КОМЕНТАР

Родова травма суспільства і держави

Володимир ФЕСЕНКО, кандидат філософських наук:

— Не часто трапляється, щоб тема, суто академічна і за формою, і за змістом, виявлялася в епіцентрі гострої політичної дискусії. Завдяки статті В.Литвина і гострим критичним відгукам на неї, предметом пожвавленого обговорення стала проблема громадянського суспільства в Україні. Ця тема дійсно заслуговує на серйозний аналіз і громадську увагу. На жаль, словосполучення «громадянське суспільство» стало у нас розхожим штампом, майже таким же, як «ринкові реформи». Різниця тільки в тому, що багато з тих, хто вживає термін «громадянське суспільство», розуміють, що воно пов’язане з демократією, але мало собі уявляють, що це таке. Я в зв’язку з цим згадую одну кумедну ситуацію. У 1993 р., коли в Харкові розгортав свою діяльність місцевий офіс Міжнародного фонду «Відродження», його співробітники звернулися до мене з проханням популярно пояснити, що таке громадянське суспільство і як його можна розвивати в Україні. Ця ситуація дуже показова. «Будівництво» громадянського суспільства в Україні починалося на західні гроші, але при цьому мало хто з його «будівників» чітко собі уявляв, чим він повинен займатися.

У соціальних практиках громадянського суспільства та їх теоретичному осмисленні дійсно нагромадилося немало міфів, ілюзій, упереджень. Тому дискусія про громадянське суспільство в Україні вельми актуальна. Але ось те, що вона розгортається в яскраво вираженому передвиборному контексті, відверто кажучи, насторожує. І сама стаття, і її обгрунтована критика задали певний формат («за» або «проти» громадянського суспільства, виступ на підтримку або проти аргументів, викладених у статті), що утрудняє і об’єктивний розгляд проблеми, і сприйняття розпочатої полеміки.

Як це часто буває в суспільних науках, термін «громадянське суспільство» має безліч інтерпретацій і трактувань, розглядається і в широкому, й у вузькому значенні. Але якщо виділити суть даного поняття, то під громадянським суспільством найчастіше розуміють сукупність недержавних інституцій, сферу активності громадян, в рамках якої забезпечується автономія і захист їхніх інтересів. Визначальною характеристикою громадянського суспільства є його певне протиставлення державі як машині управління, авторитарній за своєю суттю. Саме з цієї точки зору розвиток громадянського суспільства розглядається як неодмінна умова послідовної демократизації, становлення та зміцнення молодих демократій.

Суть проблеми — в мірі протиставлення, характері та формах взаємодії громадянського суспільства та держави. Для стабільних демократій характерний динамічний баланс і активна конструктивна взаємодія інституцій громадянського суспільства й держави. Для суспільств демократії, що народжується, більш характерна ситуація їхнього протистояння, конфліктної взаємодії. Якщо вирвати проблему співвідношення i взаємодії держави та громадянського суспільства з конкретного соціокультурного, політичного й історичного контексту, розглядати її абстрактно, то відбудеться навмисна або спонтанна її містифікація. На превеликий жаль, цим шляхом пішов і Володимир Михайлович Литвин і деякі його критики.

Якщо говорити про Україну, то головна проблема полягає в істотній деформації і держави, і громадянського суспільства. Вони несуть на собі рудименти тоталітарної системи, випробували своєрідну родову травму.

В країнах ліберальної демократії громадянське суспільство виникало спочатку як соціальний рух, на основі якого потім формувалися суспільні інститути. У нас же логіка фактично була протилежною.

Демократичні інститути, в тому числі й ті, що відносяться до сфери громадянського суспільства, створювалися без масової суспільної підтримки, в соціумі, в якому домінували авторитарні цінності та настрої. Неефективність посттоталітарних державних інститутів, їхнє використання в приватних і вузькогрупових інтересах призвели до швидкого і вельми масового розчарування громадян України і в цінностях демократії, і в інститутах, що їх представляють. Звідси масова недовіра і до інститутів влади, і до політичних партій, і до громадських (або як прийнято їх зараз називати — неурядових) організацій, які й повинні формувати каркас громадянського суспільства.

Громадянське суспільство засноване на самоорганізації. Паралельна державі самоорганізація членів суспільства відбувалася в радянські часи, стали до неї повертатися і в «нову епоху». Власне, єдиним органічним в нинішній суспільній ситуації інститутом громадянського суспільства стала тіньова економіка. Вона дозволяє виживати мільйонам наших співгромадян і реально вчить їх азам самоорганізації. Але це ненормальний стан. Громадянське суспільство вимагає відповідного типу особистості — активної та відповідальної, досить автономної та самодостатньої. Це особистість, для якої характерний особливий тип політичної культури — громадянська культура, культура участі. Громадяни активно відстоюють свої інтереси, беруть участь у справах суспільства, але при цьому розділяють його базові цінності, усвідомлюють свою відповідальність за його стабільне функціонування (звідси законослухняність та усвідомлена цивільна дисциплінованість).

У тоталітарній системі людина існувала як «раб держави». Демократизація та ринкові реформи начебто почали його від цього рабства звільняти, але виявилося, що на «волі» не дуже затишно. Розпочалася масова «втеча від свободи» (до речі, типовий феномен, про який писав ще півстоліття тому Еріх Фромм). Ось ця втеча від свободи припала у нас на другу половину 1990-х рокiв. Парадокс, але на цей же період припало бурхливе екстенсивне зростання недержавних організацій і мас-медіа, а також політичних партій. Ці тенденції йшли в протилежні боки. Сотні й тисячі організацій виникали на західні гранти і подачки нуворишів, обслуговуючи насамперед пріоритети та інтереси «платника». Формально структури громадянського суспільства виникли, але вони були не тільки слабкі та відірвані від масових інтересів, спочатку їх розвиток пішов за моделлю паразитичного існування.

Читаючи статті В.Литвина і його критиків, я пригадав один показовий епізод. Рівно рік тому в Харкові я став свідком масового мітингу, організованого владою на підтримку Президента. Тисячі людей стояли під холодним січневим дощем на центральній площі міста, не слухаючи промовців і злісно матюкаючись на адресу і влади, і опозиції. Їх зібрали, а точніше сказати «зігнали», на цей мітинг в робочий час, відірвавши від виробничих та службових обов’язків. І вони покірно прийшли. Це був адміністративний тріумф. Час немовби повернувся назад. Ось тоді мені стало зрозуміло, що касетний скандал приречений. У той же день я зустрів одного свого знайомого, який займається саме проблемами громадянського суспільства. Репліки з приводу того, що трапилося, вирвалися одночасно: «Яка демократія?!», «Яке громадянське суспільство?!», «Це не народ, це бидло, яке йде туди, куди його женуть!» (самокритично зазначу, що це рівною мірою відносилося і до нас обох), «Ми ще довго будемо сидіти в цьому болоті».

Минув рік. Зникли в піску ефірні хвилі «касетного скандалу», розгорається лихоманка чергової виборчої кампанії. Начебто мало що змінилося. Однак… Сам факт різкої критики статті у «Фактах» говорить про те, що острівці громадянського суспільства у нас існують, і його представники здатні на самооборону. Поки ще не зникло відчуття свободи вибору, нехай і обмеженого. Джина громадянського суспільства випущено на свободу. Погані суспільні інституції кращі за їх повну відсутність. Вони створюють поле можливостей. Інше питання — як ми ними користуємося.

Громадянське суспільство нам поки «не загрожує»

Євген ГОЛОВАХА , головний науковий співробітник Інституту соціології:

— Проблема місця держави в суспільстві і можливості контролю та регуляції соціального життя без спирання на засоби, які має у своєму розпорядженні держава, — не нова. Йдеться про засоби законодавчого впливу, примусу, пов’язаних з досить жорсткою ієрархією відносин. Громадянське суспільство відрізняється від держави однією дуже важливою особливістю — остання завжди має жорстку вертикальну ієрархію. У результаті верхні поверхи влади впливають на нижні і таким чином поступово ієрархічний рух доходить до кожного громадянина. Так побудована кожна держава, незалежно від того, чи є вона демократичною, тоталітарною або авторитарною. Просто в демократичній державі самі методи, засоби і цілі спираються не на насильство, страх або обман, а передусім на можливість створення у вільного виборця уявлення про те, що саме така державна система є найбільш прийнятною для захисту його ж власних інтересів. Однак вся справа у тому, що така вертикальна структура або ієрархія не завжди може врахувати всі необхідні суспільству способи регуляції соціальної діяльності та відносин. Повинна бути ще дуже розвинена система горизонтальних зв’язків, в якій люди виступають не як виконавці і керівники, не як ті, хто наказує й ті, хто виконує, а передусім як рівні, вільні учасники організованих соціальних дій. Ось чому й виникає ідея громадянського суспільства як певної сукупності, організованої, як уже зараз кажуть, системи, добровільних асоціацій громадян. У цьому значенні питання про те, що первинне, а що вторинне, вже не стоїть. Держава все більшою мірою проглядається тільки як найманий орган управління — необхідний, але недостатній. Сукупність громадян виступає як той, хто наймає або дає завдання державі. А ще краще, якщо ці громадяни є не атомізованими членами суспільства, і якщо суспільство організоване в систему добровільних соціальних організацій, оскільки реалізовувати свій громадянський інтерес, своє громадянське право, навіть якщо це буде просте волевиявлення на виборах, індивідуально людина не може. Невипадково у наших умовах, де переважає все ще атомізована людина, де меншість громадян бере участь у добровільних асоціаціях і відчуває громадянську підтримку з боку своїх співгромадян, такий низький рівень довіри і до держави, і до всіх її інститутів. Оскільки, відчуваючи себе беззахисним перед державою, самостійно відстояти свої права надто складно, — люди не довіряють тому, кого не можуть контролювати. Це головний принцип. Західна система відносин громадянського суспільства і держави побудована не на сліпій довірі, не на довірі до того, що окремо взята держава ідеальна. Будь-яка держава прагне передусім узурпувати частину громадянських прав людини. Така її природа і якоюсь мірою її призначення. Довіра у розвинених країнах грунтується на тому, що громадянин може здійснювати контроль над державою. А це почуття формується у людини тільки тоді, коли вона є не просто громадянином, не просто зараховує себе до певної державної системи, а відчуває, що за її спиною стоїть значне число однодумців, пов’язаних спільними інтересами. І ці люди добровільно об’єднані з нею в деяку організацію, здатну відстоювати інтереси громадян, якщо будь-хто зазіхає на їх законні права та інтереси. Останні публікації на цю тему, в яких нашим автором було переписано статтю західного дослідника, свідчать про те, що зараз на Заході дійсно замислюються над можливою наявністю негативних сторін самоорганізації: чи не може вона призвести до ослаблення соціального порядку, виникнення певного роду анархічних тенденцій? Ми бачимо, як дії цілого ряду громадянських організацій (антиглобалістів чи футбольних уболівальників) призводять до істотного порушення громадського порядку і до дестабілізації держави. Це дійсно реальна проблема: далеко не завжди розвиток будь-якого соціального інституту володіє лише позитивною складовою, і вважати, що, скажімо, громадянське суспільство є абсолютним добром щодо держави як до абсолютного зла — це вже гіперболізація, пов’язана з анархічними ідеями і теоріями минулого століття. Але проблема не в тому, що громадянське суспільство не може розвиватися без труднощів і недоліків. Проблема передусім у тому, що для того, щоб існувала демократія, перш за все необхідний сам факт існування громадянського суспільства — не тільки як окремих і приватних виявів громадянської добровільної асоціації, а як певної системи, яка, принаймні, здатна конкурувати з державою у регуляції соціального життя. Щодо Заходу, то там цього паритету досягнуто, і тепер там побоюються вже домінування громадянського суспільства над державою, що у свою чергу може призвести до втрати державою її певних здібностей. Це їхня проблема, і вона заслуговує на увагу і дискусію, але, звичайно ж, не шляхом передруковування в одному з українських видань під іменем українського ліберального, або, принаймні, автора, який декларує себе таким. Для нас проблема полягає зовсім в іншому: у нас не йдеться не те що про паритет, у нас не йдеться навіть про існування хоч би слабкої, непрямої альтернативи держави в особі громадянського суспільства. Подібне в Україні перебуває ще у стадії зародження, і будь-які спроби дискредитувати паростки громадянської свідомості і громадянської вільної асоціації у людей неминуче ведуть до торжества авторитаризму. Перемогти авторитаризм одним махом, сказавши, що ми прийняли демократичну Конституцію або створили демократичні політичні інститути, неможливо. До цих інститутів немає масової довіри громадян, в той же час досить довіри до старих тоталітарних інститутів. І процес, який може призвести до того, що громадянське суспільство стане небезпечним для держави як для гаранта громадського порядку, у нас триватиме ще багато десятиріч. Зараз головна загроза виходить не від громадянського суспільства, а передусім від авторитарних тенденцій самої влади і від масової ідеї, неорганізованої, нерегульованої в рамках ось цих громадянських асоціацій. І якщо найближчими роками або десятиліттями ми не зуміємо створити альтернативу державі як громадянське суспільство, ми отримаємо проблему протистояння залишкової авторитарної держави із залишковим охлократичним способом вираження протесту цій державі. У нас не буде подальшої опосередкованої ланки між неорганізованою масою і бюрократизованою, схильною до авторитаризму, державою.

Між американською та європейською моделями

Вадим КАРАСЬОВ , політолог:

— Якщо держава правова, демократична, якщо влада підзвітна виборцям, то сильна держава структурує суспільство, оберігаючи його від дезінтеграції, розпаду на так звані локальні кооперації, які можуть у рамках своїх локальних об’єднань працювати проти суспільства, виробляючи антиблага. Громадянське суспільство у класичному теоретичному варіанті передбачає виробництво суспільних благ. Це суспільство, яке розвиває добробут, демократичні права і свободи, охороняє особистісну автономію і суверенітет індивіда. Дезинтеграція суспільства на різного роду локальні співтовариства має побічні дії: це можуть бути і злочинні співтовариства, різного роду дезорієнтовані коаліції і групи, які виробляють суспільні антиблага (забруднення навколишнього середовища, політична корупція і т.д.).

Щодо перехідних демократій пострадянського простору, то це проблема не так теоретично однозначна. Річ у тому, що досі не вирішене основне питання: демократизація суспільства початку 90-х років була викликана сильним суспільним поривом, розвитком інститутів демократії чи слабкістю держави, яка була одночасно зруйнована під час «горбачовської перебудови»? Якщо правильним є те, що демократизація була викликана слабкістю держави, то отже, посилення влади на пострадянському просторі (а тенденція до цього є і є у цьому суспільна потреба) може обернутися тим, що постраждають інститути демократії. Це не посилить демократію, а може створити перешкоди на шляху до тієї її фази, яку в класичній політології називають консолідаційною.

Сьогоднішній історичний момент і в Україні, і у деяких інших пострадянських державах пов’язаний з необхідністю збирання вже не земельних територій, а державної влади. А це несе в собі дуже великі ризики придушення процесів демократизації. І ось тут взаємостосунки суспільства і держави не так вписуються в теорію «позитивної суми», а можуть обернутися протилежним, коли посилення держави буде означати придушення суспільства.

З іншого боку, чим більше виробляється суспільних антиблаг (прагнення певних груп відірвати частину бюджету на свою користь, перерозподілити фінансові потоки, отримати виграш від корупційних практик у тіньовій економіці, тіньовій політиці), тим більше послаблюється держава.

Дана стаття (якщо відволікатися від політичного і конкретно-історичного контексту, який стосується України та всіх її завдань, пов’язаних із нинішнім етапом передвиборчої кампанії і взагалі з етапом історичним) має декілька, на мій погляд, напіврефлексивних мотивацій, установок. Перша установка стосується того, щоб розвінчати ліберально-гуманістичну ортодоксію, згідно з якою будь-які громадські об’єднання є чинником виробництва суспільних благ, і згідно з якою громадянське суспільство — така собі абсолютна універсальна ідея, стандарти якої нав’язуються тій чи іншій конкретно-історичній реальності. Проблема громадянського суспільства не така спрощена, як це трактується у ліберальній догматиці. Саме поняття громадянського суспільства, яке спирається на суверенітет індивіда, є суспільством індивідуальностей, що будується знизу за допомогою різного роду коопераційних громадських взаємозв’язків, вростаючи у певне велике співтовариство, що виробляє блага. Над ним вже і надбудовуються інститути держави. Така схема моделі адекватно застосовна тільки до американської демократії, американської політичної системи.

Є історична модель суспільства, яке не є громадянським в американізованому або ліберально-догматичному розумінні. У Європі взаємозв’язок між суспільством і владою будувався не на індивідуальній, автономній, суверенній основі, а на базі корпоративних взаємозв’язків. Це буржуазні цехові гільдії, профспілкові рухи і різного роду субкультурні етнічні рухи. Європейська політична, партійна, виборча система будувалася на корпоративних взаємозв’язках. Європейське суспільство було суспільством не горизонтальних зв’язків і лояльності, а суспільством вертикальної солідарності. Тому взаємозв’язок між владою і населенням в Європі будувався через партійні механізми, через механізми функціонування партій, які, у свою чергу, будувалися на корпоративній основі. Вони називаються партіями народного типу, на відміну від партій громадянського типу в Америці. Громадянські партії з’являються в Європі у кінці XX — на початку XXI століть.

Політологи розрізнюють два види демократій. Ліберально-конституційну, для якої характерне громадянське суспільство, втілену в політичній і конституційній системі США. Її характерні особливості — поділ влади, інституціолізоване вето, двопалатний парламент. Це все інституційно формує механізм взаємозв’язків між державою і суспільством, те, що в Америці називається суспільною політикою. А партії функціонують як електоральні апарати, які висувають кандидатів на вибори. У міжвиборчий період найзначніше впливають на владу позапартійні об’єднання (громадянські асоціації, групи спеціальних інтересів, які лобіюють конкретні галузі, регіони, екологічні рухи і т.д.). Але вони, на відміну від партій, не такі масові і носять тематичний однопрофільний характер.

У Європі цей механізм належить партіям. Групи тиску діють або через партії, або через механізми виходу безпосередньо на уряд. Це модель суверенної демократії, побудованої на владі народу.

Не варто, на мою думку, перетворювати концепцію громадянського суспільства у функціональний механізм української демократії. Система української демократії ближча до європейської моделі. Але у зв’язку з глобалізацією, маркетизацією суспільних відносин концепт і структура громадянського суспільства проникають у Європу і поширюються по всьому світу. Зараз у Європі можна констатувати істотну трансформацію партій, зростаючу роль мас-медіа, формування впливу на політику різного роду громадських і позаурядових об’єднань. І сьогодні проблема для європейських суспільних систем, що змінюються, полягає в тому, щоб знайти оптимальне поєднання між традиційним партійними і громадськими інститутами у їх впливі на інститути представницької демократії. Це стосується й України.