«Квадрига»

Сьогодні Україна має досить кваліфікованого прем’єр- міністра. Але рівень кваліфікації людини, яка займає посаду глави уряду, не є вирішальним аргументом, якщо дискусія стосується політичного торгу найбільш впливових політичних сил. Саме політичні міркування змусили парламент висловити недовіру колишньому Кабінету Міністрів, що дозволило Анатолію Кінаху півтора року тому зайняти прем’єрський кабінет. Тепер уже йому доводиться просити народних депутатів під час оцінки роботи Кабміну керуватися передусім економічними показниками. Але кому як не Анатолію Кириловичу розуміти, що ці прохання не будуть почуті. До речі, ще під час парламентських виборів другий номер Кiнаха в списку партії влади чітко показував: прем’єром готові жертвувати.

Проте малі шанси на виграш ніколи не означали для Анатолія Кінаха, що треба опустити руки. Протягом останніх років він це чудово продемонстрував на прикладі вирішення торгівельних проблем із Росією. Раніше український уряд не дозволяв собі так жорстко відстоювати національні економічні інтереси у переговорах із Москвою. При чому частіше за все результатом такої жорсткості ставало досягнення компромісу з північним сусідом, як це трапилося у випадку з нещодавнім пом’якшенням митного режиму для експорту до Росії українських труб. І хоч далося це рішення тільки після скасування обмежень на ввезення відразу 20 груп російських товарів, але варто зазначити, що раніше ці обмеження вводили тільки як заходи у відповідь. Тактичні жертви заради підсумкової перемоги є улюбленою тактикою Анатолія Кінаха й у внутрішній політиці. Та всередині країни завжди є небезпека зав’язнути у зобов’язаннях перед «політичними кредиторами». Проте нинішнє хитке становище змушує прем’єра до нехарактерних для нього крокiв .

Цього тижня Кінах досить авантюрно відвернув увагу пропрезидентської більшості на пошук кандидатури на пост голови Національного банку України. У вівторок саме Кінах несподівано запропонував Президенту подумати над звільненням з цієї посади Володимира Стельмаха. Чи погодиться Леонід Кучма з цією пропозицією — це ще невідомо, адже в період виходу України на зовнішні ринки для солідних позик кадрові перестановки в НБУ є більш ніж небажаними. Поява кандидатури «змінника» — Сергія Тігіпка, — тільки зміцнила враження про те, що справа не в Стельмаху, а в кандидатурі прем’єра. Крім того, Анатолій Кінах виграв ще кілька дорогоцінних днів, зберігши невизначеність парламентської більшості стосовно єдиної кандидатури на пост прем’єра. Якщо ця невизначеність наростатиме й надалі, є маленький шанс на те, що Президент хоч би тимчасово відмовиться від ідеї зміни голови Кабміну.

За період роботи на чолі уряду Анатолій Кінах не дав підстав для великих образ жодній із впливових політико-фінансових груп. Заборгованість з відшкодування ПДВ експортерам, через яку найбільше постраждали підприємства, близькі до Партії регіонів, багато в чому виникла через незлагодженість роботи міністра фінансів Ігоря Юшка і глави Податкової адміністрації Миколи Азарова, вихідців із Донбасу. Дві найбільш впливові дніпропетровські групи неодноразово залучалися до різних приватизаційних скандалів, але якщо справа дійшла до втручання прем’єра, він був схильний симпатизувати інтересам великого бізнесу, а не держави. Останнім часом істотно постраждали бізнес-структури, близькі до блоку «Наша Україна». Але докоряти в цьому особисто Кінаху політичним опонентам складно. Анатолій Кінах багато в чому продовжує виконувати обов’язки президента УСПП із розширеними повноваженнями, всіляко підтримуючи інтереси промислового директорату. На превеликий жаль для глави уряду, не директорат нинi визначає, залишатися йому на цій посаді чи ні.

І ще одне цікаве зовнішнє спостереження: за півтора року роботи на посту прем’єра Анатолій Кінах не тільки зміцнив свій апаратний досвід, але й отримав навички спілкування з аудиторією. Ще минулого року голова Кабміну був дуже скутий у поведінці на публіці, його заяви на прес-конференціях виглядали малоприродньо. Останнім часом ця проблема стала вже не такою очевидною. Анатолій Кирилович уміє пожартувати, сміливо роздає компліменти журналісткам, «підколює» авторів критичних на адресу уряду статей. Із досвідченого, але зовні непомітного господарника, Анатолій Кінах перетворився на публічного політика, який любить «працювати» з публікою.

У разі збереження за собою прем’єрського крісла, Кінах безумовно і надалі нарощуватиме політичну мускулатуру. Не виключено, що сформований наприкінці року коаліційний уряд протримається до президентських виборів 2004 року — а там чого на світі не буває? На початку листопада на сайті уряду в Інтернеті кілька днів висіла інформація про те, що Анатолію Кінаху довіряють 40% громадян України. Навряд чи це заявка на участь у майбутніх виборах. Але політичне майбутнє нинішнього прем’єра у будь- якому випадку сумніву не підлягає — якщо він протримається на нинішній посаді.

ПОПИТ НА АПОЛІТИЧНІСТЬ

Тенденція до формування українського уряду за партійним принципом, що намітилася ще декілька років тому, не зменшила попит на держчиновників вищого рангу, не схильних до роботи у сфері публічної політики. Свого часу саме ця характеристика відкрила двері прем’єрського кабінету перед нинішнім главою Кабміну. І ось тепер, коли в країні розгорнулася нова кампанія із формування уряду, імідж аполітичного господарника, ніби у спадщину, перейшов до Олега Дубини.

Перший віце-прем’єр українського уряду є однією із найнепублічніших фігур київського політикуму. Олег Дубина не любить витрачати час на спілкування з пресою, і тому більшість столичних журналістів пише про нього дещо відсторонено, не наважуючись давати однозначних оцінок. У колах промислового директорату його знають як людину, яка знає таємниці роботи будь-якої великої компанії. Неодноразово саме це допомагало Дубині протягом одноденного відрядження вирішувати часом навіть багаторічні конфлікти різних промислово-фінансових груп. Різкості і прямоти для цього у першого віце-прем’єра достатньо. Можливо, саме тому більшість подібних нарад він вважає за краще проводити за закритими дверима.

В уряд Олег Дубина прийшов з флером вдалого менеджера, який перетворив спочатку Алчевський, а потім Криворізький металургійні комбінати із затухаючих промислових монстрів на компанії, що динамічно розвиваються. Хоча злі язики відмічали пiльговий режим цих підприємств. Аполітичний господарник чудово вписувався в давно озвучену Президентом формулу ідеального прем’єра («плуг з рулем»), і тому поява директора «Криворіжсталі» в Кабміні була цілком передбачуваною. Леонід Кучма досі знаходиться з Олегом Дубиною в дружніх стосунках і не приховує, що перший віце- прем’єр знаходиться під його патронатом.

І все ж, не дивлячись на явні спокуси зайнятися великою політикою, перший віце-прем’єр поки віддає перевагу роботі над економічними проблемами. Можливо, це збіг, але більшість із них є відверто невдячними в політичному розумінні. Наприклад, саме Олег Дубина незмінно займається розслідуванням усіх аварій на шахтах Донбасу. Але він при цьому не тільки умудряється уникати гострої критики політиків та ЗМІ, але і на сьогоднішній день є одним із чотирьох кандидатів на посаду прем’єр-міністра.

У «прем’єрську четвірку» Олег Дубина увійшов з ініціативи депутатської групи «Народний вибір», половину членів якої складає директорат Луганської області. З бізнес-елітою цього регіону у першого віце- прем’єра склалися хороші стосунки ще з часів роботи на Алчевському металургійному комбінаті. «Нелуганський» співголова «Народного вибору» депутат Микола Баграєв пояснює свої симпатії до Дубини передусім його професійними якостями: «Він уміє працювати, не звертаючи увагу на політичну мішуру. Для прем’єра найближчим часом це буде дуже важливо». У цьому ще один парадокс Олега Дубини — його аполітичність очевидна, але при цьому він має «свою» депутатську групу в парламенті.

Відносини Олега Дубини з іншими політичними силами складаються просто — як таких, відносин немає. Він відмовився від пропозиції Віктора Ющенка стати другим номером у передвиборчому списку «Нашої України», але зберіг з лідерами найбільшої фракції парламенту рівні відносини. В уряді він сів у крісло, яке до нього займала Юлія Тимошенко, тому БЮТ не приховує своєї прохолоди по відношенню до Дубини. За словами соратника Тимошенко Олександра Турчинова, сам Олег Дубина має певні симпатії до Віктора Пінчука, що мало відображення в структурі трейдерів, яка працює з «Криворіжсталлю». Якщо пригадати про близькі відносини з Президентом, то на цьому зв’язки Дубини з «політичним» світом, напевно, і завершуються.

Перспективи кар’єрного зростання відкривають перед Олегом Дубиною лише одну вершину — посаду прем’єр-міністра. Складається враження, що рано чи пізно ця подія в житті урядового «трудяги» обов’язково станеться. Президентських амбіцій у Олега Дубини немає (принаймні його в цьому не підозрюють), і це, швидше за все, для багатьох ще один аргумент на користь його прем’єрства, особливо в 2004 році, напередодні виборів. Саме тоді політичний попит на аполітичність Олега Дубини, напевно, буде максимальним. Щодо нинішньої прем’єрської гонки, то складається враження, що перший віце-прем’єр не дуже-то й бажає стати в ній переможцем. Метод, до речі, в українському політикумі досить дієвий: висувають часто тих, хто справляє враження персони, яка ні на що не претендує.

ДОБРЕ ІНФОРМОВАНИЙ ОПТИМІСТ

У країні, економіка якої на 60% знаходиться в тіні, посада голови Податкової адміністрації приречена бути однією з найвпливовіших. Українські податківці мають можливість визначати, яких неплатників притягти до відповідальності насамперед, а яких залишити на потім. Головний податківець країни, Микола Азаров, робить усе, щоб у суспільства не виникало підозр у його особистих симпатіях чи антипатіях до тієї або іншої фінансово-політичної групи, — посада зобов’язує. У відсутності зваженого підходу до формування іміджу свого відомства йому ніхто докорити не може. А політичний імідж Миколи Азарова нині знаходиться в процесі реконструкції в зв’язку з участю в прем’єріаді. Кандидатом на пост голови уряду його висунула депутатська група «Європейський вибір», негласним куратором якої з самого її створення вважався Микола Янович.

Микола Азаров вважає себе корінним росіянином, і саме цим до останнього часу виправдовував відсутність не тільки президентських, але й прем’єрських амбіцій. «Керувати Україною повинен українець», — любить говорити Микола Янович у відповідь на провокаційні запитання журналістів. Варто зазначити, що брати податки з українців у росіянина виходить непогано. Недосконале знання української мови не завадило йому не тільки стати фігурою, з якою шукають дружби всі політичні сили , але й виростити на засихаючому владному грунті могутню структуру, що має власні адміністративні, силові і навіть наукові ресурси. Найслабшим місцем Податкової є розміри офіційних зарплат її працівників. Проте престижність професії податкового співробітника саме за Миколи Азарова досягла небачених вершин.

Таємниця успіху Азарова полягає в його умінні не втікати від проблем, а шукати їхнього вирішення. Наприклад, саме так він віддав перевагу позбуватися репутації пригноблювача свободи слова (така репутація стала закріплятися за податковою під час минулих президентських виборів). У відповідь Азаров запросив міжнародну організацію «Репортери без кордонів» офіційно супроводжувати всі податкові перевірки українських ЗМІ, їх не перевіряли під час виборів, графік перевірок оприлюднили. Можливо, саму проблему це і не зняло, але навряд чи хтось засумнівався в іміджевій ефективності цього кроку.

Подібний прийом демонстративної відвертості Микола Азаров вважає за краще використовувати і в публічній політиці. Здавалося б, посада схиляє його до необхідності відсторонитися від політичних дискусій, тим більше, якщо вони стосуються парламентських виборів. Але наприкінці минулого року він сміливо кидається у передвиборну безодню, очоливши Партію регіонів. Її створили на основі п’яти більш дрібних партій, при чому, як признається Микола Янович, умовою їхнього об’єднання було саме верховенство голови Податкової адміністрації. Дивно, але за короткий період перебування Азарова за кермом ПР він так і не заслужив жодного публічного нарікання в зловживанні службовим становищем у партійних інтересах. Металурги Донбасу, які є спонсорами Партії регіонів, у 2001 і 2002 роках не отримували від ДПАУ відшкодування з ПДВ так само, як і інші експортери. Микола Азаров не приховує, що займається і надалі займатиметься політикою як, скажімо так, консультант, а не публічний ньюсмейкер, причому має у цій справі певний досвід. Зі слів Миколи Яновича, він має відношення до створення майже всіх центристських політичних партій Донбасу, починаючи з початку 1990-х років. Можливо, саме досвід дозволив йому відмовитися від статусу народного депутата, зробивши вибір на користь збереження явно більш вагомої та цікавої посади.

Нинішній політичний статус глави Податкової адміністрації багато в чому визначає пряме підкорення Президенту, минаючи прем’єр-міністра. По суті, цей факт часто робить главу уряду залежним від Миколи Азарова, а не навпаки. Спроби змінити цю субординацію за часів прем’єрства Віктора Ющенка закінчилися невдачею. ДПАУ, наприклад, використовуючи свої інформаційно-аналітичні можливості, тоді швидко всім пояснила, наскільки реформи в ПЕК ефективні і спростувала урядову статистику. Тогочасний віце-прем’єр Юлія Тимошенко отримала від Миколи Азарова солідну дозу публічної критики, що стало підмурком їхньої довгої та міцної неприязні. Але навіть відверті політичні недруги Миколи Яновича визнають у ньому не тільки фахівця, який добре обізнаний з реальної економікою, але й розсудливого політичного тактика.

Подальші кар’єрні перспективи Миколи Азарова не справляють враження безмежних. Посада прем’єр-міністра його не дуже спокушає, принаймні про це він не одноразово заявляв у різних ЗМІ. Нинішня посада голови Податкової адміністрації, схоже, є піком його кар’єри. Якщо Микола Янович усе ж стане прем’єр-міністром, навряд чи це сприятиме залученню до парламентської більшості представників опозиції. Проте, якщо остаточний вибір робитиме не парламент, а Президент, шанси Азарова очолити уряд підвищаться. Особливо, якщо врахувати, що Азаров є персоною, так би мовити, системоутворюючою — у нього є досвід вирішення завдань різної складності та спрямованості у нинішній системі політико-економічних координат.

ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР ДОНБАСУ

Посада губернатора Донецької області за політичною вагою небагато чим поступається прем’єр-міністрові України. Наймогутніша на пострадянському просторі концентрація промисловості дає керівнику цього регіону контроль над величезними ресурсами. А лідерство за кількістю населення робить область ще й політичним Сталінградом напередодні кожної передвиборної кампанії. Віктор Янукович працює в обладміністрації протягом останніх п’яти років і до цих пір демонстрував найповніше небажання перебиратися до Києва. «Повірте, що у нас в області достатньо ще невирішених проблем, так що я хочу працювати тут», — заявив Янукович у квітні цього року, коли з’явилися перші чутки про можливу відставку нинішнього уряду. Нові політичні бурі винесли Віктора Федоровича у фаворити листопадової прем’єріади, і цього разу про свої плани він говорить прямо: я готовий.

Інженер-механік із Єнакієва став уособленням нового порядку на Донбасі. Саме з його приходом до влади в області остаточно припинилося розбирання між різними кримінально-бізнесовими групами. Накопичивши солідний капітал, ці групи були зацікавлені у стабільності, яка страхує їх від чергового переділу власності. Віктор Янукович їм цю стабільність дав в обмін на, так би мовити, регіональну легалізацію. Губернатор став одним із ініціаторів створення корпорації «Індустріальний союз Донбасу», яка протягом декількох років була головним постачальником енергоносіїв для промислових підприємств області. Саме навколо «ІСД» відбулося цементування спільності інтересів регіональної бізнес-еліти. Ідеологія захисту інтересів Донбасу, яка декларується Віктором Януковичем, прийшлася до душі директорам металургійних та вугільних підприємств.

У 2000—2001 роках ціна металу на світовому ринку для підприємств Донбасу була більш ніж прийнятною, а податкові пільги, надані в цей період металургам як галузевий експеримент, посприяли нарощуванню місцевою елітою небачено могутніх фінансових м’язів. Поліпшення економічного стану області дало Віктору Януковичу можливість добродушно, без агресії, почати спочатку регулярні зустрічі, а потім заручитись підтримкою губернаторів сусідніх областей, в тому числі і раніше непримиренної Дніпропетровської. Він завжди вмів не загострювати відносин із центром, діючи в цілях місцевих адміністрацій. Зрештою, діюча під заступництвом Януковича Партія регіонів стала логічним завершенням процесу перетворення розсіяних політико-бізнесових формувань на майже монолітну політико-фінансову групу.

«Своїх» людей Віктор Федорович зараз має практично у всіх органах центральної влади, від Фонду держмайна і Міністерства фінансів до Адміністрації Президента. Сюди ж слід додати контроль над паливним міністерством і пековським комітетом парламенту. Під надійним прикриттям із Києва минулого року донецька промислово-фінансова група спробувала реалізувати лобійований Януковичем проект створення регіонального паливно-енергетичного комплексу Донбасу. Спроба частково вдалася, і після приватизації за борги (за дуже «гуманними» цінами) в приватні руки, а значить з-під контролю Києва, пішли три теплових станції «Донбасенерго» і компанія «Донецькобленерго». Галас у пресі закінчився розслідуванням Генпрокуратури, яке швидко зійшло нанівець. Але банкротити облгаз після скандальних газетних викриттів уже не наважились, до того ж захисні заходи зробив ще контрольований Києвом «Нафтогаз України». Втім, проект «приватизації» донецького облгазу навряд чи заморожено.

Президент досить довго по відношенню до Донбасу займався своєрідною політичною благодійністю, очікуючи, що місцеві капіталісти на чолі з самобутнім губернатором зможуть нарешті перебороти гегемонію комуністів на виборчих округах шахтарських міст. І з цим завданням Віктор Янукович впорався блискуче. Нове завдання, поставлене перед ним, зводиться до формування стабільної парламентської більшості із залученням фракції «Наша Україна», або хоча б її частини. Переговори йдуть, і якщо вони не закінчаться вдало, навряд чи парламент зможе висунути єдину кандидатуру на посаду прем’єра. У будь-якому випадку шанси Януковича стати прем’єр-міністром оцінюються більш ніж високо.

За роки перебування за кермом Донецької області Віктор Янукович настільки зрісся з образом регіонала, що його навіть якось важко уявити на чолі уряду в Києві. Адже в такому випадку йому, напевно, доведеться відмовитися від багатьох раніше проголошених ідей на рахунок децентралізації політичної влади, надання регіонам більшої бюджетної свободи. Але можливий ще й інший варіант: змінитися може не Янукович, а вся країна. І тоді парадоксальна здібність Віктора Федоровича жорсткими методами добиватися компромісних рішень для багатьох може бути відчутна.