Коли ти раптом стаєш чужим

Їхати до Криму набагато страшніше, ніж бути в ньому. У практично порожньому вагоні потяга «Київ-Сімферополь» небагато пасажирів обговорюють останні новини, міркують про те, чи потраплять вони вже завтра за лінію фронту чи ні. Новини оновлюються кожну хвилину, і половина з них, як пізніше з’ясовується, — неправдиві. На перон Сімферополя ти ступаєш невпевнено, але відразу ж помічаєш, що тут усе спокійно і начебто навіть, як завше. Але це лише на перший погляд, і ті, хто часто приїжджає на півострів у відпустку, відразу ж уловлять ці зміни. Ти, хто приїхав з України, як тут говорять, зараз не те, що не дуже бажаний гість, а навіть трішки потенційний ворог. Місцевий таксист розповідає, як його друг — теж таксист —  побачив на вокзалі п’ятьох людей, що зійшли з потяга і які здалися йому підозрілими. «Він зателефонував до міліції, вона зупинила автобус на Севастополь, в якому їхали ці люди, — розповідає 62-річний водій, — уявляєте, в рюкзаках у них знайшли... молотки! Людей зняли з рейсу».

СIМФЕРОПОЛЬ

У Сімферополі — весна. Справжнісінька кримська весна. Багато хто гуляє в центрі, п’є на вулиці каву... поряд із озброєними людьми в масках. Зброя в їхніх руках вражає, особливо в контексті мирного міського життя. Але, здається, вражає лише тебе. Місцевий мешканець Дмитро розповідає, що, в принципі, життя міста після введення сюди військових зі зброєю і без розпізнавальних знаків, практично не змінилося. «Розумієте, багато хто чекав на це, хотів такого розвитку подій. Подивіться, скільки зараз у соціальних мережах світлин сімферопольців у обнімку з цими російськими солдатами. Більшості мешканців не просто не страшно, вони навіть раді», — говорить чоловік. Щоправда, додає, раді не всі! І  ці не всі теж демонструють свою думку.

Біля військової частини А2542 на вулиці Карла Маркса, 62 праворуч від входу збираються жінки на мирний мітинг проти війни. Ліворуч — молоді люди з георгіївськими стрічками на одязі — нібито, щоб охороняти частину від провокацій. Приходить сюди чоловік і з великим українським прапором у руках. «Чого мені боятися в своїй країні і в своєму місті?» —  відповідає на запитання журналістів, чи не страшно йому ходити з прапором України в Криму. Денис Ковпак мешкає в Бахчисараї, за фахом інженер-гідротехнік. З прапором вийшов на вулицю ще в перші дні введення військ. «Вони в нашій кримській ВР кажуть, що репрезентують наші інтереси. Але це неправда! Це нонсенс — те, що відбувається зараз. Як можна розділяти країну на регіони і зіштовхувати лобами кримчан з українцям із Західної України. Ми маємо бути єдині, а тим більше зараз, повинні працювати в синергії на благо нашого ж майбутнього, — говорить чоловік. — Ситуацію нагнітають штучним шляхом, я взагалі не розумію, що це за люди, які кричать, що вони за Росію. Адже до кого не підійдеш зі своїх друзів і знайомих — усі за Крим у складі України».

А ось парубійки з георгіївськими стрічками мовчать, на питання не відповідають, більше того, навіть не дивляться на тебе. «Ми -дружинники — підтримуємо порядок і спокій у місті. Можуть бути різні провокації, до нас сюди можуть приїхати люди, щоб дестабілізувати обстановку. Ми не виступаємо за те, щоб Крим був з Росією, але ми підтримуємо війська, які нам зараз тут забезпечують безпеку. Є реальні погрози мешканцям півострова, тому ми двома руками за присутність тут російських вояків. Ми не визнаємо самозвану владу», — коротко й неохоче розповідає командир шостої роти Олег Корнієнко.

ВЕСНА 2014 РОКУ В СІМФЕРОПОЛІ

Люди, що зібралися на мирний мітинг, співають гімн України. Щойно він затихає, дружинники починають голосно скандувати «Беркут! Беркут! Беркут!». Молода жінка кричить, щоб Україна вже дала спокій Кримові: «Дістали! Ми з Вами не громадяни однієї країни! Ні, ми не співгромадяни! Дістали мене! Дайте спокій нам!». Поруч чоловік обурюється, чому його син повинен вивчати насильно насаджену українську мову. «Ця мова псує йому весь табель!»

«Основна проблема тут сьогодні — це загальнодержавна проблема. Бо донині держава дуже мало приділяла уваги українській армії. Ви бачили мабуть виступ Яценюка: «Чотири роки ми знищували свою армію». Та які там чотири роки, 22! — розповідає Олег Веприк, полковник, офіцер управління військ  берегової охорони командування військово-морськими силами Збройних сил України. — Що стосується даної ситуації, то це була добре спланована російським генштабом операція з відокремлення частини території України, послаблення України як держави і вміщення її в рамки жорсткої залежності від Москви. Спочатку було проведено інформаційну війну, було задіяно агентів ФСБ та інших, які грають роль «тітушок» і «бандерівців»...»

Дружина полковника Вікторія перебуває тут же — вона була змушена взяти відпустку, щоб бути поряд із чоловіком. «Ніколи українські солдати не ходили зі зброєю і в бронежилетах вулицями, ніколи наша армія не несла загрози народові. У нашій армії служать люди різних національностей — і українці, і татари, і росіяни, і болгари, і білоруси. Єдина мета нашої армії — це захист України і українського народу. Наша армія — поза політикою, вона виконує свій конституційний обов’язок. Дуже  образливо і гірко бачити, коли люди з такою незрозумілою мені агресією ставляться до наших військовиків. Я закликаю всіх кримчан встати на захист миру і справедливості, і знати, що українська армія — вам не вороги. Я сподіваюся на вашу підтримку, не залишайте нас будь ласка...», — крізь сльози говорить вона.

«РОСІЙСЬКІ ТУРИСТИ» В КРИМУ

А в цей час у декількох сотнях метрів від мітингу літня жінка підходить до російських вояків і швидко-швидко роздає їм шоколадки. Посміхається і щось говорить, у відповідь ті теж починають посміхатися. За декілька хвилин ще одна жінка в білосніжній куртці роздає військовикам поповнення рахунку для мобільних телефонів. Незабаром сюди підходить добре одягнути юнак і починає запитувати військових, навіщо вони приїхали, кримчани їх не потребують. Милі літні жінки за долю секунду змінюються на обличчі і негайно вимагають у хлопця пред’явити паспорт. «Бандерівець, ти звідки приїхав сюди? Іди! Провокатор...»,  — неголосно повторюють вони. Парубок дістає водійські права і показує, що він місцевий. Але вже пізно — йому не вірять, чують у його словах «западенський акцент», називають провокатором і голосно сміються з кожного його слова. Підтягується все більше захисників «наших російських хлопчиків, які охороняють нас від таких, як ти». Хлопець змушений піти. Люди, що зібралися, залишаються і ще деякий час обурюються, вимагаючи у підозрілих на їх погляд людей показати паспорти. Тут це взагалі стало нормою, коли будь-який зустрічний раптом у наказовому тоні може зажадати у тебе паспорт. І багато хто показує, доводячи, що вони мають право ходити тротуарами свого міста, своєї країни.

ПЕРЕВАЛЬНЕ

У Перевальному заблоковані українські військовки посміхаються і через паркан повідомляють, що у них є все необхідне і наразі допомога їм не потрібна. Російські вояки за периметром частини, на відміну від Сімферополя, дозволяють їх знімати. Жінка середніх років дякує їм за те, що захищають Крим від «бандерівців». Інша жінка, яка веде за руку дитину, робить їй зауваження, що це все — нісенітниця, «нам ніхто не загрожує і нам не потрібні тут чужі війська...»

Праворуч від дороги стоять військовики, ліворуч — серед дерев — з кулеметами біля ніг ще солдати. Трохи далі, за деревами видно військові машини, БТР і намети. «Туди не варто йти», — м’яко і ледве чутно говорить військовий з автоматом у руках.

Літній чоловік у розтягнутому сірому светрі їде на велосипеді дорогою в Перевальному. На кермі висить пакет, у пакеті — пляшка молока. Чоловік зупиняється біля входу на українську військову базу і через голови російських вояків махає рукою українським військовикам, які всміхаються з-за паркану. «Хлопці, я пишаюся вами! Ви — герої! Не всі кримчани подуріли! Ми з вами!»

Хлопці з георгіївськими стрічками, — дружинники —  які стоять трохи збоку, починають улюлюкати і свистіти в його бік. Кричать, щоб швидко «котився звідси». Чоловік у светрі посміхається. Олександр — росіянин, народився на Уралі, в Свердловській області. Йому  59 років, 47 із яких він прожив у Криму. «Їхав по молоко і, повертаючись додому, зробив гак, щоб заїхати і підтримати наших героїв, — розповідає Олександр. — Ця ситуація в Криму цілком може стати кінцем останньої імперії, злісної Російської імперії, яка несе смуту на весь світ, не дає спокійно жити людям, яка приходить і просто дестабілізує ситуацію. Воювати ми не хочемо. Росія боязка, напала на країну, будучи її ж гарантом територіальній недоторканості. Росія вже втратила світовий авторитет...».

 На крики дружинників у його бік, Олександр примирливо змахує рукою. «Зрадити Батьківщину — це остання річ! Як можна обніматися з окупантами?». Один із дружинників, дізнавшись, що ми з Києва, відразу називає мене «бандерівкою» і кричить, щоб я від’їжджала назад «до свого фашистського Києва, до своїх хохлів».

Тут же зустрічаємо священика Івана, який із перших днів стояв на Майдані в Києві. Він же був і серед тих, хто відправляв похоронну відправу по Небесній Сотні. Сам він із Перевального, служить у церкві київського патріархату при українській військовій частці. Розповідає, що стояв разом із іншими священнослужителями живою стіною між українськими і російськими військами в перші — найнапруженіші — дні для нашої військової бази...

ФЕОДОСІЯ

«Гей, ви з якого каналу? 5-го? Так? Зараз, бл..ь, зламаємо вам техніку і напустимо натовп — ви обкаляєтеся! Вам проблеми потрібні?» — кричить у наш бік величезний рудий чоловік. Із техніки у нас один фотоапарат. На трьох. Ми щойно приїхали і ще нічого не знімаємо. Рудий чоловік — «охоронець громадського порядку». Тут таких чимало. Це вони  днями вимкнули світло української військової частини і це вони швидко змітають тих, чиї погляди хоч трохи відрізняються від їхньої думки.  Трохи пізніше вже інший місцевий мешканець, який підтримує російські війська на території України гарячими самосами, газованою водою і шоколадками, розповість історію про жінку, яка вийшла сюди, під частину, з плакатом «Путін — іди!». Одна. «Всі довкола сміялися з неї, тикали пальцями, а потім ми її акуратно відтіснили вбік», — посміхається чоловік, мружачи блакитні очі на весняному кримському сонці. Сам він колись вісім років прослужив у цій же частині і тепер не розуміє, чому українські військовики так поводяться — не здаються. «Ну, та зрозуміло, у них тут службові помешкання — вони за них бояться», — говорить він і не погоджується, що річ у офіцерській честі. «І так, —  додає він після запитання, чому всі сміялися з жінки з плакатом, — Вона має право на свій погляд, але, знаєте, висловлювати його тоді, коли всі думають інакше — не варто. Навіщо дратувати і провокувати людей? Це неправильно виходити з таким плакатом, коли всі думають інакше, якось непристойно, так?».

Перед входом до військової частини стоїть БТР, майорить близько двох десятків російських прапорів, стоять намети проросійських і російських партій. У БТР вткнули букет гвоздик. Дружинники і козаки налаштовані недружньо. Тому об’їжджаємо частину з іншого боку, де є ще один вхід. Тут усе тихо. Проїзд перегороджено БТРом, на якому російські військові чистять зброю. Ще один солдат спить на мішках у тіні, інший їсть велике яблуко, з числа принесених місцевими мешканцями для своїх «помічників і захисників». Два міліціонери нудьгують, сидячи на руїнах якоїсь будівлі. Тут же стоять нечисленні дружинники, дуже сміливі і зухвалі від того, що в  кишенях у них лежать роздруковані на принтері посвідчення «охорони порядку», видані начебто місцевою міськрадою.  Ці посвідчення, на їхню думку, дають їм повне  право перевіряти у всіх паспорти, забороняти людям стояти тут чи там і що-небудь знімати. Двоє військовиків, які охороняють дорогу, явно нудьгують. Сонце припікає, а в них під касками зі слідами радянських зірок, теплі шапки. На вигляд їм років зо 20. На контакт йдуть неохоче, але все ж таки проговорюються, що приїхали з південної Росії. На запитання, чи не хочуть вони вже додому, один з них відповідає: «Та хто ж не хоче...». Моря не бачили, в місто не пускають, новини дивитися і читати не можуть — їм не дають газет, тут немає телевізора і доступу до соцмереж.

Вже стоячи на автобусній зупинці, щоб їхати до центру, з нами трапляється неприємна ситуація. Добре одягнена жінка підбігла до нас зі словами: «Ви з Києва, так? Я відразу побачила, що з Києва! Виїжджайте звідси, ви нам тут не потрібні, не приїжджайте більше сюди, партизани...». Віддаляючись від нас швидким кроком, вона обернулася і ще раз голосно крикнула: «Вам тут не раді, виїжджайте!». І вперше за все своє життя, я раптом відчула, що я тут чужа.    

Фото Матеуш МУЛЯРСЬКИЙ