Iнтеграція Голодомору в європейську і світову культуру пам’яті

Насамперед хотів би підкреслити, що мені було надзвичайно цікаво взяти участь у підготовці українського перекладу книжки професора Нормана Наймарка, що видана видавничим домом «Києво-Могилянська академія». На початку дослідник зауважує: «Питання геноциду, звісно, важливе для українців, і я сподіваюсь, що ця книжка допоможе їм ясніше усвідомити його динаміку». Після прочитання книжки можна впевнено стверджувати, що сподівання Нормана Наймарка небезпідставне, оскільки маємо справу із ґрунтовною, серйозною, фаховою працею. Вона виходить в Україні в період, коли говорити про геноцид (чи геноциди) не дуже «модно»... І вже це підвищує цінність дослідження.

У книзі йдеться не про один геноцид, здійснений сталінською/комуністичною системою. Ми знаходимо тут жахливу панораму подій, пов’язаних із «розкуркуленням», голодом початку 1930-х років, безжальними кампаніями проти неросійських народів, які почалися 1934 року й закінчилися лише під час війни, масовими антилюдяними акціями під час «єжовщини» 1937—1938 років, репресіями, що тривали аж до початку війни СРСР із нацистською Німеччиною.

Проте для мене у книзі ключовими все-таки постають проблеми, пов’язані із Голодомором в Україні початку 1930-х років. 22 квітня 1935 року на ім’я першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора та другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева надійшов лист від Управління народногосподарського обліку Держплану УСРР. У листі було зафіксовано офіційні (а тому, за радянською традицією, далеко не повні) відомості, у відповідності з якими Україна на початку 1934 року втратила 4 мільйони 179 тисяч сільського населення.

Власне, і нові архівні відкриття за останні 10—15 років, і нові дискусії, породжені згаданими відкриттями, а також певними політичними імпульсами, обертаються навколо згаданих цифр. Адже цифри підтверджують: саме Україна понесла найбільші втрати від голоду початку 1930-х, який зачепив багато народів тодішнього Радянського Союзу (всього, за офіційним визнанням сучасних російських керівників, в СРСР померло сім мільйонів людей). Проблема полягає в поясненні, чому так сталося і чи стояла за цим якась спеціальна антиукраїнська політика.

Для початку — про нові архівні відкриття. Цікаво, що вони не були детерміновані винятково політичною кон’юнктурою, але вона їм значно сприяла. Ні в часи президента Леоніда Кравчука (1991—1994), ні в часи Леоніда Кучми (1994—2004) не було оприлюднено стільки недоступних раніше документів, як у період перебування при владі Віктора Ющенка (2005—2010). Утім, традиція дослідження трагедії голоду в Україні почала складатися і закріплюватися ще до запровадження інституту президентства, в період існування Компартії України. 1990 року вийшов друком збірник документів «Голод 1932—1933 років в Україні очима істориків, мовою документів». У другій його частині вперше було надруковано унікальні та принципово важливі партійні документи, що стосувалися Голодомору. До речі, на превеликий жаль, Норман Наймарк не знає ні про це видання, ні про багато інших видань, що надруковано останніми роками в Україні.

Втім, повернуся до історії. Саме в період президентства Ющенка проблема Голодомору (ціною вдалих і не дуже вдалих зусиль) була виведена на державний і міжнародний рівень. Про Голодомор почало дискутувати ширше коло дослідників різних країн (і не лише дослідників), адже без усебічного розуміння цієї трагедії неможливе розуміння багатьох подій у ХХ столітті.

В Україні у дослідження Голодомору Віктор Ющенко включив створений при ньому у травні 2006 року Український інститут національної пам’яті (УІНП), а також спецслужбу. Влітку 2006 року було розсекречено низку джерел Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ). Вони стосувалися голоду 1932—1933 років, і доступ до них був довгий час неможливий. Частину цих документів і матеріалів було вміщено у науково-документальному виданні «Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД», що витримало два видання.

2008 року процес розсекречення у ГДА СБУ було продовжено. Цього разу він охопив джерела, що переважно відбивають діяльність іноземних дипломатичних представництв в УСРР. Йдеться про інформації, oцінки Голодомору польськими, німецькими, італійськими, турецькими, японськими дипломатами. Ці матеріали різними каналами потрапляли до чекістів, які пильно стежили за іноземними дипломатичними представництвами. Ці документальні свідчення з наявними публікаціями документів іноземних дипломатів про голод початку 1930-х років в СРСР і УСРР є унікальним і важливим джерелом для подальших досліджень і, здається, ще ніколи не використовувалися науковцями. Ці документи було надруковано в рамках спільної польсько-української видавничої серії під назвою «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб» як сьомий том серії, а 2009 року перекладено англійською мовою у вигляді спеціального тому.

Крім документів спецслужб, почали активно публікуватися джерела Центрального державного архіву громадських об’єднань України (колишній партійний архів, ЦДАГОУ), Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВОВУ), Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), практично всіх обласних архівів України.

Разом із цим також було продовжено оприлюднення, сказати б, людських документів і матеріалів — записів або інтерв’ю сучасників і свідків Голодомору, які розповідали про те, що бачили чи переживали. Колись це був «компромат», а нині ще одне важливе джерело для вивчення подій 1932—1933 років.

Якщо сказати коротко, розсекречені та надруковані архівні джерела, інші оприлюднені матеріали дозволили насамперед відбити українську специфіку голоду, особливості упокорення сталінською державою саме України. Ця специфіка полягала, зокрема, й у жорсткішому контролі режиму за ситуацією в УСРР, і в жорсткішій міґраційній політиці, і в тому, що політика нещадних хлібозаготівель була ув’язана зі зміною акцентів у національній політиці. У зв’язку з цим німецький дослідник професор Ґергард Зімон 2008 року писав: «Поруч із «війною» проти селянства тут велася війна проти української національної самосвідомості».

При цьому Сталінова недовіра поширювалась не лише на селян, а й на всю партійну організацію України. Це вельми виразно показує оприлюднений лише 2000 року лист Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 року. Тепер відома (але до кінця 1980-х років секретна) партійно-державна постанова від 14 грудня 1932 року вимагала не лише виконання за будь-яку ціну хлібозаготівельних планів, а й «правильного проведення українізації» (de facto припинення «українізації») в Україні й поза її межами, в регіонах, де компактно мешкали українці. Вся провина за голод перекладалася на латентних «петлюровців» і «українських націоналістів», яких почали шукати й активно нищити в усіх сферах суспільства. Виявилося, що українці наче самі собі організували голод і самі себе з’їли. Неспроможність і абсурдність таких оцінок ще більш очевидна після публікацій останніх років.

Французький дослідник професор Ніколя Верт 2009 року написав, що раніше, готуючи статтю для «Чорної книги комунізму», він підкреслював, що українське селянство було головною жертвою голоду 1932—1933 років. Тепер, після нових публікацій, він дійшов висновку, що по суті це був останній епізод зіткнення між більшовицькою державою і селянством, розпочатого в 1918—1922 роках. Нові свідчення та нові аргументи, за словами Верта, переконали його в тому, що український випадок «виразно особливий» і на запитання «Чи був Голодомор геноцидом?» єдино можливою відповіддю є «так».

Отже, недаремно 1983 року, під кінець років, британський журналіст Малколм Маґґерідж, який писав для Manchester Gardian і який їздив по «голодних» регіонах СРСР, на запитання «Де ви бачили найгірший голод?» відповів: «Безсумнівно, в Україні». І додавав: «...Це був один з найбільших злочинів наших часів, не менший, ніж єврейська катастрофа чи вірменська масакра».

Для Нормана Наймарка також немає у цьому сумніву. Недаремно він так багато уваги приділяє тексту фахівця, який ще 1953 року у своїй праці «Радянський геноцид в Україні» характеризував Голодомор як «класичний приклад радянського геноциду, найдовшого і широкомасштабного експерименту з русифікації, а саме — знищення української нації». Йдеться про батька поняття «геноцид» — польського правника Рафаеля Лемкіна та його текст «Радянський геноцид в Україні». Цей текст Лемкіна, що зберігається у відділі рукописів Нью-Йоркської публічної бібліотеки, 2009 року зусиллями канадського професора Романа Сербина був виданий в Україні англійською та іншими мовами.

Професор Наймарк у своїй книзі обстоює думку про те, що походження терміна «геноцид» з праць Лемкіна та роботи над «Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року не усувають можливості застосовувати цей термін, щоб ідентифікувати політичні та соціальні групи як жертв геноциду. Лемкін від початку мав це на увазі у своїх працях 1930-х років. У первісних проектах вказаної конвенції ООН також згадано про політичні й соціальні групи як центральні у визначенні геноциду.

На думку Наймарка, Голодомор в Україні слід вважати актом геноциду. Існує достатньо доказів — а може й вирішальна сума доказів, — які вказують на те, що Сталін та його оточення знали, що масовий голод в СРСР у 1932—1933 роках завдав особливо дошкульного удару Україні, і були готові спостерігати, як мільйони українських селян гинуть внаслідок цього. Вони не доклали жодних зусиль, щоб надати допомогу, не дали змоги селянам самостійно шукати їжу в містах чи деінде в СРСР й відмовлялися послабити умови хлібозаготівлі, аж поки не стало надто пізно.

Професор Наймарк підкреслює: «Сталінова ворожість до українців та їхніх спроб зберегти особливу форму самоврядування, а також роздратування опором проти колективізації з боку українських селян ще більше загострювали голодомор».

Висновок Наймарка такий, що провина Сталіна у масовому вбивстві подібна до вини Гітлера. Важко собі уявити акти геноциду 1930-х років без Сталіна — так само, як неможливо в історії уявити Голокост без Гітлера: «З низки причин Голокост слід визнати найстрашнішим випадком геноциду нашої доби. Тим не менш, не можна ігнорувати паралелі між Сталіним і Гітлером, нацизмом і сталінізмом — їх просто надто багато. Обидва були диктаторами. Обидва вбили величезну кількість людей на Європейському континенті. Обидва вигублювали людей в ім’я трансформативного бачення утопії. Обидва руйнували свої країни й суспільства й винищили в них та за їхніми межами колосальну кількість людей. Обидва — врешті — були народовбивцями».

На думку Наймарка, першим важливим кроком до поліпшення відносин між Україною й Росією має стати сприяння, як у Москві, так і в Києві, інтенсивним дослідженням та відкритим обговоренням голоду 1932—1933 років, щоб таким чином покласти кінець непорозумінням щодо цих подій і створити належний контекст для прощення: «Росіяни та українці не мають слушних історичних чи політичних причин захищати репутацію та злочини Сталіна».

Одначе сам Наймарк підкреслює, що по війні СРСР вчинив потужний політичний вплив на формулювання конвенції про геноцид. Внаслідок лобіювання, переважно з боку СРСР, «Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», прийнята ООН у грудні 1948 року, обмежила визначення геноциду расовими, релігійними, національними та етнічними групами. Виключення соціальних та політичних груп із формулювання цієї дефініції ускладнило визнання Голодомору в Україні геноцидом. Наймарк переконаний: виключення соціальних і політичних груп не заслуговує на беззаперечне визнання. Проте поведінка сталінських дипломатів стала своєрідною матрицею для нинішніх російських дипломатів.

Як відомо, теза про Голодомор як геноцид стала головним подразником російсько-українських взаємин у 2004—2010 роках. Часом вони переходили в таку політично карикатурну форму, як ноти міністерств закордонних справ про минуле. Російська дипломатія в цілому успішно організувала протидію спробам України добитися визнання Голодомору геноцидом на міжнародному рівні. 2008 року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у листі до своїх колег з інших країн (крім України), закликаючи не підтримувати ініціативи Києва з комеморації жертв Голодомору, стверджував: «Мета українського керівництва є очевидною: притягнути Російську Федерацію до відповідальності за голод та розпалити ворожнечу між братськими народами України та Росії».

I тут саме час сказати ще раз про українське керівництво. Дехто переконаний, що проблему дослідження голоду ініціювали якісь «українські націоналісти» під політичним «омофором» третього президента України Віктора Ющенка. Як я вже сказав, це неправда. Як неправда і те, що існувало «державне замовлення» на тему Голодомору і спеціальне «нагнітання» антиросійських настроїв і стереотипів. Насправді цього не було у чистому вигляді. Понад те, (невдалі) спроби Ющенка провести закон про відповідальність за заперечення Голодомору поглибили амбівалентне ставлення суспільства та серйозних дослідників до проблеми голоду 1932—1933 років. З другого боку, роздратування російських політиків і деяких російських дослідників спробами вказати на українську специфіку голоду, сприяло нагнітанню антиукраїнських настроїв в Росії.

І не лише в Росії. Дехто із західних дослідників заговорив навіть про «змагання жертв», про те, що Україна прагнула «затінити» Голодомором Голокост etc. Дехто із західних дослідників виробляє суперечливі оцінки, «захищає» Росію. На думку Наймарка, повторюю, першим важливим кроком до поліпшення відносин між Україною й Росією має стати сприяння, як у Москві, так і в Києві, інтенсивним дослідженням та відкритим обговоренням голоду 1932—1933 років, щоб таким чином «покласти кінець непорозумінням щодо цих подій і створити належний контекст для прощення. Росіяни та українці не мають слушних історичних чи політичних причин захищати репутацію та злочини Сталіна». Так вважає професор Наймарк. А як вважають росіяни?

У січні 2007 року керівник Федерального архівного агентства Росії В. Козлов надіслав лист у зв’язку з підготовкою збірника документів «Голод в СССР. 1932—1933 гг.», відзначаючи, що в роботі, крім російських, візьмуть участь архівні органи Республіки Білорусь і Казахстана. У доданій до листа пояснювальній записці містилась наперед визначена «концепція теми збірника»: голод був викликаний потребами форсованої індустріалізації.

Серед рекомендацій, як саме добирати документи для публікації, була така: «Враховуючи «український фактор», належить добирати документи з таким розрахунком, щоб вони доводили універсальний характер хлібозаготівель 1932 р., здійснюваних одними й тими ж методами у кризових районах (Україна, Північний Кавказ, Нижня Волга)... Причому добирати їх слід у такий спосіб, щоб була видно трагедію всього радянського селянства». Тобто збірника ще немає, документи ще не підібрано, але вже «осмислено» — ніяких українських акцентів!

Це є добрий приклад для західних дослідників: не треба аж так захищати Росію. Вона захищає себе у різний спосіб, а дехто з російських дослідників повчає українських. Навіть такий авторитетний вчений, як Віктор Кондрашин, пише про те, що в Україні часів Ющенка «через політичну кон’юнктуру з’явилася теорія, що розділила трагедію всього радянського селянства в 1932—1933 рр. на «геноцид Голодомором в Україні» і голод у решті регіонів колишнього СРСР, в тому числі в Росії». Зрозуміло, Кондрашин за те, щоб не роз’єднувати, а «об’єднувати Росію і Україну»...

Проте виникає запитання, до якого саме об’єднання заклик і як можна єднатися на підставі наперед визначеної схеми, що нівелює специфіку трагедії голоду у різних регіонах СРСР? Надруковані в останні роки в Україні документи підтверджують специфіку української ситуації. Бачити і розуміти це — не означає принижувати чи ігнорувати тодішню ситуацію в інших регіонах СРСР.

Аналіз сучасної української історіографії засвідчує, що дослідження українського, всесоюзного і міжнародного вимірів Голодомору поки що не склалися в цілісну картину. Наприклад, відсутні серйозні компаративні студії, що дозволяють детально порівняти ситуації в УСРР та Росії, в УСРР і Казахстані. «За кадром», по суті, залишається і описання перспективи виконавців, участь самих українців у «буксирних», «рейдових» бригадах, учасників «штурмових декад», які відбирали у людей хліб, а також у партійно-державних і каральних органах. Тим часом розуміння цього є засадничим для критики «віктимного» дискурсу, що зображує українців лише у вигляді жертв. Разом з тим відомо, що в багатьох випадках геноцидів члени віктимізованої групи також були серед виконавців.

Цілком очевидно, що інтеграція Голодомору у європейську та світову культуру пам’яті неможлива без порівняння його із утратами інших народів сталінського СРСР, а також з Голокостом. Лише так можна знайти відповідь на запитання, чи не «затіняє» їх Україна «своїм» Голодомором.

Відповідь на це запитання дає своєю книжкою і Норман Наймарк. Він переконаний: «...Якщо відверто розібратися з геноцидною політикою голоду в Україні, це принесе чимало вагомих соціальних, політичних та психологічних переваг». Це правда. І у зв’язку із цим хотів би йому щиро побажати більше уваги звертати на публікації українських дослідників. Це таки має значення, хоч би якими авторитетними чи ерудованими у нашій історії були його західні колеґи.

Поза сумнівом, у цієї книжки будуть не лише прибічники, а й критики. І це нормально. Значить, буде полеміка, буде рух до осмислення складних питань історії минулого століття, які не можна віддавати на поталу політичній кон’юнктурі.