Хто ми — ведучі чи ведені?

Дуже добре знайома мені позиція творчої інтелігенції: зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Прислужництво — це в крові у нас. Хлібом не годуй, дай отримати мазохістсье задоволення, прислужуючи владі. Ця практика дуже поширена в провінції, вона чітко проглядається і досить часто практикується. Тут годі вже говорити про моральність, про інтелігентність, про мораль. Торгаші від культури: все купується і все продається. Але спробуй скажи про це відкрито — очі вибалушать, істерику влаштують — образили, недооцінили, неправильно зрозуміли. І тут не треба шукати причини нашого свинського життя. Не правителі винні, вони чинять так, як їм дозволяють чинити. Причини — в низах. Прикро тільки, що і ти мимоволі опиняєшся в цьому вирі.

Ганна ЮРЧЕНКО, журналіст
Новомосковськ

Один з довгожданих матеріалів, що розкривають бачення проблем України Євгеном Марчуком.

Уперше зустрічаю таку сувору оцінку якості життя: «Україна опустилася на 112 місце у світі і опинилася на рівні відсталих країн африканського континенту». В унісон і характеристика методів «агітації» шляхом безпардонного зомбування, якого не було навіть у часи... застою». Хоч я б сказав: «навіть при Сталіні». У того були хоч «поняття». Тепер — повне свавілля. Заслуговує схвалення і намір Марчука видати перший указ про держзабезпечення багатодітних сімей, і ініціатива зниження податків «молодіжним» підприємствам та звільнення від податків молодих фахівців, запровадження довгострокових кредитів на навчання. А також прирівнювання статусу чорнобильців до ветеранів війни. Це позиція людини, що гостро відчуває несправедливість, що націлена на підтримку майбутнього — молоді, яка вже не реагує на загальнонаціональну тенденцію безсилих спроб зриву зустрічей з дійсно народними кандидатами. Вельми доречне порівняння зі ставкою Гітлера навесні 1945-го...

Олександр ПРИЙМАК, юрист,
Харків

Несуєтні роздуми пристрасного мислителя та патріота Юрія Бадзьо, як завжди, суттєві, актуальні й глибоко моральні на точно обчисленій історичній парадигмі української державності. От у кого навчитись би природності й водночас концентрованості — без зайвих словесних формулювань — думок швидким на домисли й гараздим на витіюваті пасажі служителям пера. З пієтетом читаю його публіцистичні виступи й проблемні дослідження із сучасної історії України.

Олексій ПОЛИВ'ЯНИЙ, філолог,
Миргород

В обох статтях Олени ДОНЧЕНКО відчувається глибоке проникнення в життя. «Турбує неуцтво та дилетантизм влади. Турбує занапащене молоде покоління. Турбують старі та хворі. Але найбільше турбує те, що цинічність і непорядність владної «еліти» призвели не лише до економічного банкрутства України, а й до психічного самознецінення народу»... («День», №187).

У статті «ХТО ПОВЕРНЕ УКРАЇНЦЯМ СМІХ?» Олена Донченко оптимістична: «Сьогодні — всі надії пов'язані з новим президентом, який має повернути Україні дихання та здоровий пульс життя. Так, лише новий президент зможе це зробити!».

Вона не вказує, кого слід обрати президентом, — нехай люди вирішують самі. Але Олена Донченко гранично правдиво ставить питання. Роздуми над ними привели мене до такого висновку.

На мою думку, люди повинні голосувати за того кандидата, який здатен щодня (крім суботи та неділі) у певний час (наприклад, о восьмій вечора) десять хвилин виступати по Національному ТБ і радіо одночасно. Кожен день приблизно десять хвилин. Кого з кандидатів це не обтяжить?

«А навіщо? Подумаєш — панацея»... Але я відповім — президент відбирав би головне, що цікавить народ, наприклад, де взяти матері грошей, щоб купити дитині молока, іноді викликав би в телестудію міністра, всі слухали б його відповіді. Президент іноді брав би собі в компаньйони перед телекамерою (як опозицію) то Тетяну Коробову, то Ярослава Трінчука, а то й саму Ларису Івшину... А так що? З одного боку, привітання, шампанське, промови, а з другого — убогі матері з дітьми, безробіття, самогубства (а більше вбивства).

Дайте нам надію, покажіть справжню роботу. Це й буде об'єднуючою національною ідеєю — щодня в певний час спокійна, зрозуміла всім промова. Чи вдалося сьогодні покласти хоча б одну цеглину в підмурівок нашого життя? Чи не було розчину, день минув даремно? Все одно не треба ховати свої блудливі очі, пане міністре, кажи чесно: «я не знаю», «я забув», «я поступлюся кріслом гідній людині»...

Борис СТАВИЦЬКИЙ
Харків