Хто виграє в «мінському варіанті»?

Політику інколи, й небезпідставно, уподібнюють шахам — в обох цих видах діяльності необхідні розвинений інтелект, знання теорії та практичний досвід. І там і тут усього лише один невдалий хід може призвести до програшу партії, а з нею — і до поразки у важливому змаганні. У шахах велике значення для зростання майстерності має розбір своїх і чужих партій — через це проходять усі більш або менш сильні шахісти. У політиці — теж. Тому уважний аналіз деяких варіантів «білоруської партії» може принести користь і нам, українцям, адже події в Білорусі, пов’язані з президентськими виборами, деякі політики, експерти й журналісти проектують і на Україну. Так, наприклад, частина української опозиції була б явно не проти того, аби різкий поворот у ставленні Заходу до білоруського керівництва повторився й щодо української влади. Юлія Тимошенко перед камерами журналістів навіть заявила, що Україна вже викреслена світовою спільнотою зі списку демократичних держав, а міністр внутрішніх справ Могильов попередив, що опозиція готує кровопролиття в День Соборності.

Відразу ж слід зауважити, що майже вся білоруська передвиборна кампанія проходила під акомпанемент помірно-позитивних або навіть приємно здивованих відгуків західної преси (і різко негативних реакцій з боку російських ЗМІ). Щоправда, очікувалися підтасовування під час сумнівно організованого підрахунку голосів, але більшість розуміла, що стати причиною збереження влади в руках Лукашенка ці підтасовування, звісно, не могли. Соціологічні опитування свідчили про значну перевагу Лукашенка над його противниками. І незаангажованим аналітикам зрозуміло, що перевага ця тримається не лише на діяльності провладних білоруських ЗМІ та інших чинниках авторитарної держави, а й на успіхах режиму Лукашенка у сфері економіки. Досить поговорити з рядовими білоруськими пенсіонерами — найчисленнішою і найдисциплінованішою групою виборців або, наприклад, із лікарями, вчителями чи військовими, щоб зрозуміти: в опозиційних кандидатів шансів не було, хоча Лукашенко й набрид багатьом уже суто психологічно.

Проте якийсь нікому не відомий сайт, походження якого залишилося загадкою й донині, заявив про перемогу опозиції. Подальше добре відомо: багатотисячний мітинг, штурм урядової будівлі, жорстка відповідь силових структур і майже одностайна думка західних політиків та ЗМІ — Лукашенко провалив іспит на демократію і заслуговує на суворі заходи. При цьому зі всіх ЗМІ дуже швидко зникла згадка про штурм демонстрантами урядової будівлі, й це абсолютно змінило картину описуваних подій. Спроба захвату урядової установи є спробою незаконного захвату влади і карається найжорсткішим способом у всіх країнах — зокрема, й найдемократичніших. Західні політики добре знають про це, саме тому факт штурму будинку уряду швидко зник зі ЗМІ європейських країн та США — інакше прості західні виборці, теж часто невдоволені своєю владою, можуть зробити відповідні висновки.

Чому ж так швидко змінилася думка більшості західних політиків про Лукашенка, який «демократизується», і «демократичні» вибори в Білорусі? При уважному вивченні інформації, що надійшла з Білорусі, неупередженому спостерігачеві зрозуміло, що заклик до штурму урядової будівлі був провокацією. Але чиєю? Кому був вигідний такий розвиток подій?

У країнах Заходу зараз відбувається конкуренція двох політичних напрямів. Перший з них розмірковує таким чином: політична змова з Росією та економічне співробітництво з нею обіцяють значно більше вигод, ніж вимоги дотримання Росією демократичних норм усередині країни і невтручання в справи сусідніх держав. Тому поступимося Росії частиною її колишньої зони впливу...

Другий політичний напрям старається не допустити подальшого посилення Росії за рахунок нового заковтування своїх колишніх колоній і втягування у свою сферу впливу колишніх сателітів. Тим паче, що в Росії усе більше посилюються націоналістичні й автократичні тенденції, не помітити які можна лише в тому випадку, якщо їх дуже не хочеться помічати.

Третя частина західних політиків і взагалі громадян найчисленніша — це ті, кому абсолютно байдуже, чи будуть Білорусь, Грузія та Україна незалежними країнами, чи знову стануть колоніями. Їм все одно, чи буде Росія прогнозованою демократичною державою й чи поступово розвиватиметься демократія в нових незалежних державах. Ці люди схильні слідувати політичній моді й зазвичай слідують за сильнішими й авторитетнішими.

У результаті останніх білоруських подій явно виграв проросійський політичний напрям у західній політиці.

Знехтуваний Заходом Лукашенко знову буде вимушений на подальше зближення з Росією, і коли-небудь у майбутньому, скориставшись можливим слабким ходом «бацьки», російський «національний лідер» усе-таки покладе на лопатки Лукашенка — а разом із ним і всю Білорусь. Це означає, що найбільше в «білоруській партії» на сьогодні виграє Росія — вірніше, її влада, агресивно налаштована проти нових незалежних держав. Не випадково офіційна Росія, що жорстко критикувала передвиборну кампанію в Білорусі через свої ЗМІ, після вечірніх подій у Мінську відразу ж визнала їх демократичними. Ще б пак! Такий бажаний поворот у партії, що, здавалося, начисто Москвою програється.

Проте і білоруський «бацька» теж не дуже-то програв від такого повороту подій. З одного боку, він мав можливість спокійно провести всю передвиборну кампанію і переконливо переміг на очах майже у всього світу, а з іншого боку, після цього зміг дати опозиції по голові дубинкою, аби вона не вважала, що тепер для неї настав золотий час...

Виграла й білоруська радикальна опозиція, що не має достатньої підтримки в суспільстві для рішучої боротьби за владу, але завдяки мінським подіям отримала ореол мучеництва, а значить, і популярність, моральну й матеріальну підтримку на певний час. Висловлюючись шаховою термінологією, можна сказати, що деякі білоруські політичні пішаки раптом отримали можливість побути ферзями.

Отже, в провокації зі штурмом будинку уряду зацікавленість була багатобічною, і саме тому ця провокація відбулася.

А хто ж програв? Програв білоруський народ. Він тільки почав було вірити в те, що може благополучно існувати в незалежній державі й без показових обіймів із Росією, повірив у початок лібералізації свого суворого «національного лідера»! Тепер же знову потрібно звикати до думки, що хоч як крути і хоч як верти, а без Росії та дубинок свого президента білорусам прожити неможливо.

Що ж до проекції «мінського варіанту» подій на Україну, то через нього виграв дехто і в нашій країні. Наші опозиційні радикали всіх напрямів зрозуміли: якщо влаштувати бійку з кровопролиттям, то цілком можливо, по-перше, потрапити в центр уваги європейського співтовариства; по-друге, можна добитися санкцій проти Януковича (а ще краще проти всієї України!), а значить, і поліпшити свої шанси в боротьбі за владу.

Проте і влада зрозуміла, що може опинитися в значному виграші. Вона в разі спровокованих безладів і насильства може, скориставшись випадком, спробувати остаточно розбити опозицію, а потім у разі ускладнень «плюнути» і на Захід, і на євроінтеграцію й податися в міцні обійми Росії.

У загостренні політичної ситуації в Україні зацікавлений дехто й за кордоном — перш за все в Росії. Тож зацікавленість у перенесенні «мінського варіанту» в Україну і в нас багатобічна. Значить, слід чекати провокацій й нам.

Програє ж при подібному розвитку української шахово-політичної партії український народ. Громадянське суспільство, що вже явно почалося формуватися, буде успішно розбите владою та опозиційними радикальними авантюристами-демагогами, оскільки ні першим, ні другим реальна, справжня демократія не потрібна. І це — після всіх тих бід і жорстоких уроків, які українці отримали в ході майже двадцятирічного демократичного розвитку!

Проте вихід є. Аби не допустити подібного розвитку подій, громадськість має своєчасно вимагати і від опозиції, й від влади виконання певних умов. Лідери опозиції зобов’язані вміти організувати своїх прибічників так, щоб маса людей, яка зібралася разом, не перетворювалася на некерований натовп, підпорядкований законам масового психозу. Тоді й провокатори будуть безсилі. Багатостраждальна Киргизія — це не зовсім підходящий об’єкт для наслідування, якщо ми справді хочемо йти в Європу.

Від влади ж необхідно вимагати, аби вона дотримувалася демократичних принципів і ефективно використовувала інтелект, а не лише кулаки. До речі, нашій владі, силовикам та опозиції варто було б повчитися в деяких своїх західних колег методам роботи при масових акціях. Американці й західні європейці, напевно, не відмовляться поділитися своїм досвідом, який у них досить багатий. Окрім цього, нашим протестуючим громадянам слід усе-таки поважати чужу й загальнонародну власність. Греків, які дуже люблять під час демонстрацій що-небудь розбити або спалити, витягує з боргової ями вся Європа. Неповага до чужої праці та чужої власності рано чи пізно позначається найсуворішим чином.

Нове загострення ситуації в Україні найбільше вигідне ворогам незалежної України. Описуючи посилення розбіжностей між гетьманською резиденцією та козацькою Січчю наприкінці XVII століття в боротьбі за вплив і владу, Михайло Грушевський писав: «...У всьому цьому лежали зародки пізнішої смути. Якби Хмельницький не помер так рано, і більше того, — якби після його смерті Україна могла прожити спокійно якихось десятка півтора років, ці зародки не виросли б. Українське суспільство виявило великий організаторський талант і такт. Воно жило надзвичайно інтенсивно і швидко зростало у своїй політичній самосвідомості. Якби воно було надане самому собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією, — воно, напевне, зуміло б зміцнити новий лад і організувати його більш послідовно й чітко, зуміло б згладити різні протиріччя й пристосувати для нових потреб державного життя старі відносини й порядки. Але саме цього-то воно й не мало — можливості спокійно та вільно попрацювати над виробленням і зміцненням нових відносин. Увесь час Україна жила у воєнному стані, з усіх боків підстерігали її інші держави, що жадібно ловили щонайменше внутрішнє роздвоєння або смуту в Україні, аби роздути їх, аби вбити клин у кожну щілину або розбити, ослабити з його допомогою українську силу опору». (Див. М. Грушевський. Ілюстрована історія України. Київ. 1996, стор. 328—329)

Розділяй і владарюй. Це все до болю знайоме нам і нині. Ми маємо навчитися ставити на місце тих представників влади та опозиції, які не можуть спати спокійно, якщо українці не «чубляться» між собою, поділившись на непримиренні табори.

Прагнення накинутися один на одного з прокльонами та кулаками значною мірою заважало нашому народові, як висловився Михайло Грушевський, «спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією...». Воно заставляло шукати підтримку і союзників за кордоном. Чи змінився з часів Руїни і УНР наш менталітет у кращий бік, покаже вже найближчий рік.

Але, без сумніву, більшості людей у нашій країні хочеться, аби «українська партія» була виграна зрештою українським народом, а не закордонними гросмейстерами від політики, які вміло використовують безвідповідальні українські політичні фігури й пішаків.