Маніпуляційне павутиння

Відомо, що безпам’ятні після себе не залишають нічого. Вони є генетичною сировиною для інших культур, а значить і для інших держав. Політика національної пам’яті — це політика поваги до себе й до інших. Етнос, народ повертається до своєї гідності через історію. Не дарма стільки визначних мислителів людства — від Свіфта до Джорджа Орвелла — писали про те, що той, хто контролює минуле, той визначає й майбутнє. Тому нинішня суспільно-політична, морально-ідеологічна ситуація в Україні вимагає особливо уважного і виваженого підходу до очищення пам’яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття.

Безперечно, Ярослав Мудрий — Великий Русин-Українець! Його тривале князювання (1034—1054) прийнято вважати апогеєм могутності давньоруської (давньоукраїнської) держави — Київської Русі. Давньоукраїнська держава за його князювання простягнулася від Балтійського до Чорного моря, та від ріки Оки до Карпатських гір.

Історики часто називають князя Ярослава «тестем Європи», адже великим був його престиж у середньовічній Європі. Дружина була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Проте гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був собор cвятої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов’язується ім’я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську правду», яка стала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботу князя про життя його підданих.

У цьому контексті, без сумніву, Ярослав Мудрий — Великий Українець! Однак спричиняє тривогу друга сторона медалі, яку витворила московська шовіністична історіографія. «У Росії імперська свідомість, яка сформувалася раніше, ніж власне національна свідомість, сприймає «українське питання як проблему внутрішньої російської політики», — зазначає історик Георгій Касьянов.

Захисники великої Росії не перестають послуговуватися думками філософа Георгія Федотова, який сформулював завдання для російської інтелігенції: «Если мы хотим навсегда остаться братски связанными с южнорусским, или украинским, народом, мы должны принять на себя, в свою собственную культуру всю его национальную традицию как традицию русскую. В этом глубокое отличие украинства от всякой иной национальной проблемы на территории России... Надо включить в храм русской славы все то, что любит и чем гордится Украина,— все, кроме новейших политических сепаратистов. Конфликты прошлого, даже трагическую борьбу мы должны воспринимать как свершившееся внутри России — как борьбу Грозного с боярством или западников со славянофилами. Лишь в том случае, если удастся это духовное собирание России, можно надеяться и на сохранение ее политического единства» (О Мазепе // Дон. — 1991. — №7).

З неймовірною рафінованістю шовіністичні ідеологи насаджують у свідомість людей міфічну тезу про «колиску трьох братніх народів» і їх «єдиний спільний корінь», підступно маніпулюють ідеєю про «слов’янську єдність» в її московському варіанті, що використовується як засіб підпорядкування слов’янського світу «единой и неделимой». У зв’язку з тим, що у спектрі цієї підступної політики особливе місце займає Україна, яка є одвічною перешкодою на шляху великодержавного імперіалізму, найбільш віддані оспівувачі «русского Отечества» навіть не згадують, що Україна має хоч якесь відношення до Київської Русі, не кажучи вже про те, що вона насправді є прямою спадкоємницею давньої держави. Наприклад, Ю. Лошиць у статті «Взыскующая правду. К 1000-летию русской литературы» назвав пам’ятки літератури давньої Русі «киевским» периодом древнерусской письменности». Визначний твір «Слово о законе и благодати» київського митрополита Іларіона схарактеризував як «ярчайший памятник зрелости и самостоятельности русской философской и исторической мысли», підкресливши, що «Иларион, может быть, как никто из его русских современников, чувствовал масштабность движения истории, ее поступательность, необходимость революционных перемен в области духа, невозможность вливания нового вина в обветшавшие, прохудившиеся сосуды» (Наш современник. — 1982. — №1). Однак Іларіон ніяк у той час не міг бути «русским», бо не лише Росії як держави, імперії ще не було тоді на землі, але й навіть Московського князівства не існувало, яке згодом, за Петра I, було названо Росією. Іларіон був першим русином (українцем), якого за рекомендацією князя Ярослава Мудрого було обрано на митрополичий престол у Києві.

Виступаючи на відкритті пам’ятника Ярославу Мудрому в Ярославлі, президент Росії Борис Єльцин назвав київського князя «российским реформатором», а росіян — «народом, давшим миру Ярослава Мудрого», а також підкреслив, що «Ярослав Мудрый вошел в историю как собиратель русских земель...». Навіть у «Большой советской энциклопедии» написано, що «Ярослав Мудрый — великий князь киевский, крупный государственный деятель Древней Руси». Але журналіст Олександр Гамов на це не зважає, він сам «творець» історії і задав президентові Росії таке питання: «Русская правда» Ярослава Мудрого позволила сохранить и укрепить Россию, сможет ли это сделать «Русская правда» Бориса Ельцина?» «Назвав «Руську правду» Ярослава Мудрого — «древнейшим русским кодексом» (Комсомольская правда. — 1993. — 26 октября).

Протягом кількох віків спостерігалася велика різниця в культурно-освітньому рівні між Україною та Московією. Так склалося тому, що Київська Русь з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою була українською державою. Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею її культурно-історичних традицій, бо виросла на своєму, московському, грунті, у своєрідних історичних обставинах. На колишній «руській» півночі в XII—XVI ст. формувалася цілком відмінна народність, і постала згодом нова державна формація — Московія. В етнічному складі московського, або «великоруського», народу взяли участь фінські й монгольські елементи. Однак під впливом фальшивої царської та комуністичної шовіністичної історіографії у свідомості мільйонів людей сформувалася антинаукова доктрина про те, що російська держава є спадкоємницею Київської Руси.

Відкинуто як антимарксистську, антиленінську концепцію «Історії Росії» академіка В. Покровського, який не поділяв царистського поняття «триединой Руси». «Він борониться від усякого зв’язку з Україною (Києвом) і взагалі Європою, — зазначав Ю. Липа. — Він гордий з історії своїх москалів, він вихваляє їх вищість над Європою, бо Москва (він блискуче це довів) у своїй політиці, організації й тенденціях є спадкоємицею Золотої Орди, улусу потужних монголів над Волгою. Це прообраз і праджерело її розмаху, і до того праджерела провадить правильно зрозуміла історія Росії. Дуже багато в цьому допоміг Покровському нечуваний досі розвій археології, синтетичної і дослідної (напр., розкопи Баллодом руїн столиці Золотої Орди). Вона дала виразну органічну, духовну традицію Московщини» (Липа Ю. Призначення України. — 1992. — С. 30).

Заслуговують на серйозну увагу думки Емілії Ільїної, яка з болем у серці написала у 1987 р.: «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до XIV століття, то скільки б він і його послідовники могли б знайти й зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавились Київською Руссю...

Чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу, і вони «привносять» ці чужі сторінки в історію російського народу... Чи задумуються російські вчені над російською історією: а що ж було в нас до XIV століття? Архітектура була — церкви і живопис були — є ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до XIV століття? Невже ж і далі нам рахувати існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім — Київська Русь, потім — Велике князівство Литовське, а тільки тоді — Московське царство? Якщо у нас до XIV століття не було ні історії, ні літератури — то не так страшно, ми ж бо за XVII, XVIII, XIX століття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж присвоювати чуже?

Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість временних літ», Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, пограбованих нашою розбійницькою російською силою — наш борг» (Читаючи «Велесову книгу» //Літ. Україна. — 1990. — 27 вересня)

Нині вже є можливість розгорнути книжки М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Багалія, Д. Яворницького, І. Крип’якевича, М. Аркаса, П. Голубенка, Н. Полонської-Василенко та багатьох інших учених, які обгрунтовано доказують, що період Київської держави перейшов не у «володимиро- московський», а в галицько-волинський (XIII ст.), потім — у литовсько- польський (XIV—XVI ст.) періоди. «Київське правительство пересадило у великоруські землі форми суспільно- політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності, — писав М. Грушевський. — Етнографічна й історична близькість народности української до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань, — вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами».

Внаслідок історичних обставин, серед яких помітне руйнівне місце займає татаро-монгольське панування, дві «руські» народності, як зазначав П. Голубенко, цілком відокремилися і вилилися у різні культурно-національні типи, з різною вдачею, різною психологією, різним світоглядом і громадським ідеалом. Це був ґрунт для утворення двох різних культур, мов, у яких відбивається душа народу і дух нації.

Однак Росія не припиняє психологічного тиску на свідомість українців. До антиукраїнських агресивних інформаційних складників належить тема про загальноросійський народ. Ця тема була присутня у багатьох доповідях на конференції у Москві «Україна і Росія: історія та образ історії». Відомо, що ідеологічною зброєю дореволюційних російських політиків була концепція загальнослов’янської єдності. У часи комуністичного режиму для білорусів, росіян і українців придумали концепцію «древнерусской» народності. Після ХХII з’їзду КПРС (1961) активно пропагували нову історичну спільність людей різних національностей — радянський народ, для якого пріоритетними є російська мова, культура. Все, що не російське, комуністичне керівництво вважало консервативним, пережитками українського буржуазного націоналізму. Нав’язування Москвою концепції загальноросійського народу, що ніби складається з білорусів, росіян і українців, спонукає згадати «Слав’янську оду» П. Куліша, де є такі рядки:
Обманщице, кого ти не лестила,
Кому м’яких не слала ти перин?
Ще мало ти людей занапастила,
Що вірили обіцянкам твоїм!
«Святою» ти себе провозгласила
І небеса під себе осягла,
А на землі твоя нечиста сила
Слов’янську кров сто ріками лила.

Отже, головним підходом до утвердження історичної пам’яті повинна бути правда. Це духовне поняття не потребує пояснення. На жаль, у багатьох журналістів, політиків відсутнє поняття совісті, сорому, самоповаги, національної честі. В основі їхньої діяльності ігнорування українськими національними інтересами, панує метод маніпуляції історичною правдою. Як не пнувся Інтер видати проект «Великі українці» за моральне, духовно чисте дійство, але шило в мішку не вдалося сховати. «Виведення» на перше місце серед «Великих українців» Ярослава Мудрого розкрило один із справжніх замислів організаторів і виконавців проекту. Адже створюється враження, що українці, які гордяться князем давньоруської (давньоукраїнської) держави, начебто добровільно, усвідомлено підтверджують пов’язану Москвою концепцію про те, що білоруси, росіяни й українці єдиний загальноросійський народ, а Ярослав Мудрий, мовляв, був правителем цієї єдиної давньоруської народності. Ні Тарас Шевченко, ні Іван Франко, ні Леся Українка, ні Григорій Сковорода, ні Богдан Хмельницький, ні десятки інших найвидатніших за національною свідомістю, інтелектом, науковою і суспільною працею задля збереження й утвердження української нації, її мови, культури, духовності, розбудови незалежної від Росії Української Держави не підходять Москві та її поплічниками в Україні на роль першого серед перших українців.

Правда, ми, українці, як не прикро, ще не подолали руїнницьких наслідків псевдомесіанської «собирательской деятельности» (вогнем і мечем) білих царів-батечок і червоних вождів-генсеків, які нищили українську етнопсихологію, корчували систему міжпоколінної передачі етнокультурної інформації, фальшували етнонаціональну культуру. Наслідки очевидні і тепер, коли, на жаль, «миллионы украинцев предпочитают думать, говорить и писать на общерусском языке. Именно — общерусском, — сердито підкреслює якийсь Н. Губенко. — И великороссы, и украинцы, и белорусы являются русскими...«(Молодь України. — 1989. — 15 жовт.). Фальшива версія «общерусского народа», «малорусской ветви Великороссии», «общерусского языка», як і московський неославізм, є лише позолотою для імперської пастки, яка одурманює і винищує українство.

Маніпуляційне павутиння обсотує українців, позбавляючи їх національно-гуманістичної сутності, перетворюючи у малоросів з імперсько-московським духом.