Дев’ять місяців

У 2003 році в суспільному розвитку України окреслилися декілька важливих позитивних тенденцій, насамперед у соціально-економічній і зовнішньополітичній сферах. Водночас ці позитивні тенденції суспільного розвитку нагально потребують підкріплення відповідними політичними перетвореннями, спрямованими на всебічну демократизацію українського суспільства й держави. Після парламентських виборів 2002 року окреслився новий цикл розвитку політичної системи України. Як принципову особливість цього циклу слід визначити поступальне зростання ролі політичних сил, насамперед партій, у системі державної влади, підвищення їхньої політичної відповідальності перед суспільством. Вихідним імпульсом для розвитку процесів нинішнього політичного циклу стали серпневі 2002 року ініціативи Президента України щодо запровадження радикальної політичної реформи, переходу до парламентсько-президентської форми правління.

ВИХІДНІ

При оцінці останніх подій, пов’язаних із політичною реформою, потрібно виходити із загальної логіки політичного процесу в нинішньому циклі суспільного розвитку України. Це стосується, зокрема, нового спільного конституційного законопроекту, який узгоджує позиції як провладних політичних сил, так і лівої опозиції, і, таким чином, дозволяє гарантувати практичне втілення політичної реформи. Необхідність обрання саме такого варіанту реалізації політичних перетворень зумовлена наступними обставинами.

По-перше, вдосконалення політичної системи України набуло життєво важливого значення для подальшого поступу українського суспільства та держави. Основним питанням при цьому слід вважати практичне запровадження механізму формування уряду коаліцією фракцій і депутатських груп. Цей механізм має гарантувати відповідальність уряду та парламенту перед суспільством за свою діяльність чи бездіяльність.

По-друге, здійснення практичних кроків щодо запровадження політичної реформи зіткнулося з цілою низкою значних перешкод і труднощів. Не вдалося досягти консолідації провідних політичних сил у ВР України щодо підготовки єдиного узгодженого законопроекту. Внаслідок цього втілення політичної реформи опинилося під реальною загрозою. Небезпечність цієї загрози підсилюється швидко прогресуючим зменшенням ресурсу часу для реалізації передбачених чинною Конституцією стадій проходження законопроекту щодо внесення змін і доповнень до Основного Закону України. На початок вересня залишається не більше ніж 9 місяців, за які потрібно послідовно вирішити ряд складних політичних питань, найважливішим з яких буде забезпечення підтримки зазначеного законопроекту конституційною більшістю.

По-третє, за цих умов вирішального значення набуває досягнення (гарантування) у найстисліші строки необхідного політичного компромісу щодо реформування системи влади. Це зумовило принципово новий підхід до форм і механізмів узгодження інтересів провідних політичних сил задля забезпечення гарантованої підтримки змін і доповнень до Конституції. Найбільш важливим моментом у діях глави держави слід визначити максимальне розширення меж можливого компромісу. Саме таким чином слід розглядати публічно проголошену Президентом згоду на корегування політичної моделі аж до запровадження механізму виборів Президента України парламентом, тобто фактично на введення в Україні парламентської форми правління. Водночас жодним чином не може йтися про якесь послаблення вимог до юридичної та політичної якості конституційних законопроектів, що розглядаються. У тексті поданого до ВР України законопроекту, підписаного понад 250-ма депутатами, на жаль, присутні досить суттєві як редакційні, так і значеннєві недоробки.

При опрацюванні заходів щодо запровадження політичної реформи слід належним чином враховувати пріоритети, інтереси й позиції провідних політичних сил у нинішньому політичному циклі. Стратегія й тактика будь- якої відповідальної політичної партії, блоку й політиків загальноукраїнського масштабу повинна базуватися на визначенні свого ставлення до трьох ключових моментів політичного циклу: політичної реформи, президентських виборів 2004 року та парламентських виборів 2006 року. Принципово важливим є встановлення пріоритетності цих моментів. Логіка політичного процесу у циклі 2002 — 2006 років зумовлює те, що його кінцеві результати визначаться лише після парламентських виборів 2006 року. Новий склад українського парламенту повинен реалізувати можливості та напрацювання, що утворяться в результаті запровадження політичної реформи й проведення президентських виборів 2004 року. Таким чином, має здійснитися перехід до нової моделі політичного режиму в Україні. Якщо наступна ВР не буде спроможна ефективно виконувати свою провідну роль у новій політичній системі, українська держава не лише не здійснить перехід на новий щабель суспільного розвитку, а й може увійти до смуги нестабільності із непередбачуваними наслідками.

ПАРТІЇ

Нині вже досить чітко окреслилося, що певні політичні сили своїми стратегічними пріоритетами визначили саме досягнення необхідних результатів на парламентських виборах 2006 року. Відповідно, президентські вибори 2004 року розглядаються ними як проміжний, хоча й безумовно важливий, етап реалізації цих пріоритетів. Це стосується насамперед тих політичних партій, які мають усталену суспільно-політичну базу та достатньо потужну організаційну й медійну інфраструктуру як у Києві, так і в регіонах. Водночас перспективи означених політичних сил у президентських перегонах 2004 року слід розглядати як доволі несприятливі. Йдеться, зокрема, про КПУ, СПУ та СДПУ(О). Спільність цих інтересів зумовлює й можливі перспективи їхньої подальшої співпраці, причому не лише в суто ситуативному вимірі.

У залученні впливових партій лівого спрямування до вирішення ключових проблем суспільного життя слід визначити суттєві позитивні моменти. Таким чином, зазначені політичні сили та їхнє керівництво відходять від деструктивної позиції й діяльності та інтегруються до системи прийняття важливих державних рішень. Стає можливим формування передумов для трансформації пострадянських лівих у демократичні партії європейського типу.

Водночас утворення лівоцентристської коаліції та її функціонування як політичної основи системи державної влади поки що не можна вважати достатньо прийнятним. Це зумовлено тим, що сучасні позиції як КПУ, так і СПУ не сприяють вирішенню ряду стратегічних питань суспільного розвитку України. Йдеться насамперед про негативне ставлення зазначених політичних сил до питань євроатлантичної інтеграції та інших зовнішньополітичних пріоритетів, а також до життєво важливих ринкових перетворень, зокрема в аграрному секторі економіки.

Серед політичних сил, що визначили своїми стратегічними пріоритетами парламентські вибори, слід назвати також і Партію регіонів. На її останньому з’їзді було наголошено, що своїм стратегічним завданням Партія регіонів визначає перемогу на парламентських виборах, яка дозволить їй сформувати уряд та здійснювати державну політику, спрямовану на реалізацію програмних настанов партії. Близькі позиції займають і деякі інші партії, фракції яких входять до парламентської більшості, зокрема НДП, Аграрна партія та «Трудова Україна».

Натомість нині фактично єдиною політичною силою, що сконцентрувала свої зусилля лише на президентських перегонах 2004 року, слід вважати «Нашу Україну». Хоча чільні представники блоку декларують необхідність здійснення кроків, які б дозволили «НУ» отримати переконливу перемогу й на парламентських виборах, проте ці заяви поки що не підкріплюються не лише практичними, а й навіть програмно- ідеологічними розробками. Загалом, «Нашу Україну» слід розглядати як політичний проект, створений виключно під президентську кампанію В.Ющенка. Сподівання та інтереси політичних сил, що входять до «НУ», обмежуються перспективами отримання політичних, фінансово-економічних і адміністративно-посадових дивідендів від очікуваної перемоги. Саме це й визначило суто негативістську та неконструктивну позицію «НУ» щодо будь-якого обмеження президентських повноважень, а отже й проекту політичної реформи загалом. У випадку неможливості отримати зазначені дивіденди — як у разі невдачі на президентських виборах, так і при суттєвому послабленні адміністративного ресурсу посади президента України — політичні сили, що входять до «НУ», будуть змушені шукати нових шляхiв й засобiв реалізації своїх інтересів аж до виходу із складу цього блоку й утворення нових альянсів.

Відмінними від інших політичних сил можна вважати пріоритети та інтереси блоку Юлії Тимошенко. Стратегія цього політичного утворення повністю підпорядкована завданням утвердження особистості Ю.Тимошенко як безальтернативного загальнонаціонального лідера протестного електорату. Через це політична діяльність Ю.Тимошенко та активу її блоку зосереджена на питаннях короткострокового і, меншою мірою, середньострокового плану. Йдеться насамперед про ініціювання масових протестних акцій із наступною їхньою політичною експлуатацією, а також про намагання консолідувати провідні опозиційні сили в президентській виборчій кампанії. Тому питання політичної реформи і тим більше парламентських виборів 2006 року нині залишаються поза сферою основних пріоритетів Ю.Тимошенко та її блоку.

ДЕСТАБІЛІЗАЦІЯ. ВАРІАНТИ

Визначаючи конкретні шляхи та форми запровадження політичної реформи та перспективи розвитку в нинішньому політичному циклі, не можна залишати поза увагою ймовірні намагання та спроби політичної дестабілізації, які можуть виявитися вже найближчим часом. Зокрема, йдеться про використання доволі широкого кола нагальних суспільних проблем, спроби політичної експлуатації яких здійснювались і раніше. Серед них — питання забезпечення свободи слова й діяльності ЗМІ, участі України в тіньовій торгівлі зброєю. Реалізуються намагання розгорнути масштабний скандал навколо «справи Гончарова» та надати йому політичного характеру. Це слід розцінювати як нову спробу реанімації «справи Гонгадзе» та «касетного скандалу» й започаткування цим потужної хвилі звинувачень на адресу чинної влади як в Україні, так і за її кордонами. У цьому ж плані потрібно розглядати й публікації, що знову з’явилися в американській пресі щодо участі України в незаконній торгівлі зброєю. При цьому робляться акценти на підтримці таким чином міжнародного тероризму. Поки що зазначені кроки здійснюються виключно шляхом використання вже експлуатованих раніше тем і питань. Доволі ймовірно, що після певного «розкручування» цих сюжетів відбудеться введення до політичного та медійного обігу нових резонансних інформаційних приводів.

Також слід очікувати на спроби використання проблемних питань соціально-економічного характеру. Це стосується, насамперед, ситуації в продовольчому секторі, а також у аграрно-промисловому комплексі загалом. Розвиток дій у цьому плані з боку політичних сил різного спрямування найiмовiрнiше відбудеться як на початку осені, так і в передзимовий період. Можна очікувати на використання з цією метою парламентської трибуни, загострення на цій підставі політичної ситуації у ВР аж до блокування її роботи. Не виключається організація масових протестних акцій як у столиці, так і в регіонах.

Відповідні спроби можуть здійснюватися й щодо інших гострих суспільних проблем. Зокрема, болючих питань реформування та скорочення Збройних сил, а також можливих інцидентів, пов’язаних із миротворчою місією українських військових у Іраку.

Зазначене дає підстави стверджувати, що хоча нині забезпечено достатню керованість суспільно-політичними процесами в Україні, не можна виключати штучного стрімкого загострення політичної ситуації за моделлю осені 2000 року.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи вищенаведене, можна дійти наступних узагальнюючих висновків.

По-перше, досягнення політичного компромісу щодо політичної реформи набуло визначального й навіть критичного для майбутнього демократичної України значення. Це зумовлює необхідність підпорядкування вирішенню зазначеного завдання інших, навіть достатньо важливих політичних питань та цілеспрямованої консолідації зусиль політичних сил і концентрації належних ресурсів.

По-друге, обмеженість ресурсу часу для запровадження конституційної реформи визначає неприпустимість будь-якого зволікання та втрати динаміки відповідного процесу. Потрібно чітко визначити стратегію й тактику як щодо узгодженої діяльності всіх суб’єктів процесу конституційного реформування, так і щодо кожного із цих суб’єктів (політичних сил) окремо. Це стосується насамперед консолідації політичних сил парламентської більшості, конструктивної співпраці з політичними партіями лівого спрямування (КПУ та СПУ), знаходження взаємоприйнятних політичних компромісів iз блоком В. Ющенка «НУ», а також із БЮТ. Для цього необхідно вирішити такі основні завдання.

1. Політичні сили парламентської більшості повинні стати головною рушійною силою процесу конституційного реформування та всіляко сприяти налагодженню конструктивної співпраці з іншими парламентськими силами задля необхідної політичної підтримки конституційному законопроекту. Вирішення цього завдання вимагає активної конструктивної позиції кожного з лідерів політичних сил, що входять до парламентської більшості.

2. При вирішенні питань щодо взаємодії з КПУ та СПУ слід виходити з необхідності поступального здійснення в найстисліші строки послідовних стадій запровадження конституційної реформи. Задля цього слід забезпечити зацікавленість з боку цих політичних сил і насамперед їхніх лідерів П.Симоненка та О.Мороза в невідкладній реалізації зазначених завдань. Потрібно також враховувати спроби Ю.Тимошенко і В.Ющенка реанімувати опозиційну «четвірку» задля зриву політичної реформи до 2006 року.

3. Принципово важливим напрямом слід вважати налагодження конструктивної взаємодії та досягнення компромісів з блоком «НУ». Слід виходити із значної неоднорідності оточення В.Ющенка, різноспрямованості інтересів і орієнтацій окремих політичних сил, а також провідних політиків «НУ». Намагання повної політичної ізоляції «НУ» та припинення будь-яких конструктивних контактів з блоком «НУ» критично обмежує політичну базу конституційного реформування, призводить до надмірної залежності з цього питання від лівих парламентських сил, та кінець-кінцем ставить під загрозу реалізацію політичної реформи.

4. Не можна залишати поза увагою також стосунки із Ю.Тимошенко та її блоком. Нині Ю.Тимошенко стала найактивнішим суб’єктом нового об’єднання опозиційних сил і спрямування їхньої діяльності проти реалізації політичної реформи до 2006 року. Окрім цього, саме Ю.Тимошенко та її блок найімовірніше стане найближчим часом ініціатором нових масштабних протестних акцій, участь у яких не зможуть проігнорувати як ліві (КПУ та СПУ), так і «НУ». Виключення Ю.Тимошенко та її блоку із процесу досягнення взаємоприйнятних компромісів сприятиме лише її подальшій радикалізації, що може призвести до невиправданих ускладнень у процесі конституційного реформування, а за певних умов — і до загострення політичної ситуації в державі.

По-третє, стратегічною метою нинішнього політичного циклу слід вважати реальне просування шляхом консолідації демократії. Йдеться насамперед про забезпечення необхідної альтернативності програм розвитку України на основі єдиних суспільних цінностей. Ця альтернативність повинна репрезентуватися відповідними політичними силами. Попри всі теперішні ускладнення у взаєминах з «Нашою Україною» слід усвідомлювати спільність основних програмно-ідеологічних настанов блоку В.Ющенка з іншими реформаторськими силами. Збереження на тривалий час нинішнього стану фактичного протистояння може вкрай негативно відбитися на перспективах утвердження в Україні політичної демократії.

По-четверте, принципово важливим завданням політичної реформи повинно стати загальне зниження рівня конфронтаційності в політичній системі, насамперед у вiдносинах між основними політичними силами. Нині вперше за останнє десятиріччя сформувалися суттєві передумови та програмні засади для досягнення широкого суспільного консенсусу навколо проблеми вдосконалення системи державної влади. Взаємодія з лівими силами дозволила досягнути компромісу, коли конституційний законопроект загалом відповідає їхнім програмним інтересам. Таким чином, створюються передумови для інтегрування провідних лівих партій (КПУ та СПУ) до системи прийняття важливих державних рішень. Зазначені позитивні тенденції потребують подальшого закріплення як одного з провідних чинників побудови політичної системи європейського типу.

По-п’яте, зазначений підхід до політичної реформи повністю визначається конкретною політичною ситуацією. У подальшому потрібно буде повернутися до питань, пов’язаних із запровадженням дієвої системи стримувань і противаг у новій політичній моделі. Зокрема, це стосується можливого корегування розподілу повноважень між вищими органами державної влади, насамперед з метою забезпечення інституції досить «сильного президента», а також доцільності запровадження двопалатного парламенту та вдосконалення системи відносин між центральними й місцевими органами державної влади й місцевого самоврядування тощо. Скоріше за все, зазначені питання вирішуватимуться після президентських виборів 2004 року, а можливо, вже в новому політичному циклі після парламентських виборів 2006 року.