Хто найактивніший?

Соціальні мережі, такі, як «Фейсбук» чи «Твіттер», помалу стають невід’ємною частиною життя мільйонів людей. Своїх прихильників популярні веб-сайти мають і в Україні: ними користуються як підлітки, так і люди поважного віку. Тепер створення власного аккаунту чи мікроблогу стало негласним трендом по всьому світу. Ініціативу в свої руки взяли й громадські діячі та знані політики. Так, наприклад, новина про закінчення більш ніж двотижневого блокування Верховної Ради за лічені секунди облетіла весь інформаційний простір України. Проте одними з перших топ-повідомленням тижня посмакували не постійні читачі відомих інтернет-медіа чи завзяті глядачі топових телевізійних каналів, а «френди» чи «шпигуни» фейсбучної сторінки лідера політичної партії «УДАР» Віталія Кличка. Саме він, а точніше представники його прес-служби, поділилися ексклюзивною інформацією з аккаунт-підписниками Кличка, створивши фотоальбом із промовистою назвою «Ми змусили владу з нами рахуватися!» Таким чином повідомлення з’явилося у стрічці новин понад 30 тисяч читачів сторінки нардепа, отримало близько півтори сотні «лайків» та пару десятків коментарів «небайдужих». Здавалося б, навіщо Кличку створювати сторінку у соціальній мережі, ба більше, ставати автором повідомлень у власному онлайн-життєписі на «Фейсбуці»? У розвинених демократичних країнах мережева комунікація стала неодмінним атрибутом ореолу відкритості, чесності та незаангажованості урядовців щодо представників власного електорату. Варто лише згадати вже «хрестоматійний» приклад нинішнього американського президента Барака Обами.

СВІТОВА ПРАКТИКА

Ще 2008 року, під час своєї першої спроби балотування на пост глави держави, він закріпив за собою статус політика-новатора, котрий не боїться використовувати модерні технології і намагається завжди й у всьому йти в ногу з часом. Політтехнологи переконані, що своєю тодішньою перемогою Обама багато в чому завдячує соцмережам, зокрема «Фейсбуку» й «Твіттеру». З їхньою допомогою він створив образ лідера, котрий не ховається за пафосними лозунгами «почути кожного», а на практиці доводить свою готовність допомогти як окремій людині, так і всьому народу Америки. Цікаво, що одним із організаторів передвиборчої кампанії Барака Обами став співзасновник «Фейсбуку» Кріс Г’юз.

2012 року мережева активність Обами лише набрала обертів, бо, згідно зі статистичними даними, за останні роки щоденне відвідування власного аккаунту на «Фейсбуці» й «Твіттері» стало невід’ємною частиною життя пересічного американця. Так, станом на 1 січня 2013 року у США проживає найбільша кількість активних «Фейсбук»— і «Твіттер»-користувачів — 169 і 109,9 мільйона відповідно. Якщо вірити даним дослідження компанії Pingdom, то 95% відвідувачів соцмереж — це люди віком від 18 до 65 років і більше. Саме вони є представниками тієї соціальної групи, котра отримує право голосу на виборах. Ці відомості взяли до уваги дослідники з Oxford Internet Institute і за допомогою «Твіттера» зробили власні висновки щодо майбутніх результатів волевиявлення американців. У період із 1 жовтня по 1 листопада 2012 року вчені проаналізували майже 30 млн твітів з геотегів (географічні координати на фотографії) і виявили серед них понад 132 тис. на користь Обами і 120 тисяч на користь його політичного візаві Ромні. Дані наклали на карту і отримали результат, що згодом підтвердився на практиці — Барак Хусейн Обама вдруге став президентом США.

До речі, у «Твіттері» він отримав вітання з перемогою від низки світових зірок: співачки Кетті Перрі, Ріанни, Бейонсе та Леді Гаги (найпопулярніший користувач «Твіттера» в світі), гуртів Garbage та Gossip, співака Ріккі Мартіна, реперів Diddy та JAY Z тощо. Одним із перших американського лідера привітав російський прем’єр-міністр Дмитро Медведєв. Для прикладу, його профіль у соцмережі, за останніми даними twittercounter, займає 698-ме місце в загальному рейтингу популярності. Важливим є те, що змогу залишити свої побажання новообраному президенту на його сторінці поряд зі світовими зірками та відомими політиками мали змогу й пересічні громадяни Америки — користувачі «Твіттера».

ЯК В УКРАЇНІ

Коли ж говорити про досвід мережевої передвиборчої комунікації в Україні, то останні парламентські перегони показали, що провідні політичні сили держави нарешті починають здогадуватися: результати волевиявлення українців багато в чому залежатимуть від активності їхніх партій в Інтернеті.

Енергійну діяльність провадила «Свобода» та її прихильники в мережі «Фейсбук». Фактично у кожному опитуванні щодо результатів майбутнього голосування свободівці опинялися на першому місці. Прихильники партії не соромилися говорити в соцмережах про свої політичні вподобання і відкрито підтримували Тягнибока й Ко. На відміну від «Свободи», «УДАР» Кличка не відзначився особливою оригінальністю. Стіну альянсу на фейсбучній сторінці зазвичай наповнювали фотоілюстраціями з поїздок їхнього лідера у різні місця, а інформацію подавали сухою, офіційною мовою. Креативністю вразили комуністи, мережева стратегія яких була неординарною, однак малоефективною для впливу на потенційного виборця. Плакати в стилі Back to USSR викликали радше саркастичну посмішку, аніж бажання проголосувати за партію. Стратегічна ж концепція роботи в соцмережах ВО «Батьківщина», навпаки, помітно еволюціонувала в порівнянні з виборами 2009-го. У її арсеналі з’явилася низка відеороликів, спеціально створених для розповсюдження в Інтернеті, а офіційна сторінка на «Фейсбуці» стала своєрідним плацдармом для співпраці з громадськими активістами й пересічними виборцями.

У Інтернет вийшла навіть, здавалося б, консервативна Партія регіонів, гіперактивна «Україна — вперед!» та низка мажоритарників. Проте єдиною спільною рисою, що об’єднала чи не всі політичні партії країни, стала недостатня увага до професійності ведення власних мережевих представництв. Фактично кожна з політичних організацій мала «Фейсбук»— чи «Твіттер»-сторінку, але сповна скористатися всіма її можливостями на практиці так нікому й не вдалося. Бо для ефективної мережевої взаємодії потрібна команда професіоналів не лише цифрових, а й політичних комунікацій. Така dream team накльовувалася хіба в «Батьківщини», однак і тут все було далеко не ідеально.

Коли ж говорити про рейтингове співвідношення популярності політичних сторінок в українському «Фейсбуці», то, за останніми даними Watcher, перша п’ятірка виглядає так:

1. Сергій Тігіпко (народний депутат, Партія регіонів).

2. Микола Азаров (прем’єр-міністр України, лідер Партії регіонів).

3. Юлія Тимошенко (лідер ВО «Батьківщина»).

4. Наталія Королевська (міністр соціальної політики, лідер партії «Україна — вперед!»).

5. «Батьківщина» (політична партія об’єднаної опозиції).

ВО «Свобода» на 6-му місці, її лідер Олег Тягнибок — на 7-му, Віктор Янукович-молодший — на 8-му, партія «УДАР» займає 9-ту сходинку, і Ірина Фаріон від «Свободи» — 10-те місце.

Рейтинг приватних «Фейсбук»-акаунтів:

1. Вадим Карасьов (політолог).

2. Микола Томенко (народний депутат, ВО «Батьківщина»).

3. Олесь Доній (народний депутат, позафракційний) (веде особисто).

4. Юрій Стець (народний депутат, ВО «Батьківщина») (веде особисто).

5. Олег Тягнибок (лідер ВО «Свобода»).

Рейтинг «Твіттер»-акаунтів:

1. Юлія Тимошенко (лідер ВО «Батьківщина»), (веде особисто).

2. FEMEN (український громадський рух).

3. Леся Оробець (народний депутат, ВО «Батьківщина»), (веде особисто).

4. Сергій Тігіпко (народний депутат, Партія регіонів).

5. Андрій Шевченко (народний депутат, ВО «Батьківщина»), (веде особисто).

ХТО НАЙАКТИВНІШИЙ?

Як бачимо, у п’ятірці жодного з рейтингів не фігурує акаунт чи офіційна сторінка Президента України Віктора Януковича. І в цьому немає нічого дивного, бо їх у гаранта просто немає. Для порівняння: цьогорічне січневе дослідження від Digital Policy Council (DPC) показало, що лідери 123 зі 164 країн світу зареєстровані у «Твіттері» (2011 р. їх було майже вдвічі менше). Найпопулярніший із них — Барак Обама, друге місце посів президент Венесуели Уго Чавес. Нещодавно мікроблог останнього перейшов позначку в чотири мільйони відвідувачів. Як каже сам Чавес, «Твіттер» — це справжня зброя, яку може бути використано для революції. Третє місце в рейтингу завоював британський прем’єр Девід Кемерон, за ним — Абдулла Гюль (президент Туреччини), далі — Мухаммед бін Рашид Аль Мактум (прем’єр-міністр ОАЕ), на шостому місці — Беніньйо Акіно ІІІ (президент Філіппін), Дмитро Медведєв (прем’єр-міністр Росії) — сьомий. Після проведення ПАР чемпіонату світу з футболу у «Твіттері» зареєструвався президент республіки Джейкоб Зума. Він також входить у десятку найзнаменитіших політиків «Твіттера».

Що вже казати, коли сам Папа Римський Бенедикт XVI нещодавно благословив соціальні мережі й закликав католиків активніше використовувати їх для поширення християнства. Слід зазначити, що Бенедикт XVI у грудні минулого року створив власний «Твіттер»-акаунт. Уже за тиждень він набрав понад два мільйонів відвідувачів з усього світу. Нині мікроблог понтифіка налічує понад три мільйони відвідувачів, які мають змогу читати твіти Папи одразу дев’ятьма мовами. Однак, у зв’язку зі зреченням Бенедикта XVI від престолу, офіційний Ватикан прийняв рішення закрити його сторінку на «Твіттері», і профайл @Pontifex видалили з бази мережі.

Про необхідність активного розповсюдження постулатів християнства сьогодні глаголить і глава Російської православної церкви патріарх Кирило. Останній звертається насамперед до священиків, які, на його думку, мають активніше використовувати всі можливості Інтернету. Він, як і більшість публічних осіб розуміє, що основним засобом сучасної інтеракції є соціальні мережі.

Що ж до українських реалій, то найбільше відвідувачів (майже 126 тисяч) у «Твіттері» має Юлія Тимошенко. Останній запис на її акаунті датований 9 серпня 2011 року, через чотири дні після її арешту. Нагадаємо, що наприкінці липня того ж року суддя Кірєєв додав до матеріалів кримінальної справи про газові угоди всі роздруківки записів із «Твіттера» Юлії Тимошенко, на що екс-прем’єрка прореагувала серією записів у соцмережі: «Твіттер» бореться і перемагає... Завтра попросять долучити до справи мій щоденник за 5 клас і пару гербаріїв за 7-й. А раптом там критика влади...».

НАВІЩО ПОТРІБНІ СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ

І хоч в Україні «Твіттер» і «Фейсбук» поки не входять у п’ятірку найвідвідуваніших сайтів, а кількість їхніх користувачів поступається мейнстрімним «Вконтакте» і «Одноклассникам», сайти за короткий період часу зуміли завоювати довіру громадян. Для прикладу, інтернет-видання Watcher пише про те, що за неповних чотири роки кількість українських користувачів «Фейсбуку» зросла в 36 разів — із 63 тис. у квітні 2009 р. до 2,3 млн у грудні 2012 р. Лише за останній рік вітчизняна аудиторія мережі збільшилася на треть, тож не дивно, що чимало фахівців пророкують їй світле майбутнє на українських теренах. Вони розуміють, що в сучасному світі соціальні медіа відіграють важливу роль у політичному житті країни. Урядовці, котрі позиціонують себе як громадські діячі й використовують соціальні медіа як платформу для інтерактивної комунікації з власними виборцями, мають всі шанси отримати бажану підтримку електорату. Для цього потрібен фідбек із боку аудиторії, і, як показує міжнародний досвід, він не забариться. Той, хто погодиться на взаємодію, обов’язково отримає бажаний результат — потужну підтримку інтернет-спільноти й довіру мільйонів співгромадян. А народна довіра, як наголошував Ф. Д. Рузвельт, то є основний капітал будь-якого уряду.

Такий приклад є знаковим для України, оскільки в наш час соціальні ЗМІ стають своєрідною трибуною для обміну думок між представниками людей різного соціального статусу, віку, статі тощо. Саме тепер соціальні медіа можуть стати тим рушієм, який прискорить ці процеси і зробить їх набагато якіснішими.

Президент США Барак Обама оголосив доступ до соціальних мереж універсальною цінністю. Він часто порівнює себе з першим президентом мас-медіа Рузвельтом. Справді, між ними є багато спільного, однак головним, що об’єднує Обаму, Рузвельта, Уго Чавеса, Папу Римського, Ангелу Меркель чи Тимошенко, Кличка або Тігіпка, є відкритість до всього нового. Свого часу вже згадуваний 32-й президент США сказав: «Головна небезпека — коли депресія панує не лише на фондових ринках, а й у людській свідомості». Завдання сучасних політиків полягає в поглибленні дружніх, партнерських відносин зі своїм безпосереднім роботодавцем — народом, служіння інтересам якого і є його основною метою. Якщо ж вітчизняні високопосадовці й надалі ігноруватимуть точку зору пересічного громадянина і звинувачуватимуть його в усіх смертних гріхах, ситуація матиме щонайменше три варіанти можливого розвитку. Перший (бертольдо-брехтівський або авторитарний): «Якщо уряд не задоволений своїм народом, він повинен розпустити цей народ і вибрати собі новий». Варіант більш-менш прийнятний для державних мужів, однак неможливий в умовах народовладдя. Другий (революційно-альтруїстичний): усі революції побудовані на мріях. Кожен українець має «свою мрію». Коли ця мрія дорівнюватиме сумі всіх інших поривань нації, в Україні процвітатиме демократія. Є й інший варіант розвитку комунікації, проте його творцем має стати «народ і партія» у рівноправній взаємодії, а соціальні мережі — чудовий засіб поглибити цю співпрацю. Останні мають силу десекралізувати комунікаційні зв’язки між представниками влади й пересічними громадянами: визначальн рішення ухвалюються неприховано; населення та його представники мають можливість обговорювати і впливати на них; а ті, хто їх ухвалює, стають більш відкритими для громадського контролю. У цьому й полягає основна мета демократії реальної, а не коли-небудь проголошеної чи віртуальної.