Для чого нас хочуть вивчати в Росії
У Росії вирішили зайнятися серйозним вивченням України. Нещодавно в Ростові-на-Дону при місцевому університеті (як про це повідомив «День» у номері від 28 жовтня) засновано Центр україністики, де навіть захищатимуть дисертації. Добре це чи погано? Сама собою напрошується думка: це чудово! Але не так усе просто. Уже майже три століття існує теорія-легенда, яку створили в імперській Росії ще у XVIII ст. і яку потім модернізували спочатку ідеологи ВКП(б)—КПРС, а потім і сучасні стратеги. Ця легенда має тепер уже три варіанти:
українці — це етнічна група росіян;
українці — це інший етнос, але настільки близький до росіян, що мусить існувати з ними в одній державі.
Українці можуть певний час мати свою «незалежну» державу, але вона внаслідок історичних і геополітичних причин має перебувати під суворим московським контролем, — а пізніше видно буде, що робити з цією «незалежністю».
У цю триєдину легенду — вибравши відповідний варіант на свій смак — свято вірила й продовжує вірити більшість росіян. Славослів’я й освідчення в любові деяких професійно холопствуючих малоросів-хохлів і мовчання основної маси народу великороси приймали з поблажливою прихильністю, вважаючи, що ці лестощі виражають щиру любов.
Зважаючи на цю теорію-легенду чимало росіян після розвалу СРСР чекали швидкого протверезіння «хохлів» і їхнього повернення під московське правління.
Росія почала згортати економічні зв’язки з Україною (де це було можливо), щоб її «дотиснути», — й апелювала при цьому до братів-українців, нагадуючи їм постулати своєї легенди про близьку спорідненість і вічну взаємну любов.
Але очікуваного ефекту не було. Хоча Кучма й змінив урядову орієнтацію з прозахідної на промосковську, але помаранчева революція, всупереч усім очікуванням Кремля, поставила українську державу знову на незалежний від Росії шлях розвитку. Це був крах усіх сподівань «братів-великоросів». Під час помаранчевої революції більшість українців підтвердила не лише демократичний вибір організації держави, а й незалежний від Росії шлях національного розвитку — звідси така ненависть у більшості росіян до Майдану 2004 року. Та теорія-легенда, яку росіяни самі породили й виростили, яку нав’язували українцям та іншим народам імперської Росії й у яку свято вірили самі, не може адекватно пояснити того, що відбувається. Тепер це деякі російські розумні люди зрозуміли.
Але її, цю легенду про вічну взаємну любов, звісно, не відкинули й у найближчому майбутньому використовуватимуть не менш активно. Широкій російській, українській та європейській громадськості вона подаватиметься з не меншою інтенсивністю. Однак тепер її подаватимуть більш розумно й професійно, за допомогою добре підготовлених фахівців.
Українофоби зі злістю й страхом констатують, що в нас прокладає собі шлях свій власний погляд на історію й розвиток суспільства, а це неминуче веде до зміцнення української незалежності. Тому в Росії й починають готувати фахівців-україністів, які представляють здебільшого стару ідеологічну легенду, але здатні вести дискусії з українцями на боліш високому професійному рівні. Йдеться про створення в Росії власної україністики, альтернативної до тієї нової, що дедалі швидше розвивається в Україні. Російські фахівці, безсумнівно, надаватимуть допомогу й нашим гуманітаріям — тим, які у своїх поглядах і дослідженнях спираються на стару імперську легенду й тому охоче й «плідно» співппрацюватимуть зі своїми «старшими братами».
Особливо важливим є поширення своєї власної російської україністики в тих регіонах Росії, де проживає багато вихідців з України. Це буде профілактикою проти появи й збільшення кількості українофілів, прихильників незалежної й орієнтованої на європейські цінності України. А в нашій країні зі зрозумілих причин російських україністів цікавитиме передусім Київ, а також південний, східний і закарпатський регіони. Це частково визнав і директор нового центру україністики пан Попов.
Для роботи в новостворених україністичних центрах поза всяким сумнівом залучатимуть і тямущих чесних дослідників. Як уже говорилося вище і як випливає зі слів пана Попова, їхні дослідження й висновки потрібні російським бізнесменам і владі для проведення успішнішої політики стосовно України, адже для успіху в політиці слід спиратися не на вигадані й далекі від життя теорії й свої особисті бажання й плани, а на об’єктивні дані й точні розрахунки фахівців.
Важливим завданням нових україністичних центрів саме й буде постачання владі й іншим клієнтам достовірної й точної інформації про нашу країну. Невипадково в планах нового центру стоїть, серед іншого, проведення соціологічних та інших досліджень в Україні. Це передбачає, в свою чергу, пошук цінних інформантів і потенційних друзів своєї країни.
У цьому діяльність подібних центрів і організацій змикається з функціями спеціальних розвідувальних органів, і вони зазвичай тим чи іншим чином пов’язані зі спецслужбами своїх країн. За радянських часів у центральній пресі й громадсько-політичних виданнях досить детально описувалася робота різних фондів, центрів і товариств, заснованих у капіталістичних країнах з метою вивчення СРСР і завдання шкоди країні «реального соціалізму». Але в СРСР вважали за краще мовчати про те, що всілякі радянські інститути й товариства (Інститут США й Канади, Інститут країн Азії й Африки, товариства дружби із закордонними країнами) займалися тим самим, але в зворотному напрямку. Використання таких організацій зручне тим, що вони дають прикриття й певну респектабельність діяльності, яка в СРСР вважалася шпигунством і підривною роботою, а в деяких країнах вважається такою й понині. В штаті більшості таких організацій неодмінно є фахівці, напряму пов’язані зі спецслужбами своєї країни. Подібні центри можуть мати різні форми й різні назви — від «Спілки україністів» до «Товариства любителів українського сала», але їхня суть буде ідентичною.
За допомогою таких організацій до країни, що вивчається, іноді спеціально вкидається певного роду інформація й навіть відбираються потенційні кандидати на вербування спецслужбами своєї країни.
Наприклад, велику роль відіграли організовані на приватні кошти й пожертвування центри й товариства в підготовці японцями російсько-японської війни. При цьому їм вдалося створити розгалужену агентурну мережу на території Росії. Завдяки спільній роботі спеціальних розвідувальних органів і громадських організацій, що співпрацювали з ними, японці знали про Росію й російську армію все, що їм було треба для швидкого розгрому противника. І нині ця форма збирання інформації та її аналізу успішно застосовується деякими великими країнами.
Аналіз відповідей пана Попова на запитання працівниці газети «День» свідчить про те, що ми в цьому випадку —цілком імовірно — маємо справу з організацією подібного типу. Незважаючи на любов до українців у спонсорів Центру не знайшлося грошей на ставку викладача української мови. Узагалі, вже помічено: там, де правлять бал українофоби, завжди з якихось причин не знаходиться місця або грошей ні для україномовних шкіл, ні навіть для викладачів української мови. Адже знання української мови цілком може сприяти появі дружніх почуттів до українців, а це до завдань офіційної російської україністики поки ще, на жаль, явно не входить.
Організація нових центрів україністики вкрай важлива для російської влади ще й тому, що російські консульства в наших регіонах і посольство в Києві наразі не можуть впоратися з дедалі зростаючими потребами Росії. Та й, судячи з української преси, їхня антиукраїнська діяльність уже потрапила в поле зору нашої громадськості, а можливо й наших спецслужб і влади. Уже час було б припинити практику, коли будь-який відомий український шахрай і злочинець, ледве над ним нависає загроза кримінального покарання, негайно виявляється громадянином «братської» країни й ховається за її кордонами. Росія почала притягувати пройдисвітів великого калібру, наче магніт.
Але є в усьому цьому й дуже добра новина. Створюючи подібні організації й товариства, росіяни визнають: вони зрозуміли, що проковтнути Україну цілком або хоча б якусь її частину просто так, «з наскоку» Росії вже не вдасться. От і останній великий наступ на Україну під час російсько-грузинського конфлікту зазнав цілковитого краху на самому початку. У Росії починають визнавати Україну сильним гравцем і конкурентом (а також противником своїм імперським планам), а тому починають тривалу підготовчу роботу перед початком можливого вирішального наступу. Це, втім, не виключає проведення нашими північно-східними сусідами час від часу дій, які у військовій справі називаються «розвідкою боєм». До цього ми маємо бути готовими в будь-який момент.
Другий позитивний чинник у появі за кордоном організацій, що вивчають Україну, полягає в тому, що чим більше порядних росіян та інших іноземців стикатимуться з нами, тим більше шансів, що хтось із них стане нашим щирим другом. Адже не такі вже ми й погані. Нам треба показати тим росіянам, які ще здатні до розсудливості, що наша державна незалежність (у повному розумінні цього слова!) й свобода — це веління часу й ми від усього цього не відмовимося, але ми готові до рівноправного партнерства й співпраці.
Але деякий досвід росіян слід було б запозичити й нам — наприклад, створити свій Центр русистики або, через відсутність серйозних спонсорів, хоча б Товариство любителів «русских щей». Час подумати про те, як ми можемо краще дізнатися про наших партнерів, друзів і недругів у інших країнах, щоб поводитися з ними адекватно.
Одного разу, майже двадцять років тому, керівництво Дніпропетровського держуніверситету приймало гостей з Китаю. Хотіли як краще. Але не вважали за потрібне перед цим поговорити з фахівцем-китаєзнавцем. У результаті гості поїхали ображеними. А незабаром щойно налагоджені партнерські зв’язки з китайським ВНЗ припинилися.
Чимало західноєвропейських бізнесменів після спілкування з нашими представниками бізнесу й влади говорять про низку чинників, що справляють на них вкрай негативне враження:
прагнення наших людей вирішувати важливі справи, вживаючи при цьому спиртні напої або безпосередньо «опісля»;
втаємничення партнерів у свої особисті й сімейні справи, а також розпитування про особисті й сімейні справи партнера, що в більшості західноєвропейських культур вважається вкрай непристойним;
недовіра українських бізнесменів і чиновників до своїх підлеглих, через що для вирішення другорядних питань доводиться зустрічатися «особисто з самим шефом», що значно ускладнює справи;
невміння висловлювати свої думки ввічливо й доброзичливо: якщо перекладач не підправляє мову наших vip-персон, то іноземець цілком може прийняти їхні слова за запрошення вчинити скандал;
... і багато іншого, до чого ми звикли.
Тож вивчати інших і коригувати свої дії все-таки треба.
Що ж до Центру україністики в Ростові-на-Дону, то хотілося б, аби його діяльність слугувала не для того, щоб українофоби різних мастей і національностей могли нам шкодити більш вправно, а для того, щоб росіянам легше було з нами товаришувати.
