Ми ще полiтаємо
... Нудота, коротше кажучи, ця вся знову... З іншого боку, ви ж розумієте, може бути й гірше...
Я думаю — чи люблю я... Ось цей народ, це стадо, як його вже в пресі назвали після першої виборчої ночі. Це його пігмейську державу, цей його гімн, який лише ті, що в могилі, знають до кінця; цю його жалюгідну пресу, цих його розмальованих співаків, що кричать чисто по-українськи «буду тебе любиць»; це його єдине, що залишилося — футбол. Чи люблю я все це убозтво?
Я пригадую всіх цих людей, знятих нашою камерою в усій країні, всі ці трагічні листи, через які стрибав тиск, всі ці «спасибі» — «спасибі, що підтримали, що відстояли — ми тепер не терпітимемо, як раніше».
Сьогодні є нагода все це згадати й виставити оцінки за звітний період Батьківщині й собі.
Час такий. Здається, принципово й об'єктивно, як це прийнято в нашій журналістиці, можна визнати: так, п'ять років тому народові було значно гірше. Якщо дивитися з матеріального погляду й коли вважати історію наукою, то так: декому за цей час стало значно краще, а декого вже немає — нас вже не п'ятдесят два мільйони українців, а дещо менше. На щастя, не було війни — і це наше головне досягнення. Просто — самі померли. Не народилися. Втекли (щоправда, дістали своїми втечами так, що українцеві тепер не відразу дають візу в іноземних посольствах — навіть якщо він їде просто на конференцію).
Значна кількість громадян вислана з власного суспільства — міцно сидить у в'язниці (чи не найбільше всіх у світі) за будь-яку провину — наприклад, поцупив з голоду 20 гривень. Суспільство вважає, що всіх потрібно суворо саджати. Тому на вулиці не зустрінеш ненавченого в зоні пацана.
До речі, скоро буде краще. Раннім виборчим ранком я разом з ООНівськими спостерігачами була у в'язниці, де дружніми рядами заходив на дільниці голосувати контингент. Було тихо та дисципліновано. У повітрі кружляла радісна звістка про майбутню амністію після виборів. На стіні висіли плакати з портретами симпатичних, красиво зачесаних кандидатів і майже любовними текстами їхнiх програм. «Чи ви все знаєте про того, за кого голосували?» — запитала я в'язня, що вийшов з кабінки. «Звичайно!» — пожартував він. «По телевізору вам сюди передавали?» — пожартувала я. «Цілодобово», — пожартував він і пішов у камеру. А я пішла на свободу. На виході я пригадала, кого мені нагадував суб'єкт, що проводжав нас і був представлений головою виборчої комісії. Минулого разу, коли ми були тут із працівницею українсько-американського бюро захисту прав людини, забираючи у правосуддя міліціонера Камінського, котрого вдалося відстояти, цей «голова» також проводжав нас. Він був у формі. Здається, підполковника.
Проте, як ви розумієте, це не могло вплинути істотно на результат голосування.
Істотно вплинути могло лише те, що весь народ — всі його співаки та гімнасти, всі його бізнесмени, політики та літописці, котрі уболівають за нього, з його вільними ЗМІ включно (нехай ніхто не намагається втекти з цього списку) — весь цей народ завжди вважали бидлом. А він про це завжди знав. А тому він звик грати в дурника, і нікому не обіцяє відданості назавжди — а лише до отримання пайка, та й то до моменту, коли пайок зникне в шлунку.
Днями в маленькому містечку, де я колись народилася, ні з того, ні з сього з'явилася сільськогосподарська техніка — щоб безкоштовно зорати на зиму городи пенсіонерам. Привіт від одного з кандидатів. Пенсіонери трохи з глузду не з'їхали. За багато останніх років вони відвикли орати на зиму. Та ще й безкоштовно. І були не готові — на городах спокійно мерзли соняшники, їх зараз похапцем зривають, щоб зорати-таки, поки кандидат добрий. Але проголосують, я гадаю, все одно за іншого.
Проте це істотно не повинно вплинути на результат.
Як, наприклад, в місті-привидові Новодністровську. Після нашого відвідання там негайно з'явився глава обласної адміністрації та привіз із собою прем'єр-міністра, який сюди, в принципі, заїжджати не збирався. Вийшло начебто випадково. Тут же запрацювало заморожене будівництво ГРЕС, що призвело свого часу місто до голоду, почали віддавати борги людям, котрі отримували пару буханців хліба на місяць замість зарплатні. Здається, не станеться вже техногенна катастрофа, що очікувалася тут і, за розрахунками експертів, загрожувала потопом декільком областям України та Молдови. «Ось бачте, не треба паплюжити дійсність», — сказав приголомшеним жінкам міста, які викликали нас до Новодністровська, глава облдержадміністрації. Він також підкреслив, що вони й самі давно мали намір рятувати вмираюче місто без цих тележурналістів, що розголосили про все всім перед самими виборами, пробач Господи.
Чесно скажу, нам все одно. Нам головне, що гроші пішли, що з переляку газ у місті стали проводити, що Дністер не перекриє недолуге будівництво, трупи не треба буде викопувати. Нам мало треба. Тим більше, що ми все одно знали, — в місті так і не ввімкнуть, як обіцяли, вперше за п'ять років гарячу воду. Тому що за п'ять років городяни покрали водогінні труби й проїли виручені гроші. Ось така виходить метафора. А ще ми знали, що там все одно проголосують за Вітренко, хоч пообіцяють і навіть розписки даватимуть, що за іншого.
І так воно й вийшло.
У чому полягає ваше пояснення «трагедії», що сталася в країні? Народ не доріс до високого звання народу? Що ви говорите!? О, дійсно жахливо! Але, стривайте — ви ж завше поводилися з ним як з бидлом. У нього за рік не видано Книжки його власною мовою, у нього поїхали співати в Європу його кращі співаки, а той один, що не поїхав з принципу, помер нещодавно, як кажуть, від образи. У країні цього народу за рік зняли єдиний фільм, після якого ніяково було дивитися в очі людям, що пам'ятають велич тіней забутих предків. У нього духу не стало — це, мабуть, найголовніше. Каменю, який відкидають та відкидають, будуючи фундаменти...
І тому я боюся, що коли йому навіть дати платню зараз і нагодувати, він навряд чи доросте до високого звання народу з цього драглистого шматка, себто — маси...
Треба, щоб помер останній раб...
А тепер ви уявіть собі Мойсея — що він плюнув і змотався з пустелі — мовляв, води їх тут, води, а 40 років — це вам не так собі. Це життя йде, поки ти їх водиш серед цих кактусів.
І з погляду особистого життя — це вірно.
Тому лежу й слухаю, як болить спина. Хвороба називається — хотіла ходити гордо. Тупо дивлюся в екран. Таке миле! У камізельці від Kenzo — о, ні, здається, це швидше Chanel (проте, це не її, не милої камізелька — їй немає за що таку купити, акторка не знімається, тому що в країні «кіна не буде»). Вона лепече: фу, які какашки ці комуністи! Проженемо, проженемо какашок! Вони задавлять духовність, а нам же зараз так культурно!» Гонорару дівчинці все одно не стане на новий жакетик, але коли врахувати, що вона до цього лише озвучувала кішок у перекладі українською...
Тут мої злобні роздуми перервав телефон: «Я шукаю вас скрізь! Моїй родині загрожує небезпека, я приїхав до Києва, спеціально до вас. Як це ви не можете встати? Бачте, я повинен встигнути використати вибори, я звернувся до єдиної в нас у районі опозиції — до комуністів, вони пообіцяли підтримку. Як це так, що ви не можете? Я побоююся за життя дружини, я не про себе... я все витримаю!»
— Сусід побудував під вікнами гараж, негідник.
— Ви ж говорили про смертельну небезпеку...
— Так, коли ми стали заперечувати, сусід, на чиїй стороні владні структури, зайшов у двір і побив мені обличчя, і дружині.
Я хочу встигнути до виборів оголосити голодовку. Комуністи підтримають. А на вас, я так зрозумів, з останніх запитань, важко розраховувати. Я приїхав, а ви лежите...
Я думаю — чи люблю я? Ось цей народ, цих його представників? Всю цю нудоту... Скоро знов повезуть мерзлих жебраків, і, як не крути, не ввімкнуть скоро гарячу воду, тому що труби поцупили й проїли... Знову підкладати руки, дивитися народу в очі й переконувати: встань же ти, гаде, зроби що-небудь сам, не спи — замерзнеш...
Це так, якщо з погляду особистого життя, що спливає.
Я погортала блокнот і натрапила на виписане навіщось речення: «Орли не ловлять мух» (давньоримське). Стало смішно й легко. Послухайте, мужики, в значенні — орли, кидайте свої цигарки, кидайте ви свої невротичні розмови про те, що народ — негідник і тупий. Та й полетимо далі. Нам ще літати та літати серед цих кактусів.
