«Коли ж діждемось Вашингтона з новим та праведним законом...»

Чимало українців, якi 31 жовтня прийдуть на свої виборчі дільниці, налаштовані аналогічно: один уже за п'ять років наївся, то хай залишається, може, тепер хоч жити дасть, — так обгрунтовує свій попередній вибір мій давній знайомий, Іван.

Іван заробляє 70 грн. на місяць, на які годує (чи краще сказати, морить голодом) свою сім'ю і до можливості будь- яких позитивних змін ставиться скептично.

Сімдесят гривень на місяць — це однак, далеко не найгірше з того, що може трапитися з українцем на порозі третього тисячоліття. Ганна Іванівна, моя сусідка-пенсіонерка, наприклад, уже й забула, коли востаннє бачила свою мізерну пенсію. Саме про це вона розповіла мені по дорозі на пошту, де їй в рамках передвиборної програми Президента мали кинути «якусь кісточку». Даремно стараєтеся, панове.

— Не піду голосувати ні за кого, — заявила мені жінка. — Відібрали в людей роботу, все забрали, з народу знущаються, і ще хочуть щоб за них голосували!

З ностальгією згадує Ганна Іванівна про радянські часи, коли «людина хоч мала куди пожалітися», вважаючи українців нацією, генетично нездатною до державотворення. З нею згодний Володя, технік держуніверситету «Львівська політехніка»:

— Хіба запросити якогось пана із-за кордону, щоб нам державу організував... А українець українця тільки й шукає щоб обдурити.

На доказ своїх слів Володя посилається на норманську теорію походження Київської Русі... Боже милий! Якби кілька років тому я почув в українському П'ємонті подібні слова, то не повірив би власним вухам. Де й поділися юрби усміхнених, окрилених надією людей, що того пам'ятного першого здійснювали свій історичний вибір. Розпач, безнадія і зневіра розлилися по вулицях міста, оселилися в домівках, перетворили людські обличчя на трагічні маски. І доведені до відчаю люди за будь-яку ціну намагаються втекти з цієї сюрреалістичної пастки повсякденних проблем. Бачив недавно одного з таких «втікачів», коли купляв в аптеці аспірин. Зі мною зіткнувся один мій знайомий, що щойно купив собі два одноразові шприци.

— Ти що тут купуєш? — знітився він?

— Таблетки, — з нахабно-глузливою міною на обличчі відповів я.

— Що, лікуєшся?

«Нє, ширяюся» — хотів відказати я, та стримався і лише мовчки кивнув головою. Нещасний, опустивши очі додолу, поплентався до дверей.

«Голка», щоправда, в очах українського істеблішменту залишається поки що неприпустимим екстренумом, та от її сестра — пляшка оковитої — здається, вже міцно «прописалася» в нашому побуті разом із зношеним одягом, боргами за світло і газ та невиплаченими зарплатами. Серед нових рекрутів до війська «зеленого змія» багато й тих романтичних юнаків і дівчат, які мало не вісім років тому привітали незалежність України як свою власну свободу і пройнялися державотворчими ідеями як своїми власними мріями. Сьогодні, позакінчувавши свої вузи і технікуми, вони дізнаються, як мало варті всі ці цупкі папірці, покликані засвідчувати їхню кваліфікацію та освіту. Більш-менш пристойну роботу знаходять лише одиниці, ті що мають «широкі плечі та волохаті руки».

Микола та Василь, два найкращі цьогорічні випускники факультету автоматики місцевої Політехніки, наприклад, їх не мають, тож отруюють своє здоров'я на пайці радіоактивної апаратури на приватній фірмі, за що їм начальство, важко, немов від серця відриваючи, виплачує по двісті гривень.

— А що ж робити? – знизує плечима у відповідь на моє «Навіщо?» Василь. – Вдома сидіти, «кумарити»?

«Вдома сидіти «кумарити» – перспектива, звичайно, невтішна. Та була надія влітку хоча б за кордон на заробітки поїхати. Та от біда: на нашого брата там дивляться, як на татарське нашестя. Принаймні з сусідньої Польщі «наших» цілими автобусами депортують замасковані під працедавців провокатори з компетентних органів. Про це мені розповів мій знайомий Ростислав. Йому, щоправда, за хабаря пощастило уникнути штампа в паспорті, але довелося віддати майже все, що вiн заробив. З громадянами третьосортної держави, як бачимо, особливо не церемоняться. Ростислав, до речі, не від доброго життя «в ляхи» подався. Мав колись свій бізнес, виготовляв взуття. Та почалася фінансова криза. А тут ще обмеження на iмпорт ввели. З добрими намірами, звичайно, ними ж дорогу до пекла мостять. Вітчизняного виробника хотіли захистити. Захистили: Ростислав, у якого половина матеріалів імпортні, розгубив усіх клієнтів...

І серед цього розбурханого моря людської безнадії, немов у якійсь східній казці, виринають острови щастя, благополуччя та райської насолоди. Це збудовані з першокласної польської цегли, вкриті червоною металочерепицею, «оптикані» сателітарками, наче їжак восени грибами та фруктами, палаци вірних слуг нашого народу. Живуть вони куди як краще, ніж їхні господарі. «Гасають» по вулицях їхні іномарки, аж гай гуде. Ось де вони, наші державні грошенята. То де ж їм взятися у скарбниці на виплату зарплат і пенсій. Ненаситні п'явки з найрізноманітніших служб контролів та інспекцій придушують залишки приватної ініціативи, яка єдина лише здатна підняти на ноги нашого гігантського колосса. Крізь призму газет і журналів спостерігає народ за безчинствами своєї очманілої з жиру еліти і солодкуватий аромат декадансу, що «возвістив» останні дні більш ніж тисячолітнього панування «Вічного міста», на повну силу рознісся по Україні усього через вісім років після здобуття незалежності.

Це в середині нашої країни. А що ж за її межами? Вам доводилося колись бачити персоніфікацію національної ганьби? Мені так. Національна ганьба — це натовп наших громадян на польській гуртовні, які, розштовхуючи один одного, кидаються до першої-ліпшої машини, аби за безцінь збути пляшку горілки. Національна ганьба — це українці, що мало не в чергу шикуються у Польщі і Чехії по роботу. Національна ганьба — це, нарешті, німий знак питання на обличчі переможеного нами у Другій світовій ветерана-німця, коли я розповідаю йому, як добре ми живемо, попри всі наші корисні копалини, родючий чорнозем та індустріальну базу.

І тут я раптом дізнаюсь з місцевого радіо, що у Львівській області чинний президент зібрав найбільше підписів на свою підтримку. Або радіо «загнуло», або мої прозахідні земляки всерйоз повірили, що Леонід Кучма таки заведе нас до Об'єднаної Європи. Можливо, але не раніше за Болівію. Вона ж бо наша сусідка у списку найкорумпованіших країн світу.

А може, обласна держадміністрація просто вміло вимахує батогом і розкидає медяники. Може, увесь фарс із висуненням Кучми у кандидати був лише генеральною репетицією до підписної кампанії. І ти, громадянине, просто злякався? Ми ж бо усі маємо перед владою свої грішки. Як би нам погано не було, а можуть зробити ще гірше.

От і коришся ти, слухняно плентаєшся на збори, разом з усіма піднімаєш руку, «на шару» заповнюєш підписні листи, а потім ще й викреслюєш в бюлетені, кого тобі скажуть.

То ти повірив, що всевладдя бюрократії і інституціаналізована корупція, — без альтернативи. Схаменися, альтернативи нема лише в мертвого. А ти ж бо ще животієш. Нехай Україну у третє тисячоліття поведе людина, навколо якої об'єднується твоя інтелектуальна еліта, вершителі твого майбутнього ренесансу, людина, яка завдяки своїй толерантності може об'єднати безформне та індиферентне населення у згуртовану, гідну свого майбутнього європейську націю, людина, яка завдяки силі свого характеру здатна зламати спинний хребет бюрократії, ще перед тим, як вона витягне останні соки з народу, людина в якої досить гідності, щоб не жебрати в міжнародних фінансових організацій, і власних сил, аби на них можна було покластися. Ти пам'ятаєш славетну плеяду президентів, творців світової історії: генерал Вашингтон, генерал де Голль... Від тебе, виборцю, залежить, чи з'явиться в тому списку і твій співвітчизник. І якщо ти зараз боїшся здійснити українську революцію біля виборчих урн, то рано чи пізно тобі доведеться робити її зі зброєю в руках.