«Десакралізація Шевченка» чи «літературне мародерство»?
Малошановний пане!
Ваше видання завжди здавалося мені підозрілим. Я втішений, що зрештою все з’ясувалося: знати Вас не знаю, знати не хочу. Кореспондентові, якого Ви наслали на мене за інтерв’ю, я не заїхав у пику лише через своє шляхетне виховання. Він, зауважу, таки схожий на справжнього: блокнот, ручка, диктофон, одеколон «Іглесіас». Але — жлоб. Чи це Ви його намовили, чи самотужки він спромігся? Питає: «А чи знаєте ви, що Григорій Сковорода був гомосексуаліст?». — «Знаю». «А чи знаєте, що Шевченко не цурався горілочки та ще й складав фривольні віршики?». — «Знаю». «А чи знаєте Ви, що Леся Українка була схильною до лесбійства?». — «Знаю». «Ну то й що?» — питає він. «А що?» — питаю я. Белькоче: «Ну, всьо таки, культурні корені... нація... га?». Тут я його взяв за краватку. «Чи знаєш ти, дурню, що Пушкін лікувався від сифілісу? Що Гі де Мопасан у сифілітичному маразмі їв свої фекалії? Що мадам Аврора Дюдеван (Жорж Занд) тішилася статевою силою осла? Що — будь ти, невігласе, проклятий! — людина, відома як Ісус Христос, хорувала на шизофренічну параною з маячнею месіанства і слуховими та зоровими галюцинаціями?». Випхав я його за двері, а Вам кажу: мене у генії цікавить геній...
Зауважу, що підвищена експресивність цього тексту зумовлюється жанром, у якому написана книга; «Хрестоматія для невігласів» — видання вигадане. До літературних мародерів особисто я ставлюся так, як, наприклад, до гомосексуалістів — вони мене не цікавлять, хоча завжди були і завжди будуть. Не вважаючи це питання таким, що заслуговує на дискусію, не мав наміру братися за перо — якби не стаття С. Удовика «Геніальний — не святий» («День» за 7 листопада ц.р.). «Геній Т. Шевченка величезний і абсолютно не потребує захисту», — пише С. Удовик. Слушно. Якщо біля монументу Кобзаря хтось захоче справити фізіологічну потребу, монумент не постраждає. Але весь сенс статті, про яку йдеться, полягає у тому, щоб довести тезу не лише про можливість, а й про нагальну потребу загиджувати монументи для потреб прогресуючої демократії. Бо демократія, видається С. Удовикові, то є десакралізація...
У психіатрії існують поняття «псевдодеменція» і «формальне мислення», якими позначаються певні особливості недосконалого розуму. Лікар запитує хворого, показуючи на настінний годинник: «Цей годинник іде чи стоїть?». «Висить», — відповідає сіромаха. А що? Таки висить... Десакралізація Леніна, міф про якого створила більшовицька пропаганда, відповідає перспективам демократизації?» — сам себе запитує С. Удовик. Відповідає позитивно, а відтак — мусимо десакралізувати й Шевченка, бо його «міфологізація (не пив, не курив, сексом не займався і т. ін. — типове житіє святих) повертає суспільство в архаїчні часи й виглядає щонайменше дивною з точки зору західної демократії».
Перше: окрім формальних, ніяких інших аналогій між великим більшовицьким інквізитором і Великим Українським Поетом нема і бути не може. Друге: ніхто й ніколи побутові мотиви («не пив, не курив, сексом не займався і т. ін.») для звеличення Т. Шевченка не використовував, так що теза про «житіє святих» безпідставна. Я, наприклад, щоденники Тараса Григоровича прочитав у якомусь там класі, відтак дуже давно знаю, що він таки пив — та аж так, що тремтіли йому руки. Тоді ж (у щоденниках чи листах) прочитав, що «таточко з мамкою рипали лавкою...». Ну то й що? Не зможу, мабуть, пояснити бузиновірам, чому і тоді, і сьогодні слова «Б’ють пороги, місяць сходить, як і перше сходив» викликали і викликають у мене душевний трепет, а «рипали лавкою» — ні. Кожен вибирає велику чи малу шапку на розмір своєї голови.
Третє: навіть «західна демократія», може, сподіваюся, зрозуміти, що «десакралізація» Шевченка у нинішній трагедії, яку переживає Україна, об’єктивно слугує паплюженню усього українського — мови, культури, літератури і державності. Разом з потужною інтервенцією в нашу економіку російських напівбрудних грошей, разом із діяльністю псевдоукраїнської московської церкви це знаменує новий етап колонізації України, і не бачить цього лише той, хто не хоче бачити. Попри історично зумовлені розбіжності у менталітеті «західняків» і «східняків», постать Кобзаря є потужним чинником їх єднання. Європейського рівня поет, лемко за походженням, Богдан-Ігор Антонич писав задовго до об’єднання українських земель: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях — на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». Можна, звичайно, пошукати «компромат» і на Антонича. І тоді ми матимемо можливість прочитати новий памфлет про «демократичну десакралізацію»...
Четверте: канонізація Шевченка, намагання бачити лише бронзу, табуїзація творчого спадку поета, ухиляння від його обговорення і творчого переосмислення насправді нікому не потрібні — у цьому я солідаризуюся з С. Удовиком. Але ж головне у тому, як обговорювати і про що говорити. Скажімо, свого часу поет-модерніст Михайло Семенко (20-ті роки) зробив спробу скинути Кобзаря «с корабля современности» (у Росії так «скидали» Пушкіна). Але ж Семенко висловлював претензії до поетики Шевченка, а не шукав якогось бруду в його особистому житті. Далекими від шкільної традиції є міркування О. Забужко, але ж вона пише саме про поета і мислителя, а не про такі чи сякі проблеми його особистого життя! Цілком ймовірно і навіть напевно, що у якихось житейських колізіях Шевченко був таким, як усі (ви і я), але ж знову, і вже не перший раз, запитую: ну то й що?
Упродовж багатьох років маючи справу зі своїми та чужими науковими текстами, я був щиро зворушений лексикою оппонента. Уклінно прошу дочитати наведену цитату до кінця: «Особливо важливо в цьому аспекті звернути увагу на сакральність еротики, що проявляється передусім в інвективній лексиці (матюках). Сакральність еротичних символів продовжує лишатися суспільним табу, тоді як сексуальні символи в західній цивілізації давно втратили своє сакральне значення, чим і пояснюється відсутність сакральних інвектив у західній цивілізації. Сакральність еротики, що зберігається, та сакральність інвектив пов’язані із закритістю суспільства для демократичних перетворень». Матюки на парканах є достеменною ознакою демократичних перетворень, то чому б на парканах не писати і есеїв про Поета? То чому б, власне, не використати найпростішу психоаналітичну схему для поцінування рушіїв літературного мародерства: комплекс Едіпа. Дуже просто: мародер, потерпаючи від незрілої сексуальності, підсвідомо прагне убити батька (поета) і згвалтувати матір (літературу) — і все оце у найкращих демократичних традиціях. Люди, яким сакральність українського слова муляє душу, можуть зробити суспільству принаймні одну послугу: говорити відверто і не ховатися під псевдонауковими лопухами.
Чи не час взятися за «десакралізацію» класиків П. Тичини («Партія веде») чи М. Рильського (Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить...»)? Бий своїх, щоб чужі боялись!
