«Елітарії» всієї країни, об’єднуйтеся!

Кожен крок уперед, що здійснило людство, був народженим та ініційованим усередині невеликої елітарної групи. Щоб пересвідчитися в справедливості цього твердження, досить проаналізувати будь-який період історії становлення науки, мистецтва, літератури, політики… Інакше кажучи, всякий напрямок руху суспільства визначається його елітою. Якою ж є еліта сьогоднішньої України?

ЧОМУ АСТРОЛОГАМ ВІРЯТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРЕДСТАВНИКАМ ВЛАДИ

Гортаючи сторінки газет і журналів, нерідко можна натрапити на нарікання, що в нас, мовляв, немає справжньої національної еліти. Але насправді такі твердження є щонайменше некоректними. Суспільства без еліти не буває — інакше це було б уже не суспільство, а стадо (втім, навіть у стаді є свої ватажки, поведінка яких визначає поведінку всіх інших). Формування еліти неминуче відбувається в будь-якому суспільстві або державі незалежно від ступеня його розвитку і форми правління — завжди і скрізь є люди, котрі вибирають шлях, яким іде все суспільство.

Так що суперечка про те, є в нас еліта чи ні, цілком безглузда — «елітне місце не буває порожнiм». Правильніше буде обговорювати інші питання: як виконує еліта свої функції? Та наскільки вона відповідає потребам суспільства? Інакше кажучи, на перший план виходить проблема якості національної еліти.

Нинішню українську політичну еліту навряд чи можна вважати якісною й такою, що відповідає народним сподіванням. Про це ясно свідчать дані соціологів. У підсумках соціологічного моніторингу співробітників Інституту соціології НАН наголошується такий вельми красномовний факт: навіть астрологам у нашій країні довіряють більше, ніж органам законодавчої й виконавчої влади. Така недовіра народу є більш ніж тривожною. Бо історичний досвід свідчить: у кризові моменти саме згуртована еліта рятувала державу від краху й вела її до процвітання. А значить, доти, доки не буде сформовано «вершки суспільства», які народ визнає як свою еліту, Україна не досягне процвітання.

Що ж заважає нам добитися створення саме такої, що відповідає народним потребам, еліти? Щоб відповісти на це питання, давайте, по-перше, проаналізуємо стан нашої нинішньої еліти, а, по-друге, визначимося: а чого ж хоче народ?

Спочатку уточнимо, що, власне кажучи, ми маємо на увазі під словом «еліта». Важливо наголосити, що вона складається не тільки з представників влади і політичних лідерів. У це поняття входять і впливові бізнесмени, керівники промислових структур, громадських організацій, ідеологи, провідні інтелектуали в різних сферах громадської діяльності, впливові журналісти й лідери опозиції — так званої контр-еліти. Словом, усі ті, хто впливає на створення «правил гри» в суспільстві. З огляду на ступінь згуртованості й консолідації еліт, їх можна умовно поділити на два типи: «об’єднані» і «роз’єднані». Перший тип характеризується високим ступенем згуртованості, узгодженими діями, наближеністю позицій щодо наріжних проблем суспільства. Особистості і групи, котрі становлять цей тип еліти, різним чином тісно пов’язані між собою. Така еліта є досить монолітною, а, значить, і вельми дієздатною силою.

Еліті другого типу, навпаки, притаманна роз’єднаність, внутрішня конфліктність, відсутність зв’язків і чітких домовленостей, а також об’єднуючих засад. Практично всі сегменти такої еліти перебувають у стані перманентної війни один з одним. Головна їхня мета — добитися реалізації своїх власних, корпоративних інтересів — нехай навіть на шкоду всьому суспільству. Цей тип еліти домінує за нестабільних режимів влади, що безупинно коливаються між авторитарними і демократичними формами громадського управління. Він притаманний країнам перехідного періоду. Тобто, таким, якою, по суті, є сьогоднішня Україна.

Розкол еліти на ворогуючі сегменти автоматично унеможливлює здійснення реформ, сприяє зростанню злочинності і перманентним політичним війнам. А чи може нормально функціонувати організм, частини якого воюють одна з одною — питання риторичне.

Знову звернемося до історичного досвіду. А він ясно свідчить: головною складовою успіху всіх еліт, які зуміли вивести суспільство з кризового стану, була здатність до об’єднання заради загального блага, до підпорядкування своїх корпоративних інтересів довгостроковим національним пріоритетам. Який же висновок? Він очевидний. Доти, доки наша політична еліта не трансформується з другого типу в перший, про якийсь вихід країни з кризи не може бути й мови. І тільки за цього випадку відбудеться «згвалтування» народом своєї еліти. Але, про те, чого хоче народ, краще запитати у нього самого, для чого й існують соціологічні дослідження. Так що давайте подивимося на цікаві результати деяких з них.

НАВІЩО НАРОДУ СИЛЬНА РУКА

У таблиці №1 наведено дані соцдосліджень фірми «Юкрейніан соціолоджи сервіс». (USS)

За результатами дослідження видно, що серед так званих простих громадян явно проглядається бажання мати «одного господаря в домі», який несе всю відповідальність і за внутрішню, і за зовнішню політику. Проте, така авторитарна настанова не є новою для громадян України. Вона має глибоке історичне й ментальне коріння. Ще відомий український соціолог В.Липинський, аналізуючи причини провалу українського національно-визвольного руху часів УНР, підкреслював, що саме відсутність загальнонаціонально визнаного лідера і національної еліти стали головними причинами поразки.

Подальші події могли лише посилити вищезгадану суспільну тенденцію. Перехід від комуністичного тоталітаризму до демократії супроводився, як це не сумно, значних масштабів дискредитацією демократичних ідеалів в очах суспільства. Це сталося з багатьох причин і, передусім, внаслідок того, що автори «перебудови» по своїй суті були або продуктами тієї самої системи, яку намагалися поламати, або націонал-романтиками з дисидентських кіл, які вміють вигукувати красиві лозунги на мітингах, але цілком не здатні втілювати ці лозунги в життя. Привабливі обіцянки про побудову громадянського суспільства з верховенством законів, відкритістю приватизаційних процесів, надією на забезпечення громадського контролю за владою на ділі виявилися пустопорожніми. Та чи варто дивуватися, що вже на початку дев’яностих серед населення України з’явилися настрої підтримки жорсткої, авторитарної влади? Соціолог Євген Головаха так характеризує масові настрої того часу: «Судячи з того, як розподілилися думки, альтернативою президентській республіці може бути тільки президентсько-парламентська республіка, зате інші форми державного устрою не мають значної підтримки серед населення, …для більшості населення близькою є ідея необхідності збереження інституту президентства в Україні. Менш визначеною є ситуація з обсягом повноважень президента. Принаймні, очевидно, що найменшу підтримку має ідея символічної ролі президента. А найбільшу — повнота його виконавчої влади».

Отже, сьогоднішня орієнтація народу на владу «сильної руки» — аж ніяк не одномоментна сенсація, а відображення давньої, що має глибоке коріння, громадської настанови. Власне кажучи, це не тільки соціально-політичний феномен, а й психологічний. А якщо проаналізувати те, що відбувається сьогодні на Олімпі влади, то нескладно дійти висновку, що ця суспільна тенденція посилюється з кожним днем. Спостереження за безплідною війною депутатів у парламенті, домінування політичної демагогії над законотворчістю, хронічні розколи в партіях — все це не може не посилювати народної тяги до авторитаризму.

ХТО ЗДАТНИЙ ОБ’ЄДНАТИ «ВЕРШКИ СУСПІЛЬСТВА»?

Очевидно, що народ хоче сильної влади. Якщо бути точнішим щодо нинішньої ситуації в Україні — сильної президентської влади. Та чи співпадають народні прагнення з бажаннями різних сегментів політичної еліти? Якщо виходити з результатів, наведених у таблиці №1, то ці масові настрої цілком поділяє лише один сегмент еліти — регіональний. А серед адміністративної та серед партійно-ідеологічної еліти відносна більшість (близько 2/5) належить прихильникам нині діючої моделі влади, 1/3 до вподоби президентське правління, 1/5 — парламентське.

Те, що найменша кількість прихильників посилення президентської влади знаходиться серед парламентської еліти, цілком природно, і коментарів не потребує. Правда, хотілося б звернути увагу на один цікавий нюанс: ліві, котрі завжди приписують собі імідж захисників народних інтересів, у цьому випадку є дуже далекими від настроїв виборців. Судячи з результатів опитування, громадяни України хочуть різкого посилення президентської влади, в той час як ліві є ярими противниками цього процесу.

Однак, судячи з вражаючого різнобою серед думок еліт щодо посилення президентської влади, народні прагнення «сильної руки» навряд чи вдасться реалізувати шляхом внесення парламентом поправок до Конституції.

А тепер давайте подивимося на вельми показові результати ще одного соціологічного опитування (таблиця 2 — дані зі спільного проекту А.Кучеренка, В.Танчера, А.Ручки «Еліти сучасної України», Інститут соціології НАН України, 1999 р.).

З цієї таблиці видно, що внесення до Конституції змін з питання виборності керівників регіональних і місцевих органів влади є цілком можливим: 3/4 парламентської і 2/3 партійно-ідеологічної і регіональної еліт підтримують принцип виборності. Це цілком закономірно, оскільки значна частина депутатів зацікавлена в ослабленні влади Президента, охоче спробувала б провести своїх людей на ключові посади в регіонах. Вибори сприяли б популяризації партій, тому й у партійно-ідеологічної еліти є своя зацікавленість у внесенні поправок до Конституції. Значна частина представників регіональної влади також не проти зміцнення своєї незалежності від центру. Але є в цієї ідеї і противники — адміністративна еліта з адміністрації Президента і Кабінету Міністрів. Вона зацікавлена в тому, щоб зберегти свій контроль над регіонами.

А тепер поміркуємо над питанням: що спільного в наведених результатах цих двох соцдосліджень? Найзбалансованіша і реалістичніша позиція регіональної еліти. І це легко пояснити: «регіонали» посідають начебто проміжну, серединну позицію між простими громадянами та іншими сегментами національної еліти. Крім того, їхні думки відрізняються одностайністю, що свідчить про більшу, ніж у інших еліт, згуртованість рядів. А, значить, і про більшу силу.

Все це дозволяє зі значною часткою впевненості прогнозувати: найближчим часом вага і вплив регіональної еліти на політичне і суспільне життя країни зростатимуть. І саме вона може стати основою, яка зцементує розрізнену, ворогуючу між собою еліту нинішнього зразка в справжню, визнану народом і здатну вивести Україну з кризи.