КОМЕНТАРІ

Семен ГЛУЗМАН , Асоціація психіатрів України:

— Вважаю, що ми в процесі виліковування, але процес цей довготривалий, і насправді бацили «пострадянського синдрому», за великим рахунком, відходять лише з нашим життям. Навряд чи люди, які народилися в Радянському Союзі і виховані в тих реаліях, у яких ми тоді жили, можуть зовсім позбутися цієї недуги. Навіть за умов хороших зарплат і пенсій, дорогих іномарок та квартир більшість так і залишаться «совками». Я до цього ставлюся спокійно. До речі, те, що відбувається сьогодні як на парламентських, так і на президентських виборах, — це теж результат того, як комуністи мордували радянський народ, особливо на нашій українській території. А третина іде і все одно голосує за комуністів. Це ж і є пострадянський синдром. Зверніть увагу на те, як багато людей дискутує на тему, хто буде наступним президентом. В жодній європейській країні більшість населення так запекло цього не обговорює, тому що вони розуміють, що від них залежить дуже багато, саме від них, а не від того, хто стоятиме біля керма. А у нас люди звикли покладатись на когось. Винятком можна назвати молоде покоління, яке не вколоте і не заражене цією хворобою. Воно краще за нас в тому, що чітко формулює те, що думає, а якщо нічого не думає, тоді нічого і не формулює. Принаймні в ньому немає жахливих викривлень на зразок того, що в радянські часи люди виховувались так, щоб ніколи не казати правду. А ми в радянський час звикли жити двома моралями — однією на роботі, чи там, де ти навчаєшся, іншою вдома. Вкрасти у сусіда — злочин, у держави — це чудово тощо.

Тому я на молоде покоління дивлюся з оптимізмом: ну не всі ж стають наркоманами, не всі ж виїжджають на заробітки за кордон? А те, що наша країна ще довго відрізнятиметься, скажімо, від Бельгії чи Швейцарії, не викликає жодного сумніву, тому що у нас ще живе «покоління рабів». Це не означає, що ми гірші, просто ми ще пам’ятаємо, що є «великий брат», згадуємо, як добре жилося при Союзі, що «инициатива наказуема» і т.і. Хоч за великим рахунком ми зовсім не втрачене покоління, наше завдання — допомогти тим, хто прийде після нас.

Юрій МАКАРОВ, телеведучий, канал «1+1»:

— Для мене, в принципі, неприйнятна постановка питання про совіцьку складову нашої ментальності, як про щось зовнішнє й чуже стосовно нас самих, немов того диявола, який спокусив споконвічно добру й цнотливу українську душу. Ділити наше життя на темне радянське й світле дорадянське чи післярадянське є неприпустимим спрощенням. Розтин неминуче покаже: хворий помер внаслідок розтину. Фізичне знищення мільйонів співвітчизників упродовж останнього сторіччя ніяк не посуває на другий план головне питання: як, яким чином і в який спосіб диявол спромігся так легко оволодіти нами («нами» як культурною спільнотою)? Що є в нас такого, що робить нас готовими до рабства, нехтування правилами, морального релятивізму, інтелектуальної недбалості? Чому цінності минулого, якими пишається кожен українець, не стали протиотрутою до спокус тоталітарної доби? Чому демонстративне й декларативне повернення до тих цінностей так швидко призвело до апатії й панування зовсім інших моделей поведінки, зовсім протилежного типу мотивації особистості? Поняття «пострадянський синдром», на мою думку, є спекулятивним і радше вказує на те, що треба подолати Україні на шляху до модернізації своєї культури та свого суспільства, аніж природу й причини цього явища...