Культура часу як основа стабільного розвитку

Нагадаю, що прорив у цьому, тобто сценарно-тимчасовому, напрямі зробив Радянський Союз. І як би хто не ставився до п’ятирічок, без них постолова і неписьменна країна не стала б за своєю потужністю другою державою світу; а за письменністю — першою. І коли президент США Франклін Рузвельт казав, що майбутнє людства — це синтез кращого від США і від СРСР, то в останньому випадку він мав на увазі саме внесок Радянського Союзу в практику довгострокового планування, тобто в оволодіння сценарним часом.

Відомо і те, що у другій половині ХХ сторіччя практично все передове людство також перейшло на регулювання економіки за критеріями довгостроковими. І теперішнє кожної передової країни стало вирішально залежати від конструювання передбачуваного майбутнього. Без цього не було б ні економічного дива у країнах східної та південно-східної Азії, ні сучасної високорозвиненої Європи, ні досягнень США у вигляді iнтернету і польотів у космос.

Звичайно, в цьому напрямі прогресу багато що змінилося. Застаріло і зжило себе внаслідок консерватизму і слабкості мотивацій довгострокове планування в СРСР; модерні й ефективні форми довгострокового стратегічного регулювання затвердилися в успішних країнах Заходу і Сходу. Однак — і це важливо в Україні усвідомити — все це відбувалося не в останню чергу завдяки оволодінню сценарною (тобто довгостроковою) культурою часу. Без подібних інституційних трансформацій, тобто без заміни циклічної культури часу культурою сценарною, всіх згаданих досягнень не було б. Та й коло успішних країн такою мірою, як це сталося, не розширилося б. А ті, хто, як і раніше (як за царя Гороха) реалізовує свій потенціал у межах циклічної, тобто примітивної та віджилої культури часу, — явно позбавлені успішної перспективи і послідовно зсуваються на узбіччя. Адже в межах річного циклу, характерного для циклічного часу, робляться лише дрібні справи, або ж панує інерційність.

Звичайно, країна (приклад — Україна), якій у спадок дісталася високорозвинена (за колишніми критеріями) індустрія, може і в межах циклічної культури часу якийсь час мати високі темпи зростання і вважати себе успішною. Причому такій країні в межах примітивної (циклічної) культури часу мати високі темпи навіть легше. По-перше, високих темпів легше досягати за рахунок інерційності, а не через структурну ломку, що передбачається сценарною культурою часу. По-друге, такому зростанню політичні колотнечі хоч і перешкода, але, загалом, стерпно, про що свідчить теперішня ситуація в Україні. Тоді як реалізація сценарного варіанту довгострокового (сумісного з модерном) розвитку в умовах політичної смути просто неможлива.

Так що країні, котра не претендує на високорозвиненість, тобто змирилася зі статусом третьосортності, перебування в межах циклічної культури часу навіть комфортне. І Захід, що не зносить, як відомо, конкурентів (про що свідчить, наприклад, спровокована в 1997—1998 роках криза у країнах південно-східної Азії, і теперішнє ставлення до Росії, яка рветься вгору), до такої, нічим не «загрозливої» країни, ставиться добросердо.

Все було б добре, і жили б ми в нерозвиненій країні спокійно, якби світ, як і сто років тому, мінявся повільно і розвивався за інерційною схемою. Однак сьогоднішній успішний світ, на відміну від нашого відсталого, прискорено міняється. Причому країни, по-справжньому передові, зараз прискорено формують (завдяки інноваціям) усе нові й нові, ніким не зайняті ринкові ніші; і саме за рахунок таких проривів ідуть у відрив від країн, подібних до нашої. У результаті ми, застряглі в тенетах інерційності, — нехай навіть такої, що модернізується, навіть за найвищих (але неякісних) темпів — від країн успішних все більше відстаємо. І відстаємо ми не лише від держав «золотого мільярду», які традиційно крокують в авангарді, але і від раніше відсталих гігантів — Китаю, Індії, Бразилії, що репрезентують (разом із «золотим мільярдом») велику частину населення планети. При цьому підступність нашого відставання від успішних світів полягає і в тому, що ми не відразу цю небезпеку виявляємо. Адже ми за архаїчними схемами циклічного часу себе порівнюємо лише з самим собою, і радіємо, коли самі себе в чомусь за рік обганяємо.

Притому пастка нашої непоінформованості не зводиться лише до «непомічуваного відставання» нами від нових і нових країн — аж до Румунії. Ще небезпечніше для нас незнання співвідношень з іншими світами в аспекті довгострокового майбутнього. А тим часом, розрив у прибутковості традиційних і новаторських економік саме в доступному для огляду майбутньому буде стрибкоподібно зростати. А значить, ми будемо від світів успішних ще швидше відставати, що може поставити під сумнів долю країни. До того ж, згодом гостріше дасться взнаки хвороблива залежність наших традиційних галузей від змінної кон’юнктури. Особливо — з урахуванням чинника відкритості після вступу до ВТО. Причому мова йде про кон’юнктуру не лише зовнішню, але і внутрішню.

Зазначених, так само, як і решту небезпечних наслідків інерційного розвитку в межах сьогоднішньої моделі циклічного часу, не подолати. Країні в цьому сенсі не допоможуть навіть високотехнологічні іноземні інвестиції, що міняють інерційну модель на модель інвестиційно-інноваційну. Причина в тому, що до нас іноземні інвестиції приходять із новаціями не першої свіжості. Адже вершки знімають з інновацій — особливо високотехнологічних — у країні їх походження, тобто там, де затребувана та реалізовується наука і весь ланцюжок системи НДДКР. Лише там, де народжується унікальна наукоємка інновація, знімається підвищена інтелектуальна рента. А там, де ця новація з’являється пізніше, тобто де вона повторюється і тиражується, прибуток виявляється ординарним. А відповідно, країна, що використовує «чужі» інновації, згідно з законом нерівного обміну, завжди істотно відстає від країни «зачаття» інновацій.

Нерівний обмін на ґрунті інновацій «різної свіжості» стає, таким чином, наймогутнішим чинником конкурентноздатності саме для країни, що розвиває свою науку і похідні від високорозвиненої науки технології. І не випадково відстала колись Фінляндія вирвалася вперед за успішністю саме за рахунок інновацій, вкорінених у своїй (а не в чужій) науково-технологічній сфері. Такого ж ефекту — ефекту вирощених, а не «куплених» інновацій — нині прагнуть Індія, Росія та Китай. Причому Китай та Індія вирощують власну науково- технологічну базу, незважаючи на величезний притік високотехнологічних інвестицій. Звичайно, поки що там переважно здійснюються витрати. Проте країну, яка живе націленою на майбутнє, це не бентежить. Оскільки є розуміння того, що «вирощене своє» — завдяки первинному (по суті монопольному) інноваційному ефекту — за прибутковістю згодом «переб’є» чуже.

Однак підхід, націлений на довгострокове майбутнє, — це не просто раціональний вчинок і розрахунок. Головне тут — освоєння країною сценарної культури часу. Саме культури, а потім — і практики. Адже отримання первородного науково-технологічного ефекту — це не лише витрати й результати. Процес отримання інновацій, що надходять у економіку через систему «фундаментальна наука — НДДКР», опосередковується як довгостроковим плануванням, так і системою інших інститутів, що забезпечують прицільність, затребуваність і зацікавлення. І все це разом узяте є освоєнням і реалізацією культури сценарного часу, тієї самої, яку було споганено, дискредитовано і знехтувано в Україні 90 х років.Хоча підстав для її (цієї культури) сповідання й оновлення в Україні було набагато більше, ніж у Фінляндії, Індії чи в Китаї.

Нехтування в Україні культури сценарного часу і переведення стрілки на культуру архаїчну — вирішальна причина згасання у нас науково-технологічного прогресу. Первинні причини закладено в нав’язаному в 90 хроках Україні сценарії шокових реформ, а також у відверто злодійській природі капіталу і в корумпованій владі — оскільки країна з такими «господарями» «не хоче чекати». Пізніше на цьому ґрунті, як і на ґрунті циклічної культури часу, в країні сформувалася кланово-олігархічна модель, націлена також на найкоротший шлях до прибутків.

Зрозуміло, що в подібній ситуації, особливо у зв’язку з рекордним розривом прибутків багатих і бідних, народ також націлений на негайне отримання прибутків і не схильний (як це було у Фінляндії, в післявоєнній ФРН, у Південній Кореї та Японії) до багаторічної аскези та вкладення прибутків у віддалене майбутнє. Та й віри в це майбутнє у нас немає.

Звісно, сильна й амбіційна влада, якою була спочатку влада сьогоднішня, могла би, врешті- решт, переламати ситуацію і повернути країну до культури сценарного часу, забезпечивши довгостроковий тимчасовий чинник модерною атрибутикою.

Але саме ті, хто вдає з себе істинних патріотів, накинули на країну шори у вигляді штучно відтвореної політичної смути під кодовою назвою «дострокові вибори». Подібне вибиття країни з колії, не таке вже і страшне для інерційного зростання, для інноваційної моделі — смертельне. Адже сам ефект розриву поступальності калічить не лише інноваційне теперішнє, але і, ще більшою мірою, доступне для огляду майбутнє. У результаті ми грузнемо ще глибше у примітивному існуванні, націленому на сьогочасність. А довгостроковість, заснована на модерних інституційних реформах, знову — вкотре — виявляється недосяжною. Втрачено буде не тільки час, але й віру в успішне (в тому числі науково-технологічне) майбутнє країни. І наш розрив з успішними світами може стати нездоланним.

Зовні здається, що кожна подія, що руйнує і перериває процес сходження на науково-технологічні висоти, в Україні в 2004— 2007 роках була досить короткою і вкладалася в межі демократичних процедур. Та сукупність цих «помаранчевих» подій, з урахуванням майбутніх «дострокових» виборчих і поствиборчих баталій, вкладається майже у п’ятирічку. І це — лише у разі благополучного результату майбутніх виборів. До того ж, майже кожна «політподія» ускладнювалася протистоянням на лінії Схід—Захід, тим протистоянням, в якому суміщаються глибинні етносоціальні та верхівкові (провладні) протистояння, що виключає саму можливість зосередження суспільства на створенні системи довгострокових інститутів, що обслуговують майбутнє країни. А без такої системи будь-які довгострокові стратегічні програми зависають у повітрі, оскільки регулятори та мотивації переміщення ресурсів з теперішнього в майбутнє відсутні. Гроші в цій примітивній схемі теж не можуть переміщуватися в майбутнє, як вода сама не потече вгору.

Наразі перемагає не просто зростання, а технологічна високорозвиненість, всепланетний пиріг перерозподіляється між країнами за критеріями високотехнологічності насамперед. А на інших, примітивних підставах, меншою мірою і потім. У результаті країни нерозвинені отримують «дрантя», яке, до того ж, згодом — у порівнянні з прибутками успішних країн — зменшується. У такій ситуації навіть абсолютне зростання добробуту з роками часто обертається катастрофою. В кращому випадку — масовим витоком енергійних людей з країни туди, де краще. У гіршому — розпадом країни та її зникненням. Пригадаймо у зв’язку з цим, що СРСР розпався переважно на ґрунті порівнянь із благополучним життям у країнах Заходу; і темпи тоді були порівняно з Європою високі.

Звичайно, протягом років, коли країна виборсувалася з ями, мова йшла лише про інерційно- відтворювальний процес. Але вже до 2004—2005 років з’явився шанс змінити модель відтворювальну на модель інноваційну.

Подальші події перервали хід, і навіть повернули країну до відтворювальної моделі. Подібна пробуксовка, коли передовий світ, що стрибкоподібно розширюється і рветься до постіндустріальних висот, має хоч би занепокоїти тих, хто позиціонує себе націонал-патріотом. Але, очевидно, зрозуміти це нашому герою не дано. У такій ситуації він нагадує сербського бомбіста- причинця Першої світової війни — про якого тогочасні газети писали, що він розпалив світову пожежу, аби засмажити собі на ній яєчню. Щоправда, масштаб руйнівних дій нашого героя поки що дрібніший. Поки що… 1. Нагадаю, що після тріумфу першого польоту людини в космос, а також услід за іншими тріумфальними проривами американські аналітики визнали, що джерела цієї успішності — в першокласній освіті. Відповідно, систему освіти у США було вдосконалено.