити про очевидну закономірність політичного життя України: чим ближче до політичного центру, тим вищий ступінь політичної та організаційної нестабільності і суперечливості. Прикладів безліч.

Три чверті політичних партій, зареєстрованих на цей час Міністерством юстиції, прямо чи непрямо відносять себе до політичного центру. Із 30 політичних партій та блоків на торішніх виборах до Верховної Ради три чверті за своїми програмними установками були центристськими і правоцентристськими. І в минулому, і в нинішньому складі Верховної Ради найбільш масові і значні міжфракційні переміщення та зміни відбувалися у нелівій частині українського парламенту. Саме у центристському таборі зародилася тенденція до розмноження політичних партій шляхом їх поділу.

Провідні позиції у центристській частині політичного спектру України посідають партії, котрі представляють інтереси різних політико-економічних угруповань, груп тиску в оточенні Президента. Соціал- демократичні, ліберальні і просто демократичні ярлики цих партій — це не стільки засіб ідеологічної самоідентифікації, скільки форма політичного прикриття і пропагандистська приманка для центристськи настроєних виборців.

Центристський електорат, котрий становить близько 35% українських виборців, які беруть участь у виборах, також досить специфічний. Він різнорідний з погляду політичних орієнтирів виборців. Чимала його частина (близько 12— 13% від загальної маси активних виборців) складається з людей, які підтримують владу як таку. У 1994 р. вони голосували за Л.Кравчука, а в 1999 р. — за Л.Кучму. Голосування за представників влади означає для них підтримку стабільності. До центристського табору належать також виборці, що сповідують демократичні (ліберальні або соціал-демократичні) ідеї. Більшість же представників центристського електорату не має чітких ідеологічних орієнтирів, дотримується поміркованої політичної позиції, побоюючись і лівих, і правих радикалів. Значна частина таких центристів — це російськомовні виборці, які відкидають можливість повернення до комуністичного минулого, однак відкидають і будь-яку (зокрема ліберальну) модель українського націоналізму.

Якщо резюмувати, то центр — це політичне болото і в електоральному, і в партійному значенні. У демократичного центру в Україні немає стійкої і досить широкої соціальної бази. Такою базою може бути тільки середній клас. Однак той середній клас, що сформувався за радянських часів, зараз існує, скорiше, віртуально, чіпляючись за залишки власності і соціального статусу, отримані в минулому. Новий середній клас формується в соціальному просторі, деформованому тіньовою економікою, корупцією, відсутністю надійного правового захисту, і не може ні кількісно, ні якісно впливати визначальним чином на розвиток демократичного процесу.

І от зараз саме час повернутися до питання про те, чому ж ідея політичної структуризації стала такою популярною в українському політичному і навколополітичному середовищі. Відповідь на це запитання є простою і навіть банальною. У структуризації, а якщо говорити точно — в об'єднанні, відчувають потребу центристська і правоцентристська частини політичного спектру. Повертаючись до порівняння центру з «болотом», структуризація центру — це осушення «політичного болота». Головна задача політичного оформлення центру — граничне звуження поля вибору для виборців, які не сприймають як лівих, так і надто правих. Такі виборці становлять близько половини активної (що бере участь у виборах) частини електорату. Бажаний результат — створення у Верховній Раді «нелівої» (а якщо називати речі своїми іменами — пропрезидентської) більшості.

При структуризації політичного центру так чи інакше постає запитання про долю правої частини політичного спектра. Локальним завданням політичної структуризації є розкол правого флангу і приєднання його правоцентристської частини до центру. Колишній Рух був природним і самодостатнім центром тяжіння на правому фланзі. Тепер, після його розколу, обидві рухівські половинки втрачають своє власне гравітаційне поле і потрапляють у сферу доцентрових політичних тенденцій.

В ідеї структуризації політичного центру є два протилежнi джерела. З одного боку, існує об'єктивна потреба в об'єднанні і консолідації демократичних сил. З іншого — в дуже різних наближених до влади політиків (а останнім часом і у вітчизняних олігархів) періодично виникає бажання створити мега-партію, яка була б політичною опорою для Президента. Таким чином, неформальна «партія влади» отримає організаційне оформлення, стане політичним механізмом реалізації інтересів владних структур і нової політико-економічної еліти під час різних виборів і у Верховній Раді. Певно, що логіка політичного й ідеологічного позиціонування вимагає, щоб така партія мала демократичний імідж і займала центристські позиції. Тоді вона сприйматиметься як політична альтернатива і лівим, і правим радикалам. До того ж, центристська позиція дозволить формувати різні передвиборні і парламентські коаліції, залежно від ситуації і регіону, з поміркованими лівими, або з поміркованими правими.

Як основні законодавчі засоби політичної структуризації пропонується нова версія закону про вибори народних депутатів України і закон про політичні партії. Нова виборча система повинна відсторонити «політичну дрібноту» від поділу місць у Верховній Раді, а також «допомогти визначитися» за партійною ознакою незалежним політикам. У свою чергу закон про політичні партії повинен сприяти їх укрупненню і створенню ефективних важелів регулювання діяльності політичних партій з боку державних органів.

Перша спроба добитися політичної структуризації шляхом зміни виборчої системи була зроблена у 1997-1998 роках. Запровадження змішаної виборчої системи, однак, не привело до тріумфу демократичних і пропрезидентських сил. Швидше навпаки, позиції лівих у вищому законодавчому органі країни зміцнилися.

Прихильники «примусової партізації» політичного життя України активно лобіюють зараз іще радикальніший варіант — перехід до пропорційної системи, яка передбачає обрання Верховної Ради тільки на основі списків політичних партій і виборчих блоків. Серед прихильників «пропорціоналки» немало представників пропрезидентських фракцій і тих, хто зараховує себе до демократичного табору. Перші переконані у тому, що пропорційна система допоможе сформувати необхідну пропрезидентську більшість, а другі вважають, що подібне реформування виборчої системи наблизить нас до європейських стандартів демократії.

Проте чи так це? Якби минулого року вибори відбувалися за пропорційною системою, то більшість сформували б ліві. Комуністи отримали б 169 депутатських мандатів, блок соціалістів і селян — 59, у сумі — 228 місць у Верховній Раді. Ось вам і більшість. І наша, і російська політична практика свідчать, що лівим легше отримати перевагу при голосуванні за партійними списками, аніж у боротьбі в одномандатних округах. З іншого боку, потрібно враховувати і ту обставину, що пропорційна система властива країнам iз парламентською формою правління. У рамках пропорційної виборчої системи партії борються не просто за місця у парламенті, а за право на формування уряду. Запровадження пропорційної виборчої системи без відповідної зміни повноважень Верховної Ради і Президента при формуванні Кабінету Міністрів лише посилить суперечності, властиві президентсько-парламентській формі правління.

Ейфорія, що охопила табір прихильників Президента, може зіграти з ними злий жарт. Навряд чи електоральний баланс, що склався в країні, зазнає принципових змін. Фактично i в структурі переваг виборців, і у структурі Верховної Ради склалася патова ситуація. Ні ліві, ні суперечлива сукупність антилівих (але не обов'язково пропрезидентських) сил, яка протистоїть їм, не мають вирішальної і стійкої переваги.

Противники лівих, які готові підтримати пропорційну систему, укотре наступають на ті ж граблі. От тільки удар цього разу може бути значно болючішим.

Існують серйозні підстави сумніватися в тому, що модель політичної структуризації у вигляді примусової партізації буде здійснена на практиці.

Серед депутатів-одномандатників немало впливових політиків, які не надто прагнуть ставати під чиїсь партійні знамена. До послідовних прихильників примусової партізації навряд чи можна віднести і самого Президента. Він уже неодноразово показував свою недовіру до політичних партій. Та й усі претендентки на роль президентської партії врешті-решт демонстрували свою неспроможність і ненадійність.

Вибори до Державної думи Росії, які щойно відбулися, можуть підказати ще один варіант структуризації — формування під пильним наглядом і за активною участю президентської адміністрації пропрезидентської коаліції. Режим агресивної інформаційної монополії під час виборчої кампанії, як показує вітчизняний і російський досвід, дозволить швиденько перетворити на Принцесу навіть змиршавілу політичну Попелюшку. Допоможе і змішана виборча система. Безпартійні депутати-одномандатники виявляться дуже доречними при формуванні керованої парламентської більшості. Ключовою умовою реалізації цього варіанту політичної структуризації є воля і здатність Президента (і його адміністрації) подолати протиріччя у своєму оточенні, приборкати олігархічну вольницю і центристську анархію.

Який би варіант політичної структуризації не був вибраний, він здійснюватиметься в інтересах і під контролем влади. І в цьому полягає головна проблема.

Чи можна добитися штучної структуризації політичного центру, якщо для цього ще не дозріли соціально-економічні передумови, не сформувалася більш або менш широка соціальна база продемократичних та проринкових політичних партій? Чи не приведе штучна політична структуризація під контролем влади до остаточного формування режиму керованої демократії, з демократичним фасадом і авторитарною суттю? Чи збережеться за таких умов демократична опозиція? Ці питання поки що залишаються відкритими і заслуговують на загальнонаціональну дискусію.