Маятник повертається

Попри особисті політичні уподобання, не можна не визнати, що результат президентських виборів впливає та дуже впливатиме на розвиток економіки загалом, окремих галузей і підприємств будь-якого розміру та регіону нашої країни.

Тому питання визначення того, що сталося в останньому кварталі 2004 року, та як це впливає на прийняття стратегічних рішень стоїть досить гостро.

Для того, щоб його розглянути, необхідно:

1. За можливістю не оперувати ідеологічними, політичними концепціями, схемами та взагалі не намагатися давати етичну оцінку тому, що відбувається.

2. Розглядати досить тривалі проміжки часу, щоб бачити розвиток процесів у динаміці.

3. Розглядати процеси, що відбуваються в Україні, у взаємозв’язку з основними макропроцесами, що відбуваються в світі.

Для цього скористаємося цивілізаційним підходом, зокрема авторською Моделлю розвитку технологічної цивілізації. (Стус Володимир Валерійович. Модель развития технологической цивилизации. — Запорожье: Дикое Поле, 2002. — 36с. — ISBN 966- 7037-67-3. А73 Р100163).

Попри об’єктивний характер розпаду СРСР і його неминучість, не можна не визнати, що Україна до незалежності не була готова. Ні економічно, ні культурно, ні політично. Почався процес розпаду. Якби не зовнішній чинник, то економіка практично розпалася б до рівня натурального господарства, як це сталося до 1994 року в деяких середньоазіатських республіках і в багатьох районах Молдавії та Росії. Із політичного погляду, Україна розпалася б на десяток чи два удільних князівств придністровсько-абхазького типу. Жодні внутрішні чинники — ні силові структури, ні корумпований центральний уряд, що втратив контроль над ситуацією, ні культурні та релігійні лідери — були не в змозі цьому перешкодити. Щоб у цьому пересвідчитися, досить погортати підшивки преси за 1992 — 1994 роки. Але втрутився зовнішній чинник. Для України він переважно полягав у тому, що внаслідок розвитку об’єктивних процесів, котрі відбувалися здебільшого за межами України, в другій половині 1990-х років, різко та на тривалий час покращилася кон’юнктура сировини та продуктів первинної її обробки, які традиційно добувалися та вироблялися на території нашої країни, або йшли через неї транзитом. Сталося те, чого ніхто не чекав, — страшенно, інакше не скажеш, морально та фізично зношені підприємства багатьох базових галузей промисловості, які традиційно розвиваються в Україні, раптом стали вельми конкурентоспроможними на світовому ринку. Розтягування на удільні князівства виявилося менш привабливим порівняно з експортом сировини та напівфабрикатів. Експортно-орієнтовані підприємства стали ласими шматочками, навколо почали створюватися ФПГ. Це був переломний момент, як у подоланні кризи загалом, так і розвалу системи держуправління зокрема — кримінальні клани почали перетворюватися на ФПГ. Для закріплення влади у своїх регіонах і перетворення їх на удільні князівства придністровсько-абхазького типу кланам не потрібна стабільна й ефективна центральна влада. А для організації та довгострокового високорентабельного функціонування експортно-орієнтованих фінансово-виробничих схем (наприклад, вугілля — кокс — метал — валюта) необхідна скоординована підтримка держструктур найрізноманітнішого рівня, до того ж, як усередині країни, так і на зовнішніх ринках. Обвал гривні, пов’язаний із кризою 1998 року, тільки посилив цю тенденцію. Те, що влада на цьому етапі контролювалася та виражала інтереси великого експортно-орієнтованого бізнесу в особі групи олігархів, є наслідком цих об’єктивних процесів. Так само природна її південно-східна орієнтація. Адже саме на південному сході України зосереджена більша частина експортно-орієнтованих підприємств базових галузей. Тож якби не було нинішнього набору олігархів, був би інший, що відрізнявся б від нього, за великим рахунком, лише прізвищами. Попередній «коаліційний» уряд був вельми досконалим інструментом для реалізації цього способу управління. Не можна заперечувати, що саме завдяки йому:

— Україна змогла зберегтися як унітарна, територіально й економічно цілісна країна;

— економіка України пройшла нижню точку економічної кризи;

— економіка України почала активно інтегруватися в світову систему розподілу праці.

Але не можна заперечувати й того, що Україна поступово ставала авторитарно-становою країною.

Ні, аристократами мали стати не напівкримінальні олігархи, а їхні культурні, блискуче освічені діти та внуки. До того часу, коли вони виростуть і за кордоном здобудуть освіту, підґрунтя для формалізації станового суспільства було б цілком готове. Підґрунтя як матеріальне, так і ідеологічне. Не випадково протягом останніх років роздувається тема еліти суспільства. І прошу не розглядати цього процесу, як дію грандіозної змови із закабалення народу. Можна навести не один історичний приклад зародження станового суспільства подібним чином.

Проте ситуація знову не є рівноважно стійкою, хоч і стабільніша, ніж у першому випадку. І знову зовнішні процеси кардинально змінюють течію внутрішніх. Згідно з сучасною системою розподілу праці, природні та ресурсні умови України сприятливі не тільки і не стільки для випуску й експорту сировини та низькотехнологічної продукції базових галузей, скільки для середньо- і частково високотехнологічної продукції. Але для цього потрібен певний рівень стабільності, якого і досягла українська коаліційно-олігархічна система управління на початок тисячоліття.

Подальший розвиток подій був визначений. В умовах зростаючого рівня стабільності, хай би який високий був рівень розшарування суспільства за доходами, після стрімкого зростання експорту мав початися підйом внутрішнього ринку. Водночас не можна не відзначити, що це розшарування значно відклало підйом внутрішнього ринку та сповільнює його темпи. Це, до речі, є основною причиною того, що зростання економічних макропоказників не супроводжується адекватним зростанням доходів більшості населення. І будь-які програми подолання бідності тут безсилі. Корпоративний внутрішній попит зараз розвивається набагато швидшими темпами. Зростання імпорту машин й обладнання перевищують зростання експорту. Оновлення основних засобів виробничого призначення та реструктуризація технологічних процесів у багатьох галузях тривають дуже швидкими темпами. Причому починають прискорено розвиватися не тільки експортно-орієнтовані галузі. Про реструктуризацію та модернізацію економіки на початку та середині 1990-х років багато хто говорив на всіх рівнях влади. Написали та затвердили десятки товстих державних програм розвитку різних галузей економіки. Жодна з них не виконана навіть наполовину — держфінансування їх, м’яко кажучи, залишало бажати кращого. Потім тема перестала бути модною. Зараз тему реструктуризації та модернізації економіки більшість чиновників не усвідомлює. Тому безперечно, що структурне й технологічне переозброєння української економіки, як і зростання внутрішнього споживання, відбувається не завдяки, а часто всупереч діям держапарату як у центрі, так і на місцях. Ще на одну важливу тенденцію слід звернути увагу — зростання рівня обробки середньої одиниці українського експорту. Наприклад, зменшується частка заготівлі за рахунок зростання частки готового прокату. Почала зростати частка експорту машинобудування, харчової промисловості. Це передбачає збільшення додаткової вартості, що залишається в країні, та зростання доходів не тільки вузького кола реальних власників і топ-менеджерів найбільших експортно-орієнтованих підприємств базових галузей, а й набагато ширшого кола середнього управлінського, технічного персоналу і навіть висококваліфікованих робітників. Тобто підтверджується відоме правило: вслід за вибуховим збільшенням експорту неминучий розвиток внутрішнього ринку. А це вже поле діяльності для середнього та малого бізнесу. З розвитком середнього та дрібного бізнесу, масштабної технологічної реконструкції неминуче почне формуватися середній клас — основа демократичного суспільства. Демократизації сприяють ще два суттєві чинники:

— зростаючий потік західних інвестицій в економіку України;

— залежність України від ЄС, США та ними контрольованих міжнародних фінансових органів.

Але, попри ці прискорювальні чинники, процес демократизації суспільства — дуже тривалий і складний. Він рухатиметься повільніше, ніж протилежний йому процес формування станового суспільства.

До президентських виборів Україна підійшла в умовах протиборства двох процесів.

Один із двох головних кандидатів представляв інтереси переважно великого, експортно-орієнтованого, високо монополізованого та порівняно низькотехнологічного бізнесу. Відповідно, інший кандидат виражав переважно інтереси менш великого та менш монополізованого, орієнтованого переважно на внутрішній ринок і більш високотехнологічного бізнесу.

У цих умовах перемога другого кандидата була приречена. Особливо після того, як перший відмовився перед початком виборчої кампанії перейти в опозицію до тодішнього президента. У прогнозі Центру стратегічних ініціатив на 2004 рік ми передбачали перемогу опозиційного, некомуністичного кандидата. Це не було прогнозом перемоги конкретно Ющенка, це був прогноз, що спирався на аналіз розвитку об’єктивних середньострокових процесів розвитку України на базі цивілізаційного підходу.

Якщо з цих позицій розглядати «оранжеві» події, то їх не можна назвати ні революцією, ні путчем через такі причини:

1. Як путч, так і революція передбачають захоплення влади під час їх проведення.

2. Під час революцій і путчів та після них неминучі жертви або щонайменше потерпілі. В Україні головними потерпілими можна вважати нереалізовану українську аристократію та групу чиновників, відлучених від державної годівниці.

3. Відсутність антагоністичних протиріч, висловлюючись мовою незабутніх класиків. Час революцій минув, події розвиваються еволюційно, й обидві протиборчі сторони, за великим рахунком, не дуже відрізняються одна від одної. Обидві мають що втрачати.

Визначення минулих подій як буржуазно-демократичної революції некоректне ще й із таких причин:

— практично всі буржуазно-демократичні революції відбувалися в умовах сформованого протягом багатьох століть станового суспільства. А в Україні станове суспільство лише зароджувалося;

— практично всі буржуазно-демократичні революції відбувалися в країнах або регіонах, де проводилася активна експансія та колонізація, чого в Україні немає.

Якщо не революція і не путч, то що ж це було?

По суті, помаранчевi події — один із перших кроків інституційного оформлення переходу від авторитарно-олігархічного до демократичнішого шляху розвитку.

Кажучи про демократичніший шлях розвитку, я навмисно вживаю порівняльний ступінь. По-перше, треба визнати, що Україна не була цілком авторитарною країною. По-друге, навіть у найдемократичніших країнах сучасності потенційні технологічні можливості демократичних схем управління використовують дуже слабо.

Автору, як і, впевнений, більшості читачів, хотілося, щоб результатом помаранчевих подій стало громадянське демократичне суспільство. Але чудес не буває — демократію не можна побудувати швидко та згори, обравши хоч «тричі народного» президента. Демократизація як процес введення та налагодження механізму здійснення народом управлінських функцій займе не одне століття. І минулі події — лише один із перших кроків на цьому шляху.

За формою події з участю величезної кількості людей, що відбулися як у столиці, так і в інших містах, — один із перших проявів щойно зароджуваного механізму здійснення прямої демократії народу.

Із цих висновків випливає: оскільки революції не було, значні зміни відбуватимуться повільно та поступово, а не різко й одразу. Тому дії нової влади багато в чому нагадують дії старої. Станеться неминучий відкат до старих порядків станово-авторитарної моделі розвитку. Маятник суспільного розвитку, значно відхилившись в один бік під час помаранчевих подій, знову повертається до точки динамічної рівноваги.

Але ця точка вже встигла зміститися порівняно з 2002—2003 роками, і цілковитого повернення до станово- авторитарного шляху розвитку не відбудеться. Ні після майбутніх парламентських, ні після наступних президентських виборів.