Дослідження істориків – проти рішень політиків

Для того щоб суспільство могло себе захистити, необхідний інструментарій. Тобто — знання. А для цього необхідна готовність до самоосвіти. Чи можуть цим похвалитися наші політики і суспільство? На жаль. Хочемо нагадати, що ще в 2004 р. в Бібліотеці газети «День» вийшла книга «Війни і Мир, або «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...», в якій розглянуто українсько-польські відносини в історичній ретроспективі, не оминаючи гострих проблем і неприємних запитань. Зауважимо, що це відбулося ще до помаранчевих подій і подальших потрясінь в Україні. І проблема полягає в тому, що інформація з приводу Волинської трагедії так і не стала знанням для учбових закладів. Тому питання до влади — що вона зробили протягом багатьох років, окрім взаємного прощення з поляками, аби забезпечити своїх громадян історичними знаннями? Якби це було зроблено, сьогодні було б набагато легше протистояти польській експансії на нашу пам’ять. 

Волинські ухвали: що після? На Волині рішення польського Сейму щодо подій Другої світової війни сприйняли, можна сказати, однозначно: з образою. Місцеві «свободівці» підготували своє звернення, яке далеке від дипломатичності, бо вважають, що давно пора називати речі своїми іменами і що тільки українці, які перебували на своїй етнічній території, не могли бути головними винуватцями так званої Волинської трагедії. В місцевій пресі та на місцевому телебаченні друкують тексти і транслюють передачі, в яких розповідається про волинян-жертв тих трагічних подій 1943 року, про спалені поляками волинські села разом із мешканцями... Але історія не має зворотного шляху. Тому цікавими є роздуми Оксани КАЛІЩУК, доктора історичних наук, професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.

13 грудня 2013 року газета «День» надрукувала інтерв’ю із нею під назвою «Про (не) забуті уроки милосердя». В ньому наводилися численні факти порятунку поляками — українців, і українцями — поляків в часи етнічного протистояння. Прикро, але до 70-річчя Волинської трагедії в Україні було підготовлено лише одне (!) наукове дослідження з питання етнічних чисток у 1943-му на Волині, і це була докторська дисертація Оксани Каліщук. Що ж думає вона нині, після відомого рішення польського Сейму?

— Отож цьогоріч відбулося те, чого так боялися українці, — польський парламент прийняв ухвали, у яких вжив термін «геноцид» щодо волинських подій часів Другої світової війни. Це моментально збурило українську громадську думку і змусило заговорити про погіршення українсько-польських відносин. Зрозуміло — нікому не хочеться чути у свою адресу звинувачень у найтяжчому злочині, а тим більше — коли пролилася і польська, і українська кров. Однак емоції і гарячкові звинувачення у такій справі є найгіршим, до чого можна вдатися. Тому навряд чи варто піддаватися на заклики про необхідність паритетних рішень. Адже, як показує досвід, взаємні звинувачення не дають результату.

Ще до рішень польських політиків експерти звертали увагу на те, що незалежно від понятійних проблем, гасло «геноциду» стало надміру заполітизованим. Вперто і наполегливо певна частина польського суспільства домагалася, щоб волинські події були означені саме цим терміном. І от, коли відбулася зміна влади, їм вдалося досягнути бажаного. Ми в Україні повинні розуміти, що рішення Сенату та Сейму не є чимось екстраординарним для правлячих правих кіл Польщі. Так чи інакше, на початку року Ярослав Качинський сформулював нове завдання для польських правлячих еліт: потрібно подолати «педагогіку сорому», адже вона ослаблює поляків, підважує «національну гордість» і «сили суспільства». Тенденція до історичного ревізіонізму Ярослава Качинського та партії PiS (ПіС — Право і Справедливість), які прийшли до влади восени 2015 р., із занепокоєнням уже помічена у Європі. Спроби перегляду бачення польсько-єврейського минулого (зокрема, Єдвабного як символу участі поляків у Голокості) отримали широкий резонанс. Тому не варто надміру нервово та емоційно реагувати на перегляд польською стороною позицій щодо волинського питання. Так, можливості офіційного політичного діалогу у справі українсько-польського порозуміння нині мізерні. На превеликий жаль, жодні кроки української влади не задовольнять польських правих, і це слід визнати. Як слушно зауважив доктор історичних наук Ігор Цепенда, політики сказали своє останнє слово у цьому надвразливому питанні, і, на жаль, воно не було словом державних мужів, які мають говорити не те, що хочуть чути виборці, а переконувати і вказувати дороговкази, які виводять суспільства на вищий щабель розвитку.

Настрої польського суспільства, підігріті загальною міжнародною ситуацією, проблемою біженців у Європі, теж нині не найкращі. Рівень довіри та позитивного ставлення до українців за останній час суттєво скоротився. Соціологи констатують: лише впродовж останнього часу дослідження компанії CBOS показують, що за рік кількість поляків, які кажуть, що ставляться до українців з симпатією, впала з 36% до 27%. Тому сподіватися на те, що будуть почуті слова інтелектуалів та ліберальних середовищ, навряд чи доводиться.

Варто врахувати, що волинська тема (і загалом історія, як така) значно важливіша для польського суспільства, ніж українського (це має логічне пояснення — локальність родинної пам’яті про ті події, відсутність чітко вибудуваної концепції національної історії і т. д.). Останні десятиріччя польська держава доклала чимало зусиль, щоб Волинь’43 стала частиною національної пам’яті, а тому сподівання на згасання актуальності волинського питання навряд чи виправдані. За таких обставин одним із завдань для України є зробити все належне, щоб українське суспільство було добре поінформоване про тему, яка так збурює сучасні українсько-польські відносини. Для цього варто залучити весь медіа-ресурс та можливості різноманітних освітніх програм, щоб зрештою пам’ять про цю спільну трагедію українців та поляків стала частиною нашої української історичної пам’яті.

Слід максимально розбудовувати науковий / академічний діалог. Саме він дозволить зберегти фундамент для подальшого процесу українсько-польського примирення. Рішення політиків ми повинні використати як своєрідний потужний поштовх для проведення ретельних фахових студій таких дражливих тем як Волинь’43. Саме дослідження істориків мають бути противагою подальших спроб політиків (і всередині наших країн, і поза ними) підважити фундамент українсько-польської співпраці. І тут від української сторони залежить значно більше, ніж від польської. На відміну від Польщі, де проблемою українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни займалися і займаються такі потужні державні інституції як Інститут національної пам’яті, в Україні вона не стала пріоритетною темою гуманітарних досліджень. Варто відновити діяльність центрів українсько-польських досліджень у західних областях (особливо у Волинській та Львівській областях), заклавши на їх функціонування бюджетні кошти окремим рядком. Українські державні органи повинні поставити проведення досліджень з цієї теми у перелік заходів, спрямованих на зміцнення національної безпеки держави. Адже погляд на волинські події найбільше розділяє наші дві держави і час до часу заважає нашим добросусідським відносинам. Якщо до цього додати використання різночитань у баченні минулого путінською Росією під час українсько-російської війни (зрештою про це було вже багато сказано, тому не варто зупинятися на цьому), то це виглядає просто необхідністю.

Саме тому слід думати про майбутнє і продовжувати та розширювати проекти на зразок «Поєднання через важку пам’ять», який від 2012 р. реалізовує люблінський освітній центр «Брама Ґродська — Театр НН». Спільними зусиллями українських та польських студентів були записані сотні свідчень про порятунок українцями поляків і поляками українців у ті страшні роки воєнного лихоліття. Тільки через спілкування молоді навколо питань, які не роз’єднують, а об’єднують, які виявляють збереження християнського милосердя навіть у надскладних обставинах, нам вдасться дійти до розуміння єдиної трагедії для наших двох народів. Саме показ молоді таких позитивних прикладів українсько-польського співіснування та співжиття є найкращим шляхом боротьби зі стереотипами, які існують в обох суспільствах і які використовують політики в обох державах.

Так само, спільними акціями молоді може стати віддання шани жертвам волинських подій. Впорядкування могил українців і поляків, які загинули у роки Другої світової війни, краще, ніж слова, дозволить зрозуміти просту істину — людське життя є цінністю, незалежно від національної приналежності. Тим паче, що належне поховання є нашим обов’язком як християн. І з цим ніхто не сперечається.

Ми маємо шукати не те, що нас роз’єднує, а те, що об’єднує.