«Чому кремлівський агітпроп так дивно висвітлює те, що відбувається в Україні...»

Нехай нікого не дивує такий початок. Пояснення будуть далі.

Після війни в Кореї, розв’язаної Мао та Сталіним, утворилися дві держави. Щодо Азії немає сенсу в міркуваннях, що базуються на зіставленні капіталізму й соціалізму, демократії й тоталітаризму, не варто порівнювати дві Кореї з двома Німеччинами. Південнокорейські чеболі далекі від ідеалів вільного ринку, а демократія в Республіці Корея настільки ж відносна, наскільки й у Японії, не кажучи вже про Тайвань і політичні режими в тих країнах Південно-Східної Азії, що вразили світ своїм бурхливим розвитком.

Причини цього розвитку в тому, що ці країни відмовилися від минулої ізоляції й знайшли своє місце в світовому розподілі праці. І це, хоч як це парадоксально, лише зміцнило їхній національний суверенітет і підсилило національну самобутність. Трагедія розділеного корейського народу в тому, що та його частина, яка живе на півночі, опинилася під владою людей, понад усе заклопотаних своєю незамінністю у владі й збереженням її родинної спадкоємності. Саме для цього й лише для цього була винайдена ідеологія чучхе — абсолютної ізоляції від світу країни, що має атомну бомбу й навіть засоби її доставки, але де потяги їздять на паровозній тязі. Не кажучи вже про таку дрібницю, як голод і бідність.

Авжеж, Україна не Росія, розділений народ існує лише в уяві російської правлячої еліти та її агітпропу. Але рів і колючий дріт, що з’явилися цими днями на кордоні між двома країнами, вже названі новим берлінським муром. У тому, що нині відбувається, є багато такого, що може бути сприйняте як абсурд, висміяне, але все одно має бути раціонально пояснене. Хоча б тому, що Путін і його оточення неодноразово демонстрували: у своїх діях вони вельми обачливі й по-своєму розумні. Головне — зрозуміти, що таке «по-своєму».

Почати доведеться все-таки з ірраціонального — Путін, повторю ще раз, дійсно вважає, що немає ніякої української нації, що дві держави співвідносяться майже, як дві Кореї. Але російська правляча еліта стає надзвичайно розумною, обачливою й хитромудрою, коли відчуває загрозу своїй владі. Висловлюючись мовою, близькою їй тюремної субкультури, в неї сильна чуйка. І не біда, що вона не може точно сформулювати свої побоювання. За неї це інші зроблять.

От і зробимо.

У російській історії завжди головною причиною всіх цивілізуючих змін був демонстраційний ефект, приклад іноземців. Почалося ще перед Петром з його Німецькою слободою — в реформах патріарха Нікона не останню роль відігравав приклад української церковно-обрядової практики, яка була набагато ближчою до грецької, ніж московська. Але не лише еліта все переймала. Починаючи з епохи Просвітництва страх перед іноземною заразою був зумовлений тими подіями в Європі, які можна називати й буржуазними революціями, й модернізаційними кризами, й скачками в процесі націогенезу. Російська ксенофобія варіювалася від побутової до абсолютної, як під час Кримської війни.

Найбільшу небезпеку становив демонстраційний ефект національних рухів усередині імперії. І Путіну, ментальному спадкоємцеві російських самодержців, національне відродження України здається саме таким — внутрішньоімперським, а тому найнебезпечнішим для його режиму в самій Росії. Але це ж і обмежує можливості його тиску на Україну.

Вельми суттєва деталь. В Україні обговорюється питання, чи підпише Євросоюз угоду, а в Росії — чи підпише Україна. Здавалося б, кремлівському агітпропу треба бити по слабкому місцю, всіляко обігравати вагання європолітиків. Але про їхні сумніви в Росії мають вельми слабке уявлення. І є дві причини цього.

Перша в тому, що при достатньому інформуванні втрачається інфернальний образ Євросоюзу, що плете змову проти вікової єдності братніх народів. І українська правляча еліта припиняє бути жертвою євролиходіїв, які, користуючись її малоліттям, затягують її у вир європейської розпусти (найпоширеніші кліше кремлівського агітпропу: «європейський содом» і «Гейропа», що потіснили «Уркаїну»). Вона ж потребує опіки, ця еліта. Але не з боку європейців, що пожирають дітей, а з боку кремлівців, які діточок цілують у животик.

При цьому в самій Україні, судячи з усього, ілюзій немає. Зізнається, що для Віктора Януковича асоціація з ЄС — захист від московських зазіхань на роль його опікуна. Так само відкрито говориться, що перебування Юлії Тимошенко в ув’язненні розглядається Президентом України як гарантія від прагнень небезпечного політичного конкурента. Тому й опинився глава української держави разом зі своїм оточенням у складному й суперечливому становищі.

І тут ми бачимо другу причину того, чому кремлівський агітпроп настільки дивно висвітлює те, що відбувається в Україні. Доля Тимошенко є головним каменем спотикання на переговорах, це в Україні всім відомо. Міністр закордонних справ Польщі Сікорський уже говорить про перенесення підписання договору з Україною на 2014 рік. А тепер уявіть собі, як Путину усвідомлювати, що Євросоюз може вимагати й добиватися звільнення політв’язнів, робити це предметом політичного торгу й неодмінною умовою для укладання договорів і угод. Адже у Путіна у в’язниці не один політичний противник. Не мільйони поки, але вже й не одиниці. Плюс відродження каральної психіатрії. Це ж який прецедент може бути створено. Та й створено вже — Юрій Луценко на волі. І, певна річ, про інші умови Євросоюзу та їх виконання Україною краще не говорити. Інакше під питанням опиниться основа путінської агітпропівської конструкції — збереження суверенітету, що протиставляється розвитку. Про це зіставлення говориться відкрито, воно не приховується.

Але в сучасному світі немає й не може бути абсолютного суверенітету — підписання будь-якого міжнародного договору зобов’язує державу усунути протиріччя між його змістом і внутрішнім законодавством на користь міжнародних зобов’язань. Нині абсолютний суверенітет хіба що в Північної Кореї, та й то він обмежений банківськими рахунками Кімів і в закордонних банках.

Знову виникає зіставлення з Північною Кореєю та Південною Кореєю. Звісно, відносне й обмежене, але все-таки допустиме.

Ідеалом російської правлячої еліти була б інтеграція Росії з навколишнім світом за північнокорейським зразком. Узагалі, й за радянським теж — коли допуск до закордонних контактів є атрибутом високого статусу, приналежності до вищого стану. У переговорах з Євросоюзом щодо візової проблеми російська сторона добивається привілеїв для власників службових паспортів. Євроінституціям нав’язується співучасть у інституалізації станів і станових привілеїв у сучасній Росії.

Це зробити легко. Лише у 17 відсотків громадян Росії є закордонні паспорти. Тому, до речі, погроза Сергія Лаврова щодо поїздок з України до Росії й з Росії до України за закордонними паспортами адресована не стільки українцям, скільки росіянам. Це нововведення різко обмежить можливість взаємних контактів. Крім того, незважаючи на скасування виїзних віз, у Росії повністю збережена структура в МВС, що відала ними, й незмінною  залишилася система узгодження з ФСБ, а також статус невиїзних громадян через допуск до державних таємниць.

Інтеграція по-російськи — це корупція європейських еліт, проникнення до банківсько-фінансової системи й захоплення її, поступове переселення російських еліт на захід шляхом скуповування нерухомості й бізнесів за рахунок навчання дітей і їх подальшої інтеграції й соціалізації поза Росією.

І тому в Росії зневажливо ставляться до інтеграції по-українськи — за рахунок трудової міграції. Дані про неї відомі й з українських досліджень, і з тих, що проводяться євроінституціями. За чисельністю українці посідають перше місце на легальному ринку праці в Європі, грошовий потік звідти втричі перевищує надходження з Росії. Економічне значення цих надходжень величезне. Опитування  свідчать, що українці віддають перевагу легальному європейському ринку праці, а не сірим схемам у Росії. Українська хвиля трудової міграції за способом життя й системою цінностей стане європейською.

Це зовсім інший тип євроінтеграції — народний, демократичний і глибокий, з великими перспективами. Недаремно влада Китаю, країни що посідає друге місце в світі за економічним розвитком, не соромиться трудової міграції, а бачать у ній дуже важливий економічний і політичний інструмент.

Вступ до Євросоюзу, таким чином, стає для України важливим економічним чинником і соціальним стабілізатором. Правляча еліта зацікавлена в новій, європейській легітимності; еліта опозиційна не проти позасідати в Європарламенті; соціально фрустрована частина населення готова вирушити на заробітки до Європи.

От і лементує кремлівський агітпроп, але не по суті: не  говорить про реальні політичні протиріччя в Україні й між Україною та Євросоюзом, а лякає єврожахами. Не українців лякає — росіян.

Що ж до тиску «Газпрому», то, коли ознайомитися з думками експертів обох країн, складається враження стриманості в тиску й обмеженості його можливостей. Якщо не вдаватися до істотних, але не цілком тут доречних подробиць, стратегічний висновок такий: взаємозалежність України та Росії унеможливлює радикалізацію вимог «Газпрому», що не може обмежувати постачання газу до Європи. Окрім комерційної складової є ще й політична: подібні обмеження стали б для євроінституцій ще одним аргументом на користь зближення з Україною. Ніхто не робить таємниці з того, що погрози Києву з Москви спонукали європейців до укладення договору про асоціацію.

Одне досягнення конфлікту, що триває, вже є, й воно незаперечне. Кремлівський агітпроп винайшов термін «геополітична зрада». Тепер, напевно, так іменуватиметься незгода з Росією будь-якої країни, хоч би чого вона стосувалася.

КОМЕНТАР

«УКРАЇНУ ВЖЕ НЕ ВПЕРШЕ ОБСТРІЛЮЮТЬ З УСІХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ГАРМАТ...»

Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог:

— Те, що ллється на Україну з російських каналів, не має нічого спільного із свободою поширення інформації і свободу слова. На мою думку, повинна зібратися рада з національної безпеки та оборони України і під своїм кутом зору розглянути питання про доцільність ретрансляції в Україні російських каналів. Звісно, є супутникове телебачення і тут вплинути не можна, але ці канали кремлівської пропаганди дуже вільготно почуваються і в українських кабельних мережах, де їм, з точки зору національної безпеки, місця немає і бути не може. Якщо мислити категоріями не інформаційної, а торгової війни, то навіть якщо б у цукерках «Рошен» був бензопірен, це б для російських споживачів становило меншу загрозу, ніж та загроза, яку для українських споживачів становлять отруйні речовини, що містяться в програмах російських телеканалів. Росія веде пряму інформаційну війну проти України. Канали «Россия 24» і «Первый канал» не можна розглядати як ЗМІ, а лише як бойові підрозділи кремлівської адміністрації. На жаль, ці фальсифікації подекуди збивають на манівці українців, які, обдурені ще радянською пропагандою, звіряють свої годинники з боєм кремлівських курантів. Ця війна почалася не вчора. Україна вже не вперше обстрілюється з усіх інформаційних гармат. З точки зору центрів зовнішніх впливів таке втручання є неприпустимим.