Де гарант?
Надії 1600 дописувачів щоденних звернень до Президента України грунтуються на їх конституційному та законному праві на звернення до органів державної влади, їх посадових і службових осіб.
Але чи всі ці звернення направлені за належністю? Мабуть, що ні. Чи в змозі Секретаріат Президента України розглянути їх по суті?
Очевидно, ні, бо на апарат глави держави зі службою по розгляду звернень громадян покладений обов'язок лише з'ясувати питання по суті та спрямувати його до того органу, у повноваженнях якого прийняття рішення.
У який же спосіб має реалізовуватись право на звернення до Президента України?
Очевидно, що на розгляд Президентові України мають подаватись саме ті звернення, з яких вбачається, що рішення за попередніми зверненнями вже прийняли посадові особи органів державної влади, які безпосередньо підпорядковані Президентові України. Решта звернень справді має направлятись за належністю, але ж не тій особі, чиї дії чи бездіяльність оскаржується. Так — за законом.
Нижче наведені два приклади – з двох епох.
У тій епосі і думати не можна було про звернення до суду за отриманням відповіді, наприклад, від Наркома внутрішніх справ Союзу РСР. Сьогодні можна звернутись до суду і зі скаргою на бездіяльність Президента України.
Зрозуміло, що районний суд, що розглядав скаргу, відмовив у її задоволенні, але наскільки таке рішення відповідає гарантованому Конституцією України праву на звернення?
Суд не прийняв до уваги найголовнішу обставину і не зазначив її в своєму рішенні: Президент України звернення не розглядав і відповідь по суті звернення не надавав. Суд, зазначаючи, що органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, фактично звільнив Президента України від обов'язку по розгляду звернення та наданню відповіді по суті.
Ось ілюстрація до права особи на звернення за Конституцією СРСР 1936 року. «Народному комиссару внутренних дел Союза С.С.Р. ЧМИЛЬ Андрея Филлиповича, рожд. 1888 г. – из кр–н дер. Игнатовки, Гореницкого с-совета, Киевского района, той же области У.С.С.Р. Отбыв. наказание О.Л.П. «Пойма» Томасинлага НКВД Новосибирской обл.
ЖАЛОБА
Постановлением от октября 1937 года Киевской областной тройки НКВД я, Чмиль А.Ф. осужден за приверженность к религиозному культу и агитацию против советской власти к 10-ти годам лишения свободы в исправтрудлагере.
Наказание это я нахожу незаслуженным мною, крайне суровым и несоответствующим тем проступкам, которые мне были инкриминированы, поставлены в вину. Я бедняк-крестьянин, с 1936 г. состоял в колхозе «XVII партсъезд», я безграмотен. Если я и сохранил свою религиозность, как человек уже немолодой, то ведь в нашем Советском Союзе, даже еще до провозглашения великой Сталинской Конституции, объявлены свобода совести и преследовать за религию никого не положено... Что касается агитации против советской власти, мне никогда и в мысли не приходило заниматься таковой, но, действительно, был случай, когда я, недовольный решением правления колхоза, обещавшем по 6 клгр. зерна за трудодень, а давшего лишь по 2,5 клгр, сказал, что правление только обещает, но не выполняет обещаного. Никакой агитации, повторяю, здесь не было, а была справедливая критика недостойно и неправильно поступившего органа власти...
Прошу Вас, гражданин Нарком, войти в мое положение (дома у меня осталась жена, четверо детей от 15 до 6 летнего возраста — все работают в колхозе) и, если уж Вы не найдете возможным ограничить мое наказание отбытыми мною 3-мя годами лагерей (с 29.11.37 года) и отменить постановление Киевской облтройки, то смягчить мою участь путем снижения наказания.
О том мне и объявить и администрации лагеря. Поведение мое в лагере было безукоризненно, что свидетельствует характеристика, при сем прилагаемая. Очень прошу в просьбе сей не отказать...»
Скарга була перевірена і розглянута, а свідченням перевірки цієї скарги є довідка та характеристика сільської ради та з колгоспу того ж таки 1940 року, через місяць – півтора з дня отримання скарги. На жаль, ні довідка, ні характеристика, які були абсолютно правдиві, не відіграли своєї ролі. Так 10 років Чміль і відсидів, до останнього дня. Не допоміг Нарком.
Надання позитивної та об'єктивної характеристики на свого односельчанина, який був звинувачений у вчиненні чи не найтяжчого за тих часів злочину — «проведении к-р агитации против мероприятий советской власти, проходящих на селе», вимагало від голови колгоспу Сімаченка та голови сільської ради Гайдая, секретарів Шутуна та Т.Н.Гайдая сміливості та принциповості. Громадянський вчинок, до честі посадових осіб органів «советской власти», є прикладом для нинішніх посадових осіб органів державної влади в Україні, які абсолютно свідомо фабрикують атестації, службові характеристики, протоколи і т.і. з єдиною метою — усунути з посади для звільнення місця «своїм» людям.
Як сьогодні суд розглядає скарги на бездіяльність чиновників Секретаріату Президента України, видно із конкретного прикладу.
Печерський районний суд столиці, до якого була спрямована скарга, упродовж однієї години розглянув справу і, звісно, відмовив у визнанні бездіяльності Президента України по розгляду звернення автора цих рядків з проханням сприяти поновленню в правах. (Дивіться публікацію «Стіна» у «Дні» від 18.05.2005 №149).
Суд, обгрунтовуючи своє рішення, посилається на правову норму ст.102 Конституції України, за якою «...Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина...», однак суд у своєму рішенні не пояснює, яким чином гарантія прав і свобод людини та громадянина може бути реалізованою в такий спосіб як письмове звернення до Президента України?
Суд, визнаючи дії Президента України по розгляду звернення правомірними та відмовляючи у задоволенні скарги про визнання таких дій бездіяльністю, не обгрунтовує рішення: чи зобов'язаний за цією прямою нормою Конституції України Президент України чи за його дорученням інша посадова особа від імені Глави держави надати письмову відповідь на таке звернення?
Суд допустив порушення прямої заборонної норми цього закону щодо неприпустимості направлення звернення на розгляд міністру оборони і не врахував вимогу спеціального закону — Дисциплінарного статусу ЗС України, за якою забороняється надсилати заяви та скарги військовослужбовців тим посадовим особам або органам, дії чи рішення яких оскаржуються.
Більш того, суд, зазначаючи в своєму рішенні, що «...якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднання громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення...», знову ж таки, не застосовує іншу норму закону, яка прямо забороняє «надсилати заяви та скарги тим посадовим особам або органам, дії чи рішення яких оскаржуються...».
Суд, виносячи рішення, не прийняв до уваги найголовнішого — письмові докази того, що міністр оборони ухилився від прийняття рішення за зверненням і тому оскаржуються його дії Верховному Головнокомандувачу Збройними Силами України, який є для міністра безпосереднім начальником. Суд в своєму рішенні не зазначив, хто саме в Секретаріаті Президента України мав би розглянути звернення по суті і надати відповідь за підписом керівника того органу, до якого і було направлене звернення.
Обгрунтовуючи рішення тим, що органи державної влади зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати заяви, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення, забезпечувати їх виконання та повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань), суд не встановив у судовому засіданні посадову особу, на яку покладений обов'язок об'єктивно і вчасно розглядати і перевіряти викладені в зверненні факти і повідомляти про прийняте рішення.
Суд в своєму рішенні зазначив, що Секретаріатом Президента України звернення було направлене на розгляд міністру оборони з проханням проінформувати про результати його розгляду, але суд не прийняв до уваги ту обставину, що чиновник Секретаріату просив «проінформувати Секретаріат Президента України для доповіді Главі держави...».
Однак суд не з'ясовував у представника Президента в судовому засідання питанні інформування Глави держави за інформацією міністра, і більше того, суд ухилився від оцінки порушень закону з боку посадових осіб Секретаріату, оскільки термін розгляду звернення визначений у один місяць.
А зазначення в рішенні суду, що лише 13.05.2005, через 2,5(!) місяці Секретаріат Президента повідомив заявника про те, що його звернення розглянуто, жодним чином не узгоджується із нормою закону, бо рішення так і не було прийняте.
Суд повністю ухилився від оцінки письмових доказів бездіяльності Президента України, які беззаперечно підтверджують саме цей факт.
Суд помилково вважає дії чиновника Секретаріату, який повідомив про направлення листа міністру оборони, а не про розгляд звернення по суті, і що це повідомлення було отримане лише після направлення до Президента України 8(!) звернень.
Хіба суду не зрозуміло, що 8(!) звернень до Президента України упродовж 2,5 місяців — це предостатньо для визначення бездіяльності і Президента України, і його Секретаріату, цього достатньо і для винесення окремої ухвали суду на адресу керівника Секретаріату.
Суд помилково вважає, що саме у такий спосіб має реалізуватись конституційне право українців на звернення до Президента України, інших органів державної влади в Україні.
Суд фактично відмовився визнати бездіяльність чиновників Секретаріату, які мають персонально нести відповідальність за організацію роботи по розгляду звернень громадян до свого Президента.
Суд бачив, що ця бездіяльність межує із недбалістю державних чиновників, прямо дискредитує Секретаріат Президента України як допоміжний інститут влади і самого Президента України як главу держави?
Суд бачив і мовчав. Де гарант? Чий гарант? Хто взагалі гарантує — перші, другі і просто заступники державного секретаря України чи сам державний секретар України? Чи все ж Президент України? Хто?
